1.Предмет обєкт та методологія навчальної дисципліни

2.Поняття та ознаки східної диспотії

Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу. Излагаемая характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом ^1.

3.Суспільний та державний лад Давнього Єгипту

4.Право Давнього Єгипту

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активною стає законотворча діяльність фараонів. Деякі вчені наголошують на тому, що в Єгипті проводилась кодифікація, однак немає жодного документального підтвердження цього, і взагалі відомості про єгипетське право надзвичайно мізерні. а) право власності. В Єгипті вся земля належала фараонові, тобто існувала державна власність на землю. Фараон передавав її у тимчасове володіння, у квазівласність, за висловом французького єгиптолога Ревійю, храмам, воїнам, представникам службової знаті, сільським громадам. Управління землею, що перебувала у володінні сільських громад, здійснював староста - ксерп. У будь-який час фараон (держава) міг позбавити особу або громаду права володіння землею, якщо володілець не виконував своїх обов'язків перед державою. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності на користьдержави. Це і є характерною ознакою азіатського способу виробництва, за якого панівним класом є клас чиновників, і за якого основною масою виробників є не раби, а уярмлене населення країни. Земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, у деяких випадках ставала предметом купівлі-продажу, дарування, аренди. У I тисячолітті до нашої ери арура землі продавалася за один дебен (91 г.) срібла, в той час як вартість рабині становила чотири дебена і один кіте срібла (373,1 г.), а раба - 20 дебенів срібла (1820 г.). У "Повчанні Аменемопе" згадується чоловік, "який здає людям наділи в оренду". Отже, власність на землю лишеномінально визнавалась за державою. Рухомі речі були предметом приватної власності. Тяглові тварини і реманент, які фараон жалував разом із землею, переходили у власність особи і могли відчуджуватись. б) зобов'язальне право. Староєгипетському праву були відомі ряд договорів, серед яких: договір найму, договір позики, купівлі-продажу, аренди землі тощо. Зобов'язальне право Стародавнього Єгипту, виникало, насамперед, із договору купівлі-продажу. Враховуючи особливу цінність землі, єгиптяни створили особливий порядок переходу землі з рук в руки. Він передбачав здійснення послідовно трьох актів: 1-й - угода між покупцем і продавцем про предмет купівлі-продажу із вказівкою на те, що плата здійсненаповністю; 2-й акт носив релігійний характер і був підтвердженням договору клятвою, яку давав продавець; 3-й акт вводив покупця у володіння землею. Він проходив перед судом, і потім ім'я покупця реєструвалось у поземельних книгах замість імені продавця. Пізніше другий акт перестав діяти. Право власності переходило лише з передачею речі, тобто із введенням у володінням землею. Поширеним видом договору був договір позики. Об'єктом його були як гроші, так і продукція сільського господарства. Фараон Менес видав закони, за якими заборонялося брати позику, не закладаючи мумію свого батька, або ж свою власну мумію, яку не можна було поховати до тих пір, поки не буде сплачено борг. За законами фараона Бокхоріса було заборонено перетворювати боржників у рабів, а селянам дозволялось здійснювати відчудження і заклад своїх наділів. Існували договори найму майна, тобто передача його у тимчасове безкоштовне користування наймача. Якщо раб або рабиня, взяті у найм, виявляться хворими і непрацездатними, то їх власник мав повернути все, що він одержав у подвійному розмірі. Псування орендної речі не звільняло наймача від сплати всієї орендної суми платежів. Оренда землі для виробництва сільськогосподарських культур здійснювалась на один рік. в) шлюбно-сімейні відносини. Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю пережитків матріархату. Були розповсюджені шлюби між братами і сестрами. Діти йменувались не стільки по батькові скільки по матері (син такої-то). Серед родичів батько матері і її брат були у найбільшій пошані. Жінка займала в сім'ї високе становище, у джерелах вона називається "володаркою дому". Шлюб укладався через договір, і жінка виступала самостійною стороною. За шлюбним договором дружина зберігала своє майно, а чоловік зобов'язувався сплачувати певні суми на її особисті витрати. Розлучення було абсолютно вільним. Діти володіли і розпоряджались своїм майном вільно. Усі діти успадковували майно нарівно незалежно від статі. Єгипетське право знало спадкування по закону і по заповіту. Спадкоємцями по закону були діти незалежно від статі. Заповіт могли складати як чоловік, так і дружина. г) кримінальне право і процес. Єгипетському праву було відомо досить широке коло діянь, які визнавалися злочином. Серед видів злочинів виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Найбільш тяжкими вважалися посягання на державний та суспільний лад (такими були зрада, змови, повстання, розголошення державної таємниці). У випадках зради або повстання карались смертною карою не лише винні у скоєнні злочину, але й їх матері, сестри; їх участі зазнавала вся сім'я. Смертна кара застосовувалась також за вбивствао тварини, яка присвячувалася богові: кішки, сови, за викидання нечистот у Ніл, розриття могил, чаклування. Серед злочинів проти особи джерела називають вбивство, особливо засуджувалось і суворо каралось батьковбивство, важким злочином вважалося відхилення від прийнятих правил лікування у випадку смерті хворого. Серед майнових злочинів можна виділити крадіжку, обважування, обмірювання. До злочинів проти честі і гідності відносили подружня зрада, зґвалтування. Найпоширенішими видами покарань видами покарань були: смертна кара, членопошкодження, ув'язнення, тяжкі примусові роботи (каторга), штраф, виставлення біля ганебного стовпа. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було одинаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання. Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто прикладав до чола особи, що виграла процес зображення істини, яке він носив на шиї. Доказами у судовому процесі були: показання і клятва свідків, скаржника; огляд місця подій, тортури. Судочинсьво велось у письмовій формі.