3. Розподіл за працею та суспільні фонди споживання

Як відомо, частина сукупного суспільного продукту витрачається суспільством на особисте споживання працівників матеріальної сфери і непрацюючих членів їх сімей, тобто на відтворення робочої сили, зайнятої продуктивною працею. Ця частина сукупного продукту становить собою необхідний продукт.

Працівники виробничої сфери своєю працею самі створюють фонд життєвих засобів.

Працівники невиробничої сфери не створюють нової вартості, а отже, і не створюють фонду свого існування. Фонд існування працівників невиробничої сфери створюється за рахунок необхідного продукту, (якщо вони обслуговують працівників продуктивної праці і членів їх сімей) та за рахунок частини додаткового продукту.

На поверхні суспільства необхідний продукт виступає:

• у формі заробітної плати працівників державних та кооперативних виробничих підприємств;

• у формі виплат і пільг працівникам виробничої сфери і членам їх сімей із суспільних фондів споживання;

• у формі грошових та натуральних доходів трудящих від особистого допоміжного господарства;

• у формі доходів від індивідуальної трудової діяльності.

Розподіл більшої частини необхідного продукту між членами суспільства здійснюється відповідно до кількості і якості праці, затраченої кожним працівником. Розподіл за працею – є економічним законом соціалізму.

Розподіл за працею на фазі соціалізму обумовлений такими причинами:

• порівняно низьким рівнем розвитку продуктивних сил, який ще не забезпечує достатку матеріальних благ, необхідних для розподілу за потребами;

• збереженням соціально-економічної неоднорідності праці, яка (неоднорідність) проявляється в істотних відмінностях між розумовою і фізичною працею, працею в місті і на селі, працею кваліфікованою і некваліфікованою, важкою і легкою і так далі;

• необхідністю матеріального стимулювання, оскільки праця ще не стала першою життєвою потребою для всіх трудящих.

Дія закону розподілу за працею означає, що соціалістичне суспільство при розподілі матеріальних благ повинне враховувати: кількість праці, тобто її тривалість і інтенсивність; якість праці, тобто кваліфікацію працівника і його виробничий досвід; умови праці; важливість різних конкретних видів праці для суспільства.

Розподіл за працею забезпечує єдність усіх форм економічних інтересів – особистих, колективних, суспільних.

Розподіл за працею – одна з великих переваг соціалізму перед капіталізмом. Соціалізм вперше в історії людства забезпечує економічну рівність усіх членів суспільства. Ця рівність полягає: в рівному відношенні людей до засобів виробництва, у відсутності експлуатації, в рівному праві і в рівному обов’язку усіх працювати, в рівному праві усіх працівників одержувати свою частку суспільного продукту в залежності від кількості і якості затрачуваної праці. Принцип “рівна оплата за рівну працю” діє незалежно від статі, віку, національності трудящих.

Правда, розподіл за працею не забезпечує повної, абсолютної рівності людей, оскільки нема рівності в задоволенні потреб. Нерівність в споживанні випливає з того, що однакова міра, а саме праця, застосовується до різних людей, які насправді не рівні один одному.

По-перше, люди не рівні за фізичними та розумовими здібностями, загальноосвітньою і професійною підготовкою, а отже, вони мають різну працездатність і віддають суспільству за один і той же час неоднакову кількість праці. Одержуючи винагороду в залежності від праці, вони тим самим одержують нерівні доходи.

По-друге, люди відрізняються між собою складом сім’ї. Тому, отримуючи рівну оплату навіть при рівній працездатності, працівники виявляються в нерівному становищі з точки зору доходів на кожного члена сім’ї.

І ця нерівність в споживанні при соціалізмі не може бути ліквідована повністю, бо вона зв’язана з дією об’єктивного закону розподілу за працею. Соціалізм не може стати на шлях зрівнялівки.

Використовуючи закон розподілу за працею, він готує передумови для переходу в майбутньому до розподілу за потребами. Такий розподіл стане можливим лише на вищій фазі комунізму, коли розвиток продуктивних сил забезпечить повний достаток матеріальних благ і коли праця стане першою життєвою потребою усіх членів суспільства.

Розподіл за працею здійснюється в двох основних об’єктивно необхідних формах :

• у формі заробітної плати робітників і службовців державного сектору господарства;

• у формі грошової та натуральної оплати працівників в кооперативно - колгоспному секторі.

Об’єктивна необхідність цих двох форм обумовлена існуванням двох основних форм соціалістичної суспільної власності.

Заробітна плата при соціалізмі становить собою грошовий вираз основної частини необхідного продукту, що видається працівникові відповідно до кількості і якості затраченої праці. При соціалізмі робоча сила не є товаром, а тому й заробітна плата не є перетвореною формою вартості і ціни робочої сили. Вона виражає не відносини експлуатації одного класу іншим, не продаж і купівлю робочої сили, а товариські відносини в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ.

Правильна організація заробітної плати сприяє зростанню виробництва і національного доходу. Важливою умовою такої організації виступає більш швидке зростання продуктивності праці в порівнянні зі зростанням заробітної плати.

Оскільки заробітна плата при соціалізмі виражає відносини між окремим працівником і суспільством в цілому, а також між працівником і колективом підприємства, то вона поділяється на основну і додаткову.

Основна заробітна плата виплачується відповідно з єдиними загальнодержавними нормами її організації. Вона включає в себе оплату праці робітників за тарифними умовами, оклади інженерно-технічних працівників та службовців, а також премії, що виплачуються за рахунок фонду заробітної плати. Додаткова заробітна плата включає в себе премії, котрі виплачуються з фонду матеріального заохочення, який створюється за рахунок прибутку підприємства. Додаткова зарплата, таким чином, залежить від кінцевих результатів роботи усього колективу підприємства і від ролі окремого працівника в цих результатах.

Заробітна плата при соціалізмі диференціюється в залежності від: кваліфікації, умов праці, суспільного значення праці та природно-кліматичних умов району.

Вихідним елементом диференціювання заробітної плати є встановлення її мінімального рівня. Розміри мінімальної заробітної плати повинні бути такими, щоб в сумі з одержаними від суспільства виплатами і пільгами вона забезпечувала утримання самого працівника і його сім’ї. Диференціювання оплати праці інженерно-технічних працівників і службовців в залежності від складності їх праці здійснюється при встановленні посадових місячних окладів.

Диференціювання заробітної плати робітників в залежності від складності їх праці здійснюється, головним чином, за допомогою тарифної системи, яка включає в себе тарифно-кваліфікаційні довідники, тарифні сітки і тарифні ставки.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять в собі перелік робіт, характерних для даної галузі, обсяг знань та навиків, які потрібні для виконання тієї чи іншої роботи, вказують розряд роботи. В більшості галузей в сучасних умовах застосовується шість розрядів. Першим тарифікуються найбільш прості роботи, які не вимагають тривалої підготовки робітника.

Тарифні сітки складаються з певної кількості тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

Тарифні коефіцієнти показують у скільки разів праця кожного наступного розряду оплачується вище в порівнянні з першим.

Тарифні ставки визначають рівень оплати праці робітників першого розряду в кожній галузі народного господарства. Шляхом множення тарифної ставки першого розряду на тарифний коефіцієнт визначається тарифна ставка робітника будь якого розряду.

Диференціювання заробітної плати робітників в залежності від умов праці, її шкідливості для здоров’я і таке інше, здійснюється шляхом впровадження більш високих тарифних ставок для важких і шкідливих умов праці.

Диференціювання заробітної плати робітників в залежності від народногосподарського значення галузі здійснюється шляхом встановлення тут дещо вищих тарифних ставок і окладів.

В країнах з районами, в яких різко виражені відмінності в природно-кліматичних умовах, заробітна плата диференціюється шляхом введення певного коефіцієнту для тих чи інших районів.

При соціалізмі застосовується дві форми основної заробітної плати: погодинна і відрядна. При погодинній заробітній платі оплата праці здійснюється в залежності від тривалості відпрацьованого часу і кваліфікації працівника. Вона застосовується тоді, коли результати праці не піддаються точному обліку, а визначаються колом обов’язків, або коли виробіток продукції визначається ходом технологічного процесу і не залежить безпосередньо від робітника.

Існує дві системи погодинної заробітної плати: проста погодинна система, при якій заробітна плата залежить від кваліфікації і відпрацьованого часу і яка встановлюється у вигляді місячних окладів чи тарифних ставок (за годину, день, місяць); погодинно-преміальна, при якій заробітна плата робітників залежить не тільки від кваліфікації і відпрацьованого часу, але й від кількісних і якісних результатів праці.

При відрядній заробітній платі оплата праці здійснюється за кількість і якість виробленої продукції за встановленими розцінками. Ці розцінки встановлюються шляхом ділення тарифної ставки на встановлену робітникові норму виробітку.

В народному господарстві застосовуються такі системи відрядної заробітної плати:

• пряма відрядна система, при якій вся вироблена продукція оплачується за однаковою відрядною розцінкою;

• відрядно-прогресивна система, при якій продукція, вироблена в межах норми виробітку, оплачується за основними відрядними розцінками, а продукція, вироблена понад норму, – за розцінками більш високими. І ці розцінки поступово зростають (в залежності від розмірів перевиконання норми);

• відрядно-преміальна система, при якій вся кількість виробленої продукції оплачується за звичайними відрядними розцінками, а за поліпшення якісних показників виплачується премія.

Основна особливість оплати за працею в кооперативно-колгоспному секторі полягає в тому, що тут фонд оплати за працею формується в кожному окремому господарстві і залежить від величини валового доходу даного господарства. Тому рівень оплати праці в кожному з них в першу чергу залежить від розмірів доходу даного господарства. Заробітна плата в умовах соціалізму постійно зростає.

Поряд з розподілом за працею при соціалізмі існує і розвивається спосіб розподілу матеріальних благ через суспільні фонди споживання.

Суспільні фонди споживання – це частина національного доходу, яку витрачають держава, підприємства та організації на задоволення потреб трудящих незалежно або майже незалежно від трудового вкладу члена суспільства.

Розподіл частини матеріальних благ через суспільні фонди споживання дає можливість:

• не тільки відтворювати робочу силу, але і забезпечувати всебічний розвиток фізичних і духовних здібностей кожного члена суспільства;

• створити передумови для поступового стирання соціально-економічних відмінностей в матеріальних умовах (безкоштовна освіта, охорона здоров’я, фізичне виховання);

• впливати на рівень і черговість задоволення тих потреб, від яких в першу чергу залежить швидкий розвиток суспільного виробництва (освіта, підвищення кваліфікації, підтримання здоров’я, виховання дітей);

• виділяти частину фонду індивідуального споживання для тих членів суспільства, які ще не досягли працездатного віку або вийшли з нього.

Виплати і пільги з суспільних фондів споживання швидко зростають.