3. Державно-монополістична стадія еволюції капіталістичної економічної системи

В умовах капіталізму вільного підприємництва економічна роль буржуазної держави полягала головним чином в тому, щоб, по-перше, збирати податки і, по-друге, щоб забезпечувати конкурентноздатність національної буржуазії на світовому ринку шляхом здійснення відповідної зовнішньоторговельної політики. Говорячи словами Ф. Енгельса, в цей період роль держави в економіці зводилася у значній мірі до ролі “нічного сторожа”. В умовах монополістичного капіталізму ці функції держави зберігаються і посилюються.

Разом з тим К. Маркс і Ф. Енгельс передбачали, що прийде час, коли засоби виробництва переростуть рамки акціонерних товариств і їх одержавлення буржуазною владою стане економічно неминучим. Проте за життя К. Маркса і Ф. Енгельса процеси, пов’язані з посиленням економічної ролі буржуазної держави, перебували у стадії розвитку. Тому зробити всебічний аналіз їх було неможливо.

Коли ж вони проявили себе достатньо повно, а це відбулося на початку ХХ століття, то їх всебічний аналіз був зроблений В. І. Леніним головним чином в таких працях, як “Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися” та “Держава і революція”. В. І. Ленін вперше розкрив суть, причини виникнення та історичні перспективи державно-монополістичного капіталізму.

Становлення державно-монополістичного капіталізму характеризується посиленням особистої унії високопоставлених чиновників буржуазної держави з магнатами фінансового капіталу. Ця унія здійснюється шляхом посідання урядовими чиновниками важливих постів у монополіях та шляхом висунення представників монополій на керівні пости в державному апараті. Вплив монополій на буржуазну державу і її політику здійснюється також через союзи монополістів, які об’єднують представників монополій як в межах однієї галузі чи кількох галузей, так і в загальнонаціональному масштабі. На чолі таких союзів монополістів стоять представники найбільшого монополістичного капіталу, які водночас є керівниками різноманітних урядових комітетів, членами уряду.

Переростання монополістичного капіталізму у ДМК зумовили такі причини: економічне панування монополій, загострення суперечностей капіталізму і передусім основної.

Вихідним пунктом переростання монополістичного капіталізму у ДМК було економічне панування монополій. Панування монополій, з одного боку, засвідчило той факт, що продуктивні сили переросли приватнокапіталістичні способи привласнення і дедалі настійніше вимагають їх заміни. З іншого – створило матеріальну передумову ширшого втручання держави в процес капіталістичного відтворення з метою його регулювання в інтересах збагачення монополій.

З виникненням монополій економічні суперечності буржуазного суспільства, які випливають із самої природи капіталістичного нагромадження, настільки загострилися, що вільна гра ринкових сил і руйнівна стихія економічних криз вже не могли автоматично, без державного втручання, відновлювати пропорції, необхідні для розвитку капіталістичного виробництва. В таких умовах втручання держави в економіку стає абсолютно необхідним.

Крім причин, існували ще й фактори, які на певних етапах розвитку прискорювали зростання державно-монополістичних процесів. До таких факторів належать: розкол світу на дві системи і розвиток суперечностей між ними; загострення суперечностей між метрополіями і колоніями; перша і друга світові війни; розвиток НТР.

З розколом світу на дві протилежні системи правлячі кола капіталістичних країн, по-перше, у зрощенні сили монополій з силою держави почали шукати можливість мобілізації сил і ресурсів з метою протистояння соціалізму на світовій арені. По-друге, почали запозичувати і впроваджувати у процес відтворення елементи економічного і соціального регулювання як засобу забезпечення внутрішньої стабілізації.

З кризою, розпадом, а далі і крахом колоніальної системи імперіалізму монополії за допомогою державно-монополістичних заходів намагалися зберегти в молодих національних державах в нових формах своє економічне і політичне панування.

Перша світова війна поклала початок створенню військового механізму державно-монополістичного капіталізму. В цей час відбулось посилення концентрації фінансового капіталу й суттєво зросла роль державних монополій. Втручання держави в економіку ставало більш частим, систематичним.

В період між двома світовими війнами найбільший вплив на прискорення розвитку ДМК зробила світова економічна криза 1929-1933 рр. Щоб врятувати від краху приватні банки, промислові концерни, залізничні компанії, держава вимушена була пускати в дію свої фінансові та економічні ресурси. Саме в цей період у США було започатковано так званий “новий курс” Ф. Рузвельта, який включав цілу низку заходів державного втручання з метою виведення американської економіки з кризи. В цей час у Німеччині у зв’язку з підготовкою до війни посилилось втручання держави в економіку з метою її мілітаризації. Теоретичне обґрунтування господарського механізму державно-монополістичного капіталізму здійснив англійський економіст Дж. Кейнс у праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936 р.)

В період другої світової війни розвиток ДМК досяг нового ступеня. Він проявився у зростанні державних інвестицій в промисловість та будівництво військових підприємств, у зростанні урядових позик та пільг монополіям, які працювали на війну. Крім того, зріс економічний контроль з боку держави за випуском військової продукції і розвитком державного ринку. Тобто, саме в цей період склалася розгалужена система державного регулювання економіки.

Активізацію економічних функцій держави обумовила також НТР, яка висунула складні завдання не тільки в галузі наукових досліджень, але й при впровадженні їх результатів у виробництво. Фінансування наукових досліджень, розвиток нових не завжди прибуткових, але потрібних для економіки галузей виробництва, вирішення проблем безробіття і перекваліфікації робітничих кадрів, що загострилися в процесі НТР, – всі ці завдання неспроможні вирішити окремі, навіть великі монополії. Вони вимагали активного втручання держави.

Зрощення сили монополій з силою держави в єдиний механізм відбувається на всіх фазах відтворення, тобто на фазі виробництва, розподілу, обміну і споживання. На кожній з цих фаз простежуються й відповідні форми ДМК. Серед них найбільш поширені такі :

1) підприємницька діяльність держави і створення державного сектора в економіці;

2) державний розподіл і перерозподіл національного доходу через держбюджет, кредитно-грошову політику, регулювання цін та заробітної плати;

3) держава забезпечує привілейований ринок для монополій, виступаючи замовником і споживачем значної частини суспільного продукту і послуг, як правило мілітаристського характеру;

4) державне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності приватних монополій у вигляді забезпечення їм гарантій вивозу капіталу і товарів;

5) участь представників уряду і монополістичного капіталу в створенні міждержавних союзів, угод та розвитку економічної інтеграції як засобу боротьби за економічний переділ світу;

6) розвиток особистої унії між представниками монополій та урядами.

Підприємницька діяльність буржуазної держави та створення державного сектора в економіці знаменують формування державної власності на засоби виробництва.

Як свідчить досвід, державно-монополістична власність на засоби виробництва виникає трьома шляхами: шляхом будівництва підприємств за рахунок державного бюджету; шляхом націоналізації та одержавлення окремих підприємств, а інколи й цілих галузей економіки; шляхом придбання державою частини акцій монополістичних підприємств. Дещо зупинимось на цих формах.

Будівництво підприємств за рахунок держбюджету здійснюється головним чином для військових цілей, а також для обслуговування монополій. Про масштаби будівництва підприємств за рахунок держбюджету свідчить частка держави в загальному обсязі капіталовкладень. В 70-х роках вона становила в США – 29,2%, ФРН – понад 16%, Франції – майже 25%, Японії – 23%, Італії – 36%, Англії – 45%. Досить часто монополії спонукають державу будувати підприємства, які згодом передаються приватним монополіям для експлуатації. Державні підприємства функціонують, як правило, в галузях інфраструктури з великим строком окупності затрат (енергетиці, транспорті, зв’язку, комунальній сфері) та у капіталомістких виробництвах (добувній промисловості). В зв’язку з цим державні підприємства продають приватним монополіям вугілля, електроенергію, транспортні та інші послуги за низькими цінами. Монополії ж навпаки, продають свої товари та послуги державним підприємствам за більш високими цінами. Тобто має місце перерозподіл частини створеної на державних підприємствах додаткової вартості на користь приватних монополій. В результаті такого перерозподілу відбувається зниження ефективності державних підприємств і це служить підставою для їх передачі у приватні руки. Подібну практику в умовах ринкової економіки започатковано і в Україні.

Націоналізація та одержавлення приватних підприємств здійснюються, як правило, шляхом їх викупу на умовах, вигідних власникам. Лише в окремих випадках під тиском трудящих відбувається конфіскація майна. Скажімо, у Франції за співробітництво з гітлерівськими окупантами були передані у власність держави заводи Рено.

Як правило, буржуазна держава націоналізує ті підприємства, що близькі до банкрутства. Цим самим вона сприяє переливу капіталів приватних монополій із збиткових або малодоходних галузей у прибуткові. Разом з тим є чимало фактів реприватизації: націоналізовані підприємства після реконструкції та модернізації передаються безплатно або ж за низькими цінами приватним монополіям.

Придбання державою частини акцій монополістичних підприємств також здійснюється, як правило, в інтересах приватних монополій. Утворення таким чином змішаних підприємств призводить до вливання капіталу у приватні підприємства з метою їх модернізації. Державна власність в акціонерному капіталі в промисловості і транспорті в 70-х роках становила в ФРН – 18%; Англії – 24%, Італії – 28%; Франції – 34%.

Отже, незалежно від того, яким шляхом створюється державна власність, по-перше, в руки держави переходять, як правило, збиткові підприємства та галузі або нові, які вимагають великих інвестицій; по-друге, контроль над націоналізованими підприємствами, як правило, здійснюють приватні монополії; по-третє, капіталістичне одержавлення носить, як правило, обмежений і тимчасовий характер; по-четверте, державна власність виступає як загальномонополістична власність.

Хоча в умовах ДМК основною організуючою силою господарства, як і раніше, залишається ринок, проте він істотно модифікується державним регулюванням економіки.

Одним з важелів регулювання економіки виступає підприємницька діяльність держави, про яку йшлося дещо вище. Це пояснюється тим, що, по-перше, частка державних підприємств у сукупному капіталі є досить значною; по-друге, ці підприємства менше зазнають кон’юнктурних коливань і надійніше забезпечені фінансовими ресурсами, маючи джерелом фінансування державний бюджет; по-третє, для державних підприємств має обов’язкову силу державне програмування.

Крім того, вплив на економіку держава здійснює через бюджетно-кредитну та податкову політику, субсидування окремих монополій та галузей, процентну ставку, політику прискореної амортизації і т. ін.

В сучасних умовах широке застосування має антициклічне регулювання економіки. Воно полягає у стримуванні інвестицій в періоди циклічного піднесення з метою відвернення або послаблення надвиробництва і в періоди криз та депресій з метою обмежити падіння виробництва і прискорити вихід з кризи. В період промислового піднесення, яке, як правило, закінчується новою економічною кризою, держава намагається ослабити кризу заходами, спрямованими на стримування зростання виробництва. До таких заходів відносяться збільшення податків, скорочення державних витрат на придбання товарів та послуг, підвищення процентної ставки за кредит. Всі вони ведуть до зменшення зацікавленості в нових капіталовкладеннях, а отже, і до зниження попиту на засоби виробництва. В періоди криз і спадів здійснюється політика збільшення державних закупок і послуг, зменшуються податки на монополії, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, зменшуються процентні ставки для посилення зацікавленості монополій у розширенні капіталовкладень.

Вищою формою державного регулювання капіталістичної економіки є державне економічне програмування. Суть його полягає в тому, що держава на основі досвіду попереднього економічного розвитку з врахуванням наявних виробничих потужностей і ресурсів складає плани-програми розвитку на перспективу. Зокрема розробляються довготривалі програми інвестицій, експорту, імпорту, підготовки кваліфікованої робочої сили, проведення наукових досліджень, регулювання пропорцій між галузями та відносин між працею і капіталом.

Для здійснення економічного програмування в розвинутих капіталістичних країнах в свій час навіть були створені спеціальні урядові органи: у Франції – Генеральний комісаріат з планування, в Англії – Національна рада економічного розвитку, в Італії – Комітет міністрів з економічного програмування, у ФРН – Кон’юнктурна рада і Рада з фінансового планування.

Економічне програмування виступає механізмом узгодження інтересів приватних монополій і держави. Необхідно пам’ятати, що урядові програми є обов’язковими тільки для державного сектора економіки. Для монополій вони носять “індикативний” характер, тобто дають лише інформацію для подальшої дії, орієнтують монополії на найбільш прибуткову діяльність.

З розвитком ДМК неминуче постає питання про його історичні перспективи, тобто його відношення до капіталізму і соціалізму. Визначаючи їх, багато хто з економістів у минулому й тепер намагався і намагається конструювати концепції, за якими державно-монополістичний капіталізм нібито вже не є капіталізмом у повному розумінні слова. Дж. Кейнс називає його “регульованим капіталізмом”, Хансен і Самуельсон – “змішаною економікою”, Кросленд і Гелбрейт – “державою загального добробуту” і т. п.

При цьому всі вони виходять з дедалі активнішого втручання держави у процес капіталістичного відтворення, поширення державного підприємництва і державного регулювання економіки. Однак економічні заходи держави, по-перше, не міняють економічну основу капіталістичних країн – приватну власність на засоби виробництва. Державний сектор капіталістичної економіки виступає як загальномонополістичний сектор, а державна власність на засоби виробництва разом з монополістичною власністю корпорацій становить собою економічну базу панування фінансової олігархії. По-друге, економічні заходи держави не усувають невідповідності між зростаючими елементами планомірного регулювання виробництва і загальною обстановкою стихійності та ринкової конкуренції. По-третє, економічні заходи держави не розв’язують соціальні проблеми капіталізму і передусім проблему безробіття.

З огляду на сказане, можна зробити висновок, що державно-монополістичний капіталізм це не новий спосіб виробництва, не новий економічний лад. Це той же капіталізм тільки в умовах злиття та зрощення сили монополій з силою держави. З розвитком ДМК не тільки не були розв’язані основні суперечності капіталізму, але й відбулося їх загострення. Передусім загострилась основна суперечність, оскільки в умовах ДМК виробництво стає все більш суспільним за своїм характером, а присвоєння – все більш приватним.

Сьогодні стала більш очевидною протиприродність такого стану, при якому виробничі комплекси, які обслуговують інколи не одну країну, залишаються приватною власністю невеликої горстки мільйонерів та мільярдерів.

З розвитком ДМК загострюються суперечності між працею і капіталом, між інтересами монополій і всієї нації, між розвинутими капіталістичними державами та країнами, що розвиваються, між самими імперіалістичними державами та соціалістичними країнами.

Крім того, з розвитком ДМК виникає суперечність між суспільним характером виробництва і державно-монополістичним способом його регулювання.

Як бачимо, розвиток ДМК не тільки не усуває суперечності капіталістичної системи, а й загострює окремі з них і породжує нові. Крім того, розвиток ДМК вносить такі зміни у процес суспільного відтворення, які дали підстави В. І. Леніну писати про те, що державно-монополістичний капіталізм є цілковита матеріальна підготовка соціалізму.

Конкретно це проявляється в тому, що, по-перше, розвиток державної власності, відхід великих власників засобів виробництва від безпосередньої участі в управлінні виробництвом і зростання економічної ролі держави в регулюванні економіки свідчить про неспроможність самого принципу приватної власності та його несумісність з потребами розвитку сучасних продуктивних сил. По-друге, ДМК створює апарат для управління державною власністю і регулювання капіталістичної економіки. Причому цей апарат дедалі більше формується за рахунок представників трудящих.

Все це дає підстави твердити, що сам, державно-монополістичний капіталізм свідчить про минущий характер капіталізму як економічної системи і заміну його іншим суспільно-економічним ладом.