5. Структура конституції. Прийняття конституцій

Якщо порівняти конституції різних країн, то можна виявити як спільні, так і відмінні риси в їхній структурі. Та в переважній більшості країн структура конституції вибудована за схожою моделлю, містить такі елементи: преамбулу, основну частину, прикінцеві, перехідні й додаткові положення.

Преамбула є носієм, так званої, дескриптивної (описової) інформації, що дає відповідь на запитання: які цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення й розвитку, проголошення конституційних ідеалів?

Основна (нормативна) частина конституції містить інститути та норми, що розкривають її зміст.

Прикінцеві положення, зазвичай, присвячуються набуттю нею чинності.

Перехідні положення мають не всі конституції. У них визначаються терміни введення в дію певних конституційних положень, порядок заміни старих норм новими, необхідність прийняття законів, на які робляться посилання в конституції тощо.

Основними способами прийняття конституції є:

1) установчими зборами;

2) народом на референдумі;

3) представницьким органом (парламентом);

4) октроїруванням.

6. Порядок внесення змін до конституції

Як правило, зміни до конституції здійснюються за рішенням парламенту. Право ініціювати в парламенті розгляд проектів змін до конституції належить відповідній частині депутатського корпусу, главі держави, а в окремих країнах - уряду, конституційному суду (Гватемала, Еквадор, Україна) чи Верховному суду (Панама, Еквадор). У деяких федеративних державах (Бразилія, Росія, Ефіопія) це право надано суб'єктам федерації. Але існують і винятки. Наприклад, у США поправку до Конституції може внести один депутат або група виборців у порядку народної ініціативи (від 3 до 20 відсотків виборців, які брали участь в останніх виборах губернатора штату).

У більшості конституцій не існують обмежень щодо їх перегляду, проте в Бельгії, Греції, Італії, Німеччині, Португалії, Україні, Франції вони є. Наприклад, у ст. 139 Конституції Італійської Республіки 1947 р. зазначено, що "республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду", у ч. 4 ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що "республіканська форма правління не може бути предметом перегляду", у п. 1 ст. 110 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "положення Конституції можуть підлягати перегляду, за винятком визначення основ і форми державного ладу країни, як президентської республіки...", у п. 3 ст. 79 Основного Закону ФРН 1949 р. встановлено, що "зміна чинного Основного Закону, яка порушує розподіл Федерації на землі, принципи співпраці земель у законодавстві... не допускається", у ст. 284 Конституції Португальської Республіки 1976 р. сказано, що "1. Асамблея Республіки може переглянути Конституцію після спливу п'яти років з дати опублікування закону про перегляд. 2. Асамблея Республіки, разом з тим, що може взяти на себе у будь-яку мить повноваження щодо перегляду Конституції рішенням, яке прийнято більшістю в чотири п'ятих повноважних депутатів", у ст. 196 Конституції Королівства Бельгія 1983 р. у редакції 1994р записано, що "ніякий перегляд Конституції не може бути розпочатий або продовжуватися під час війни або у період, коли палати не можуть вільно зібратися на федеральній території", у ч. 2 ст. 157 Конституції України передбачено, що "Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану".

Незалежно від способу внесення змін до конституції, відповідні нормативно-правові акти зазвичай підписує і оприлюднює глава держави. У деяких країнах, зокрема у Болгарії, цю функцію виконує спікер парламенту, у Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії, Чорногорії - "проголошує" парламент, а у Болівії, Домініканській Республіці, Еквадорі - установчі збори. Наприклад, у ч. 5 ст. 131 Конституції Республіки Македонія 1991 р. записано, що "зміну до Конституції оголошують Збори", у ст. 171 Конституції Республіки Словенія 1991 р. - "поправка до Конституції стає чинною після її оголошення у Скупщині".