38. Фрейдистська лінія філософування

Близькi до фiлософiї життя iдеї розвивав засновник психоаналiзу австрiедь Зигмунд Фрейд . Психоаналіз— один iз методiа психотерапiї та психологiчне вчення, а основi якого лежить визнання домiнуючої ролi пiдсвiдомого в жилi людини. Якщо Нiдше вбачав за вчинками людей i явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвiдоме, насамперед статевi потяги. Людину вiн трактував переважно ак бiологiчну iстоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресiї, а культуру — ак чинпик, що блокує ці бiологiчнi поривання людини. Дослiджуючи неврози (психiчнi зриви), Фрейд дiйшов висновку, що причини їх корiняться у сферi пiдсвiдомого. Заслуга Фрейда полягае в тому, що вiн зробив його центром свого аналiзу, намагався розкрити механiзми взаемодiУ несвiдомого i свiдомого. Шлях подолавна неврозу (iстерiї та iн.) — усвiдомлення несвiдомого, яке при свiтТлi розуму втрачае силу. Концепцiя психоаналiзу виявила важливi моменти людської психiки. Завдяки вченню Фрейда набула популярностi професiя психоаналiтика. На основi психоаналiзу Фрейд пропонуе свою концепцiю релiгії. На його думку, релiгiя багато зробила для гамування антисоцiальних потягiв людей, однак її час минув. вона вiдповiдала дитятiй стадiї розвитку людства. Концепцiя психоакалiзу внутрiшньо суперечлива. З одного боку, розум (свiдоме) постае лише як маска несвiдомого, як щось позбавлене самостi, самодiсвостi, а з iншого — свiдоме здатне перемагати несвiдоме (долати неврози), тобто надiлене самiстю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумiннi людини, яка виходить з динамiчної напруги миж бiологiчними i соцiокультурними чинниками в людинi.

39. Розробка поняття «екзистенції» в філософії хх ст

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб’ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб’сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об’ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi’>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб’ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об’єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».