27. Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва

З природи людини просвiтники виводили природнi права(права, виведенi розумом з природи людини): право на життя, свободу i на приватну власнiсть як основу добробуту. Вчення про «природнi права» людини було покладено в основу концепцй демократичної правової держави, проголошеної в американськiй <‘декларацй прав...’> (1776) i французькiй <‘декларацИ прав людини i громадянина’> (1789). у них вперше була стверджена правова рiвнiсть людей (рiвнiсть перед законом незалежно вiд майнового стану, конфесiХ, нацiональностi, статi), народ проголошувався джерелом влади. Пiсля християнства, яке закрiпило моральну рiвнiсть людей, проголошення правовоi рiвностi було найбiльшим досягненням у цивiлiзацiйному поступi.Вслiд за англiйськими фiлософами французькi просвiтники (Руссо) захищали концепцiю суспільного догвору як джерела держави. На їх думку, в природномуержавному) станi люди постiйно воювали мiж собою. Зiткнення егоїстичних iнтересiв ставило пiд загрозу людське iснування. для того щоб подолати це i краще захистити себе вiд стихії, люди, зiбравшись, уклали договiр, згiдно з яким частину своiх прав передали державi, щоб та стежила за порядком мiж ними. Ця концепцiя пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У нiй простежувалася думка про те, що народ с джерелом влади, i якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то i держава мае певнi обов’язки перед громадянином, адже контракт е двостороннiм.

28 . Загальна характеристика німецької класичної філософії

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.