Види громадських об'єднань у вітчизняній науці

1. За рівнем політизованості або за місцем у політичній системі (політичні партії, суспільно-політичні організації, громадські організації);

2. За рівнем комерціалізації (некомерційні і неприбуткові організації, благодійні фонди);

3. За характером організованості (партії, рухи, організації);

4. За місцем у ієрархічній структурі (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації; первинні організації або їх об'єднання, асоціації);

5. За напрямами діяльності, сферами інтересів (професійні, демографічні, творчі, спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні тощо);

6. За рівнем стабільності (такі, що постійно діють або тимчасові).

Дещо інша типологія громадських об'єднань:

1. За завданнями — політичні, професійні, наукові, творчі та інші організації;

2. За типом членства — лише індивідуальне членство (партія, профспілка), лише колективне членство (асоціації міст і підприємств), змішане членство (наукове товариство) без членства (суспільні рухи) та ін.;

3. За суспільною роллю виділяють масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і такі, що дбають переважно про потреби та інтереси своїх членів;

4. За галузями діяльності^[2].

Існує багато інших класифікацій.

12. Релігійні громади

Релігійна громада — громада (спільнота), група людей, які сповідують чи практикують однакову релігію.

У більш широкому сенсі може описувати членів однієї релігії, які живуть поруч або змішалися з представниками інших релігій, часто змішуючись в повсякденному житті, але поклоняючись окремо. Можна говорити, наприклад, про «греко-католицьку громаду Львова» або «єврейську громаду Франції».

Релігійну громаду може бути визначено неофіційно: люди, які практикують, наприклад, католицизм вважають себе членами католицької громади свого регіону. В інших випадках відмінність носить більш формальний характер. Наприклад, для того щоб бути частиною громади баптистської церкви, треба бути принятим в її члени. А в Ізраїлі лише люди з однієї офіційно визнаної релігійної громади можуть одружуватися один з одним (див. Шлюб в Ізраїлі).

У більш вузькому сенсі релігійна громада це група людей, що живуть разом беспосередньо для релігійних цілей, наприклад монастир.

13. Поняття форми держави.

Форма держави - це його пристрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними, у способах організації вищих органів державної влади і в адміністративно-територіальному поділі держави.

Форма держави - це організація державної влади, методи її здійснення та їїтериторіальний устрій, які відображають особливості розвитку країни, рівень її демократії, а також культури населення, т. тобто форма держави ніколи не залишалася і не залишається раз і назавжди встановленої, незмінною. Під впливом безлічі факторів (економічних, соціальних, політичних, ідеологічних) вона завжди розвивається і змінюється.

14. Поняття державного режиму.

Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політічекого режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.

15. Монархія, її види.

Мона́рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

1. Абсолютна монархія

2. Теократична монархія

3. Виборна монархія

4. Дуалістична монархія

5. Парламентська монархія

16. Республіка, її види

Респу́бліка (від лат. res publica — справа громади) — форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноважень, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

• президентська республіка;

• парламентська республіка;

• республіка змішаного типу.

17. Поняття виборів та відкликання.

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Вибори в конституційному праві — це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною Радою України шести суддів Конституційного Суду України).

У науковій літературі існують різні визначення поняття «відкликання». Так, В. Грант тлумачить

термін «відкликання» (англ. — recall) як процес, внаслідок якого виборний урядовець може бути

змушений взяти участь у виборах, в результаті яких він може втратити посаду ще до закінчення тер-

міну дії своїх повноважень у випадку, коли певна кількість або відсоток виборців підпишуть вимогу

провести такі дострокові вибори [8, с. 99]. На думку В. Маклакова, під відкликанням слід розуміти

дострокове позбавлення мандата з волі тих, хто правомочний наділяти цим мандатом, обираючи до

певного органу або на певну посаду [7, с. 366]. У свою чергу, О. Радченко зазначає, що право від-

кликання депутата в юридичній літературі розглядається як інструмент контролю з боку виборців за

роботою депутата, як форма його відповідальності перед виборцями [12, с. 128-130].

Таким чином, відкликання представника може розглядатися у різних значеннях. Одні вчені-

державознавці пропонують розглядати відкликання в якості різновиду юридичної відповідаль-

ності у сфері державного права, інші — як спосіб народовладдя [3]. Натомість, О. Малько та В.

Синюков, ототожнюючи відкликання з імперативним мандатом та «змінністю» представників,

акцентують, у більшій мірі, на морально-політичному характері відповідальності, ніж на юри-

дичному [9]. На думку Т. Неприцької, відкликання — це специфічний інститут народовладдя,

який встановлює взаємини громади (виборців) з обраним нею депутатом. Іншими словами, від-

кликання є однією з форм прямої (безпосередньої) демократії та певною гарантією посилення

відповідальності народних представників

18. Суб’єктивне та об’єктивне виборче право.

Об'єктивне виборче право - це система конституційно-правових норм, що регулює суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави і місцевого самоврядування. Суб'єктивне виборче право - це гарантована громадянину державою можливість брати учасгь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування.

19. Принципи суб’єктивного виборчого права

Принципи суб'єктивного виборчого права - це ті умови визнання і реалізації виборчого права, дотримання яких на виборах робить пі вибори дійсним народним волевиявленням1.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування. Наприклад, ст. 10 Конституції Болгарії 1991 р. проголошує, що “вибори, загальнонаціональні та місцеві референдуми провадяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”. Такі самі принципи закріплені також у Конституції Франції. Частина 2 ст. З говорить, що голосування може бути прямим або непрямим відповідно до умов, передбачених законодавством, і що воно (голосування) завжди є загальним, рівним і таємним.    У тексті Конституції Португалії виділяється спеціальна ст. 116 за назвою “Загальні принципи виборчого права”. У ній закріплюються такі загальні нормативні установлення: посадові особи органів верховної влади, органів влади автономних областей і місцевих органів призначаються в результаті виборів, які провадяться періодично, на основі прямого виборчого права при таємному голосуванні.    Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами - установленими конституцією чи виборчим законом вимогами, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.    Надання пасивного виборчого права пов'язане з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади майже повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз (23-25 років - у нижню палату, 30-40 - у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США - 35 років (ст. II розд. 1), у Болгарії -40 років (п. 2 ст. 93 Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР віковий ценз установлений Конституцією - 45 років. Щоб надати пасивного виборчого права, набагато частіше застосовується ценз осілості, який має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: забороняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. Наприклад, у ст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які обіймають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та ін. “не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони не підуть у відставку до свого висунення. Відставка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі”.    Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені вимоги щодо їх моральних якостей.