60. Поняття «істина» (абсолютність, відносність і конкретність істини)

Пряма й безпосередня мета пiзнання — осягнення iстини. Проблема iстини — одна з найголовнiших у філософії. В iдеалiстичнiй фiлософiї iстина трактувалась як вiдповiднiсть людських знань, понять i суджень як вiдповiднiсть їх апрiорним (позадосвiдним) категорiям i принципам роэсудку, як погодження мiж понятгям та “досвiдом” як те, що загальнозначиме, загальновизнане, як “органiзуюча форма людського досвiду” тощо. Поняття абсолютної iстини не однозначне. В одному зi своїх значень — це “вiчна” iстина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. У другому значеннi абсолютною iстиною називаеться вичерпне знання про будь-який конкретний об’ект чи про свiт “у цiлому”. В цьому розумiннi одержання абсолютної iстини досягаеться в принципi, але її пiзнання здiйснюеться в нескiнченному рядi людських поколiнь, через скiнченний ряд наближень, кожне з яких е вiдносною iстиною. Вiдноснiсть iстини, яка досягасться на окремому етапi iсторiї пiзнання, полягае в тому, що знання, якими користусться людство на певному етапi, с в цiлому правильним вiдображенням об’ективної дiйсностi. Вiдносна iстина не може бути вiдiрвана вiд абсолютисї. Кожна вiдносна iстина мiстить певний абсолютний змiст, тобто кiнцеве досягненая науки. Таким чином, дiалектика вiдносної й абсолютної iстини виражас ту обставину, що осягання iстини е процес, який здiйсаюеться не шляхом переходу вiд однiеї iстини до iншої, коли попереднi етапи пiзнання залишаються позаду, а шляхом розвитку iстини, їi эбагачення, поглиблення, уточнения, конкретизацii. Важливою характеристикою iстини є її конкретнiсть, оскiлъки абстрактної істини нема. Це означае, що iстиннiсть будь-якого положения, оцiнка i таке iнше повиннi встановлюватися з урахуванням усiєї сукупностi факторiв, умов, особливостей мiсця, часу, етагiу iсторичного розвитку, внутрiшнiх i зовнiшнiх обставин. Одне й те ж саме положення може бути — i бувае — як правильним, так i хибним — залежно вiд конкретнмх обставин. Принцип конкретностi потребуе всебiчного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрiшнiх i зовнiшнiх протирiч. При цьому зв’язок понять, що вiдображають сутнiсть предмета, мае вiдповiдати об’сктивним зв’язкам його самого. Правильно застосований системний пiдхiд в органiчнiй сдностi з винченням процесiв дiалектичного розвитку — одна з сутгевих умов пiзнання конкретної iстини.

61. Філософія і наука: спільне і відмінне.

Однiею з особливостей фiлософського знания е його спрямованiсть на подолання проблем, усвiдомлення незавершеностi процесу пiзнання. Пiзнавальний пафос спорiднюе фiлософiю i науку. Існуе кiлька поглядiв на спiльне та вiдмiнне мiж цими сферами знания. При розв’язаннi цiеї проблеми у фiлософiї намiтились двi тенденцiї: одна максимально зближуе фiлософiю i науку, навiть проголошуе фiлософiю наукою, друга вiдстоюе думку, що фiлософiя не е наукою. Фiлософське, i наукове знания е теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логiки, що дае пiдстави розглядати фiлософiю як науку. Однак мiж фiлософським i науковим знаниям iснуе i принципова вiдмiннiсть. Фiлософiя мае справу з найбiльш загальними поняттями, якi, по-перше, застосовуються у всiх науках, (поняття простору i часу функцiонують не лише в науцi, а й у мистецтвi, технiцi, юриспруденцiї); по-друге, змiст цих понять, хоч вони i використовуються в науках, не е предметом їх спецiального дослiдження; по-трете, цi загальнi поняття не можна звести до емпiричного досвiду (фактiв) чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерiя», «iдеал» не мають фактичних вiдповiдникiв. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економiка для розвитку суспiльства важить бiльше, нiж моральнi цiнностi, чи навпаки, що закони науки притаманнi самiй природi, а не с конструкцiями нашого розуму, то фiлософiя була б наукою, як й iншi науки, лише з тiею вiдмiннiстю, що вона оперус найбiльш загальними поняттями. По-четверте в фiлософських понять виражаеться цiннiсне вiдношення людини до свiту. Наукове знания с об’ективним, не залежить вiд переконань та iдеалiв вченого, а фiлософське пройняте суб’ективнiстю. Воно, будучи свiтоглядякм, охоплюе оцiнювальне i практичне ставлення людини до свiту. Вчення про простiр i час, про закони i правила мислення максимально наближеле до наукового, а такi поняття, як «свобода», «iдеал», «»Бог, «добро» і «зло» виходять за межi науки. Це дас пiдстави стверджувати, що фiлософiя не вiдповiдае всiм вимогам науковостi, вона принаймнi вiдхиляеться вiд того зразка науки. Фiлософiю можна вважати наукою, якщо її розглядати ак засноване на розумi знания.