9. Підходи до розуміння сутності дюдини і специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії

Другий етап у розвитку давньогрецькоХ фiлософй позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократй, зумовило усвiдомлення особою своеi самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знания про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговус довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об’екта до суб’скта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософй, до питань теорiХ пiзнання. Такий пiдхiд називаеться анйiропоцентризмом. Антропоцентризм — фiлософський принцип, згiдно з яким людина вазжветься центром Всесвiiу, найвищою метою всього, що вiдбуваеться у свiтi. Людина як проблема фiлософii вперше була усвiдомлена софiстами. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб’ективного й об’ективного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено <‘мiрилом усiх речей’>. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, е безумовною заслугою софiстiв в iсторії фiлософії. Основним завданням фiлософiХ вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчаяня їх жити. Людська душа, на його думку Платона, є безсмертною. до втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймас речi, якi нагадують їй iдеї. їТому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляе три рiзни душi — рослинну (вiдповiдае за споживання, рiст i роэмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) 1 розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини е безсмертним, пiсля її смертi вiн эливаеться із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя.

10. Вчення про душу і пізнання Платона

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон (428-347 pp. до н. е.) Процес пізнання речей філософ зводить до пригадування. Людська душа, вчив він, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей і безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, і вони нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Пізнання, отже, зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон долає релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки вони мають одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, при цьому душа розглядається як керманич тіла. Водночас душа є полонянкою тіла, яке є її в'язницею й прокляттям за недосконале життя в минулому.

11. Вчення про душу і пізнання Арістотеля

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Арістотель піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. Він вважав, шо подвоєння світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, являють собою єдність пасивної матерії і активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови ("кулястість" кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Цікаво, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено тим, що стародавні греки не знали принципу інерції. Для них рух кожного тіла має початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час у русі, значить повинно бути постійне першоджерело Руху. У людині мислитель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у філософа також домінує принцип загального. Людину він визначає як суспільну, полісну істоту, наділену розумом. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу.