33. Вихідні положення філософії марксизму

Марксизм — iдеологiчна течiя, яка охоплюс фiлософiю, полiтичну економiю i «теорiю револю цiйного перетворення буржуазного суспльства в соцiалiстичне 1 комунiстичне (т. з. науковий соцiалiзм). Головним завданням цiе iдеологiчноi доктрини є звiльнення робiтничого класу (пролетарiату) вiд експлуатації та побудову вiльного вiд соцiальноiо гноблення суспiльства. В цьому планi вони виступили продовжувачами утопiчних соцiалiстичних, якi зображали щасливе суспiльство, побудоване на засадах соцiально рiвностi та вiльно працi. Шлях до побудови такого суспiльства Маркс вбачав у знищеннi приватної власностi, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Класова боротьба проголошувалася рушiйною силою iсторiї, i на цiй пiдставi виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетарiату, яка буде правити суспiльством не на основi законiв, а на засадах революцiйної доцiльностi. Скрiзь, де були спроби втiлення цiєї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Фiлософiею марксизму е матерiалiзм. Її творцi поширили матерiалiзм на розуминня iсторii i Суспiльних явищ — створили iсторичний матерiалiзм, або матерiалiстичне розумiння iстоти. Незважаючи на рiзнi iнтерпретацi, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що вiн пiдняв на вищий щабель матерiалiзм. Маркс эробив спробу матерiалiстичного тлумачення людини не як природної, а як практичної i, отже, культурно-iсторично iстоти. Маркс i Енгельс ставили собi в заслугу те, що вони матерiалiстично переосмислили дiалектику Гегеля. Вони проголошували дiалектику фiлософським методом, який всупереч метафiзицi розглядае все суще в розвитку, визначае його через протилежнi категорii. Стрижнем соцiально фiлософїi Маркса е концепцiя базису i надбудови. Базисом (основою, головним чинником) вiн проголошував економiчнi вiдносини; надбудовою — полiтичнi, правовi, релiгiйнi структури, а також iдеологiю — полiтичнi, правовi, естетичнi, моральнi, фiлософськi iдеї. Не знайшла однозначного вирiшення в соцiальнiй теорИ Маркса i проблема спiввiдношення одиничного (особи, людини) i загального (содiального дiлого, iнституцiй).

34. Головні категорії філософії життя («життя і «воля»)

Наприкiнцi ХIХ — у першiй чвертi ХХ ст. в €вропi набула популярностi фiлософiя життя, найпомiтнiшими представниками якої були Ф. Нiцше, З. Фрейд, А. Бергсон, Їх мало цiкавив об’ективний свiт i наукова iстина, а бiльше хвилювали людина, свiт людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна бiологiчна iстота — з волею, iнстинктами, пiдсвiдомим. Фiлософiя жипя — напрям у некласичнiй фiлософiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в бiологiчнiй, психологiчнiй формах) основним предметом фiлософiї. Постала вона як своерiдний протест проти класичного гегелiвського iдеалiзму, який не переймався проблемою iснування конкретної людини з її стражданнями i пориваннями. Фiлософiя життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем i переживань, до антропологiчної й аксiологiчної проблематики. Якщо для класичної фiлософiї гаслом було <‘iстина понад усе» (символом й може бути д. Вруно), то для фiлософiї життя — <‘людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життевих орiентирiв, але й переоцiнку цiнностей. Центральним поняттям його фiлософiї е <‘життя’>, виявами якого е <‘становления’> i <‘воля’>. Життя — постiйне становления, борiння, процес, а не предмет i субстанцiя. Поняття <‘воля’> - це рушiйна сила будьяких процесiв у неорганiчному свiтi, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади.