Статті б. Хмельницього, Березневі статті

Угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала  Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Царські жалувані грамоти від 27 березня 1654 р і 12 квітня 1654 р

"Жалувана грамота" царя від 27 березня 1654 р. закріпляла права української шляхти та відкривала дорогу до феодальних прав козацькій старшині. Основне давалось.Давалося, природно, не за рахунок Москви, а з того ж українського народу. Більше того, тепер український народ, крім утримання своїх усе зажерливіших панів, діставав "законне право" утримувати й чужих, бо тепер додаткові податки мали йти на вивіз у Москву. Раніше йшли у Варшаву, тепер у Москву. Такі от зміни настали. Правда панам в Україні поки що було не так просто. Народ був занадто непокірний, роки війни-революції не минули марно. Козацькій старшині було ще важче утвердитись у своїх "правах" на землю та людей на ній. Деякі, наприклад Виговський, навіть проситимуть згодом царя замість "пожалуваних" в Україні маєтків "пожалувати" їх у Білорусії. Там було помітно легше, а головне – було подалі від маси людей, які того Виговського добре знають і самі коритись не будуть та ще й іншим будуть приклад подавати.

Формування території та державного механізму Козацько-Гетьманської держави

 Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій “Статті для заспокоєння руського народу” 1632 р., а також “Ординація війська Запорозького реєстрового” 1638 р. не зупинили, а навпаки, сприяли подальшому наступу польських феодалів. Тому напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності в Україні значно загострилися.     Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю — народно-визвольною. У ході війни, незважаючи на різні кінцеві цілі, практично всі соціальні верстви України об’єдналися проти спільного ворога — Речі Посполитої. Визвольна боротьба українського народу певною мірою мала інтернаціональний характер, у ній брали участь представники 23 націй і народностей.     Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився після Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.     7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана “Декларація його королівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівська угода.     Цим нормативним актом встановлювалося, що:    1) кордони українсько-козацької території по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;    2) реєстр війська запорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;    3) на козацькій території не було присутності коронного війська;    4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;    5) київський митрополит отримав місце в сенаті;    6) єзуїти не мали права проживати в українських містах;    7) питання про Берестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.     У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.     Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.     Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійнодіючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань: ведення війни, обрання генерального уряду тощо.     Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державновладні повноваження — законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради. Вища судова інстанція — Військова (козацька) рада.     Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.     Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади; генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій.     В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмельницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому. Полки поділялися на сотні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно полкові та сотенні уряди. У великих містах здійснювали управління магістрати, в малих привілейованих — отамани. У звичайних містах управляли виборні городові, а в селах — сільські отамани.     За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у 40 тис., а в цілому за період 1648—1654 рр. українська армія сягала 300 тис.     Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків (полк — від 5 до 20 тис. козаків), полк поділявся на сотні (від 200 до 250 козаків), а сотні — на курені (до 30 чол.). В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. Частина цих земель залишалася для загальновійськових потреб, так звані “рангові” землі діставала козацька старшина, а деякі землі призначалися для утримання артилерії. Військо сплачувало державні податки, які визначав державний скарб (казна). Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія, очолювана генеральним підскарбієм. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях. Необхідно звернути увагу на те, що з визволенням України з-під влади Речі Посполитої та утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Так, податки збиралися з селян і міських жителів, козаки від податків звільнялися. Податками також відав генеральний підскарбій. Значні доходи державі давали податки з меду, горілки, пива, різних промислів. Товари, імпортовані в Україну, обкладалися ввізним митом. У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах. Міжнародні зв’язки Козацької України були достатньо широкими: з Росією, Туреччиною, Кримом, Трансільванією, Молдавією, Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною. Сам хід визвольної війни вимагав таких зв’язків. Є свідчення про визнання України Австрією, Персією, Францією, Англією. Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління. У Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацтво. Козацтво не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки. До заможних належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони складали основу козацької старшини. Сюди належали також колишні “випищики” та драгуни. Ці групи становили близько 50% усього реєстрового війська. В роки визвольної війни старшина за соціальним становищем не була монолітною верствою. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо. Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах. Залежні верстви — це рядові козаки, які виконували повинності на користь Війська Запорозького, “робітні люди”, які обслуговували Військо Запорозьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики, котлярі, римарі та ін. Залежними були також селяни. Але на козацькій території вони не відбували жодних повинностей, а сплачували чинш. При цьому селяни були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Чинш становив собою натуральну та грошову ренти. Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину. В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією. Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в роки війни зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності