3. Літературні угруповання та об’єднання

- “Празька школа”, яку репрезентують поети, чия творчість почалася в еміграції, переважно в Празі та Подєбрадах (О.Олесь, М.Ірчан, У.Самчук, О.Теліга, Є.Маланюк, О.Бабій, В.Хмелюк, А.Павлюк, Ю.Дараган, О.Ольжич, О.Стефанович, О.Лятуринська, І.Ірлявський, М.Чирський);

- “Танк” – літературне угруповання української еміграційної молоді, відгалуження „празької школи”, засноване 1929 року у Варшаві за ініціативою Ю.Липи (Н.Холодна-Лівицька, А.Крижанівский, Є.Маланюк, П.Холодний-син, О.Теліга, Б.Ольхівський, П.Зайцев, В.Дядик та ін.);

- Мистецький український рух (МУР) – утворене восени 1945 року на західнонімецьких землях (У.Самчук, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Лятуринська, Б.Кравців, С.Гординський, Ю.Косач, Ю.Шерех (Шевельов), В.Петров (Домонтович), І.Кошелівець, І.Багряний, Л.Полтава, В.Барка, Т.Осьмачка, І.Костецкий тощо);

- “Нью-Йоркська група” – розглядають як вибух енергії блискучої плеяди талановитих, різнобічно обдарованих шістдесятників-поетів у діаспорі (Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Богдан Бойчук).

Лекція 2. Особливості розвитку

План

1. Стильове розмаїття поетів української діаспори

2. Тематика та проблематика прозових творів письменників української діаспори

3. Драматургія української діаспори

1. Стильове розмаїття поетів української діаспори

Представники “Празької школи” витворили довкола себе потужні силові поля “аристократизму духу”, стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Твори міжвоєнного покоління письменників-націоналістів, так званих “вісниківців” були наснажені ідеологією українського націоналізму в інтерпретації основоположника цієї ідеологічної системи Т.Шевченка та його послідовників: пізнього І.Франка, М.Міхновського, Д.Донцова, В.Липинського та інших.

Втрата Україною державності у 1918 році породила у “пражан” дух непокори і спротиву, вони намагалися вперто відшукати причини цієї поразки, критично переоцінити їх і використати для подальшої боротьби. Звідси підвищена увага до історіософічних мотивів, тонке ліричне сприймання рідної природи, філософія боротьби й оптимізму. Незважаючи на широкий спектр різноманітних індивідуальних рис кожного з поетів “празької школи”, їх основний стиль— неоромантизм, наснажений пафосом національно-визвольної боротьби за державність і ренесансом української культури 20-х років. На чільному місці в цих поезіях стоять героїчний вчинок і героїчний життєвий стиль. Тому стає зрозумілою творча індивідуальність поета, що проявляється у звеличенні героїчної людини, готової до звитяжної боротьби і самопожертви. Не готовності вмерти неодмінно і покірливо, а готовності загинути в нерівній боротьбі, присвятивши своє земне існування величній ідеї визволення рідного народу.

Поезія “празької школи” характерна тим, що в її текстах віднайшов своє випробування вольовий тип українця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало “трагічних оптимістів”.

Важливі структурні зміни, що відбулися у розвитку української еміграційної літератури в 50-60-х роках XX століття і призвели до увиразнення поетики модернізму, пов'язані з “Нью-Йоркською групою”, яка зорієнтована на “чисте” мистецтво, якій притаманна поетика модернізму. Вона не тільки не перервала духовної спорідненості поколінь, а й виявила новаторську дерзновенність, поєднавши найземніші реалістичні картини дійсності з міфологічними образами та фантастикою, тим самим перевівши ювелірно огранену дію масштабної і пристрасної думки у новий стильовий вектор — у систему нереферентної (незображальної) лірики. Твори поетів “Нью-Йоркської групи” з їхнім глибоким текстуальним символізмом і часто “химерними прийомами” художньої умовності виробили нову, далеку від суб'єктивної значеннєвості символіку.

Представників цього угруповання треба розглядати як вибух енергії блискучої плеяди талановитих молодих людей, їх об'єднувало особливе світовідчування, загострене розуміння своєї історичної місії на землі, специфічне ставлення до ідей, інститутів і форм духовного життя, створених попередниками.

Більшість членів цієї групи лише “теоретично”, умовно проживала в Нью-Йорку. Тут жив Б.Бойчук, якийсь час – Женя Васильківська, котра згодом перебралася до Вашингтона, Емма Андієвська переїхала до Мюнхена, Юрій Тарнавський і Патриція Килина жили на околицях Нью-Йорка, Юрій Коломієць – у Чикаго, Віра Вовк – у Бразилії.

Які б дискусії не точилися довкола назви й початку “Нью-Йоркської групи”, не слід забувати, що вона постала тоді, коли в літературному процесі помітне місце займали учасники двох інших груп: “Празької школи”, представники якої саме були в зеніті слави, і групи шістдесятників.

Важливо збагнути генезу “Нью-Йоркської групи”, що іноді дала твори (швидше, просто тексти) сумнівної художньої неповноцінності, що з одного боку виглядає як явище випадкове, спалах сліпих, несвідомих сил природи; а з другого – необхідність, яка виражає причини історичної, соціальної, психологічної позачасовості цього літературного угруповання і, головне, показує зв'язок між двома суперечливими тенденціями суспільного мислення епохи: колективістською та індивідуалістською. Твори цієї поетичної групи, як і, зрештою, вся наша література, обертається довкола осі “особистість – маса”, що є однією з найактуальніших проблем у сфері післявоєнної суспільної свідомості.