2. Економічна система монополістичного капіталізму.

Капіталізм вільного підприємництва досягнув вершин свого розвитку у 60-70-х роках ХІХ століття. Саме в цей період капіталістичні відносини остаточно утвердилися в країнах Європи і в основному склалася світова система капіталістичного господарства.

Поряд з цим розгорнулася капіталістична індустріалізація в країнах Європи, Північної Америки та Японії, що вимагало істотного збільшення виробництва продукції та поставки її на ринок, будівництва трансконтинентальних залізниць та каналів (Суецького і Панамського), забезпечення розвитку науки і техніки.

Названі обставини зумовили активізацію процесу концентрації виробництва, бо тільки великі підприємства здатні були забезпечити зрослі потреби суспільства. В свою чергу, для створення великих підприємств потрібна була концентрація і, особливо, централізація капіталу. І така централізація в останню третину минулого століття відбувалася шляхом поглинання одним капіталом інших або об’єднання дрібних капіталів в результаті утворення акціонерного товариства.

Названі процеси привели до того, що в кожній галузі виникли величезні підприємства, які зосередили в своїх руках виробництво переважної частини товарів певного виду, а інколи і все його виробництво.

Концентрація виробництва дала можливість кільком великим виробникам домовлятися між собою про обсяг виробництва тих чи інших видів продукції, про спільні ціни, про поділ ринків збуту, про умови найму робочої сили тощо. Інакше кажучи, на зміну конкуренції прийшла монополія. Монополії виникли спочатку у галузях важкої промисловості, де утворилось велике виробництво, а з часом охопили всі галузі.

Монополія – це об’єднання капіталістичних підприємств, які концентрують виробництво і збут переважної частини продукції певного виду з метою одержання монопольно високих прибутків.

Перш ніж відбулось остаточне утвердження панування монополій в капіталістичних країнах, монополізація пройшла кілька етапів у своєму розвитку.

Перший з них припадає на 60-70-і роки ХІХ століття, коли вільна конкуренція досягла найвищого розвитку, а монополії були поодиноким явищем.

Другий етап – від початку другої світової економічної кризи (1873 р.) і до кінця ХІХ століття, коли монополії одержали порівняно широке розповсюдження, але вони ще не відігравали вирішальної ролі в економічному житті.

Третій етап – від кінця ХІХ століття до 1916 року, коли відбулося значне зростання кількості монополій та істотне посилення їх ролі в економічному житті суспільства. Саме в цей період сповна проявилися основні економічні ознаки монополістичного капіталізму (імперіалізму), зокрема такі, як:

• концентрація виробництва і капіталу досягає такого високого рівня, що виникають монополії, які відіграють вирішальну роль в господарському житті;

• злиття монополістичного банківського капіталу з монополістичним промисловим капіталом і утворення на цій основі фінансового капіталу і фінансової олігархії;

• вивіз капіталу на відміну від вивозу товарів одержує особливо важливе значення;

• утворення міжнародних монополістичних союзів, які здійснюють економічний поділ світу;

• закінчено територіальний поділ землі і розпочалася боротьба за її переділ.

Існують різноманітні форми монополій, але найбільш поширеними і стійкими є картелі, синдикати, трести, концерни.

Картель – це монополістична угода власників підприємств певної галузі про встановлення монопольних цін, поділ ринків збуту, квоти виробництва продукції, умови найму робочої сили тощо. В цьому монополістичному об’єднанні кожен з його учасників зберігає свою виробничу і комерційну самостійність.

Синдикат – це монополістичне об’єднання, учасники якого зберігають виробничу самостійність. Збут продукції і закупівлю сировини здійснює синдикатська контора.

Трест – це монополістичний союз, учасники якого втрачають виробничу і комерційну самостійність. Основною організаційною формою цього об’єднання є акціонерна компанія.

Концерн – являє собою комплекс різнорідних підприємств чи монополій різних галузей, які перебувають під контролем однієї фінансової групи. Учасники об’єднання формально не втрачають свою виробничу і комерційну самостійність, але зв’язані між собою відносинами фінансової залежності. Реальна влада над усіма учасниками належіть головній фірмі.

В умовах монополістичного капіталізму усувається лише вільна конкуренція, а конкуренція як явище не тільки зберігається, але й загострюється. Тут, по-перше, зберігається і загострюється внутрішньогалузева і міжгалузева конкурентна боротьба. По-друге, виникають нові форми конкуренції: конкурентна боротьба всередині монополії, між монополіями, між монополіями та немонополізованими підприємствами (так званими аутсайдерами).

Найбільш поширеними методами конкурентної боротьби в умовах монополістичного капіталізму є такі: позбавлення конкурентів сировини, ринків збуту, кредитів і транспорту; збивання цін; бойкот або поглинання підприємств конкурентів; промислове шпигунство; боротьба за урядові замовлення; проштовхування або затримування прийняття законів щодо регулювання економіки; переманення спеціалістів; фінансові маніпуляції тощо.

Поряд з монополіями в сучасних умовах досить поширеним явищем є олігополія. Вона становить собою ринок, на якому панує декілька великих фірм. Тут має місце конкуренція між цими фірмами.

Щоб уникнути негативних наслідків монополізації ринку державні органи багатьох країн вживають заходи щодо обмеження монополій та охорони вільної конкуренції на ринку. Найбільш жорстким антимонопольним законодавством прийнято вважати законодавство США. Скажімо, антитрестівський закон Шермана (1890 р.) забороняє створення монополій або укладання договору про створення монополії чи обмеження вільної торгівлі. Порушення цього закону карається накладанням штрафу до 250 тис. дол. та тюремним ув’язненням до 3 років у кожному випадку. Таке покарання виноситься за індивідуальні дії. А на корпорації може накладатися штраф до 1 млн. дол.

Антимонопольне законодавство є і в Україні. Воно визначає правові основи монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. За цим законодавством, монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Згідно з названим законодавством в країні створено Антимонопольний комітет та його територіальні відділення, які покликані визначати монопольне становище підприємців на ринку, здійснювати контроль за дотриманням антимонопольних вимог при створенні та реорганізації монопольних утворень, приймати рішення та розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства і відновлення початкового стану.

Щоправда чинне антимонопольне законодавство в нашій країні, як і в усіх інших країнах, досить часто ігнорується, особливо великими фінансовими угрупованнями.

В сучасних умовах поряд з монополіями досить поширеним явищем є олігополія, тобто панування на ринку кількох фірм, між якими ведеться конкурентна боротьба.

Концентрація виробництва сприяла концентрації банківського капіталу та виникненню банківських монополій. Справа в тому, що великі промислові підприємства потребували великих, як правило, довгострокових кредитів, забезпечити які могли тільки великі банки. І ця обставина прискорила об’єднання багатьох банків, тобто централізацію їх капіталів та виникнення банківських монополій.

Банківські монополії зосередили в своїх руках основну масу вільних грошових коштів суспільства, а отже монополізували кредит. Це примушувало промислові монополії зміцнювати зв’язки з великими банками шляхом купівлі їх акцій і придбання таким чином місць в правліннях банківських монополій. Проникнувши у сферу кредиту і кредитних монополій, промислові капіталісти почали вкладати туди свої капітали й визначати політику великих банків. Поряд з цим відбувався і зворотній процес – проникнення капіталу банківських монополій в промислові монополії. Банківські монополії, надаючи великі кошти промисловим монополіям, хотіли застерегти себе від можливих втрат шляхом безпосереднього впливу на діяльність промислових монополій. З метою присвоєння частини монопольно-високого промислового прибутку вони скуповували акції промислових монополій і ставали їх співвласниками й співкерівниками. Крім того, вони здійснювали для промислових монополій за їх дорученням емісію нових акцій і їх реалізацію на грошовому ринку, привласнюючи великі прибутки від цього. Поряд з цим великі банки брали участь в організації нових промислових корпорацій і одержували великі прибутки від засновництва.

Отже, мало місце взаємне проникнення, злиття і зрощення монополістичного банківського капіталу з монополістичним промисловим капіталом і утворення фінансового капіталу.

В умовах монополістичного капіталізму існують всі форми капіталу, які виникли в епоху вільної конкуренції – промисловий, торговий, позичковий. Однак фінансовий капітал охоплює своїм впливом кругооборот всіх цих форм капіталу, підпорядковуючи їх рух своїм інтересам.

З утворенням фінансового капіталу виникає фінансова олігархія – верхівка монополістичної буржуазії, яка зосереджує в своїх руках всю повноту економічної і політичної влади.

В кожній країні фінансова олігархія представлена кількома десятками, рідше – сотнями груп і родин. В США – це Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Форди, Мелони, в Англії – Лазари, Ротшільди, Оппенгеймери, Монди, у Франції – Поліньяки, Пежо, Ванделі, в Німеччині – Круппи, Тіссени, Верхарни, Сіменси, Фліки.

Організаційною формою панування фінансового капіталу є фінансово-промислова група, яка становить собою сукупність промислових, банківських, кредитних, страхових, транспортних, торгових та інших компаній, які перебувають під контролем одного або кількох взаємозв’язаних найбільших власників капіталу. В центрі фінансово-промислової групи перебуває головне підприємство, в ролі якого може бути великий банк, промисловий трест, страхова компанія тощо. Більшість підприємств, що входять до фінансово-промислової групи, не є індивідуальною власністю того чи іншого капіталіста, котрий очолює групу. Його влада переважно базується на володінні контрольним пакетом акцій. В сучасних умовах у зв’язку з так званим розпиленням акцій серед дрібних акціонерів достатньо мати навіть менше 10% загальної кількості акцій підприємства, щоб здійснювати повний контроль над ним.

Для встановлення свого панування фінансово-промислові групи використовують головним чином два методи: “систему участі” та “особисту унію”. “Система участі” базується на використанні акціонерної форми підприємств, оскільки передбачає, що одна компанія володіє контрольними пакетами акцій інших компаній, в результаті чого утворюється багатоступінчаста залежність великої кількості підприємств від окремих фінансових магнатів або від певної фінансово-промислової групи. Володіючи контрольним пакетом акцій головного акціонерного товариства (товариство-мати), фінансові магнати контролюють діяльність “дочірніх” товариств, а через останніх – капітал товариств – “онуків” тощо.

“Система участі” доповнюється і закріплюється “особистою унією”, яка полягає в тому, що представники банківських монополій стають членами управління промислових монополій, а промислові магнати – членами правлінь банківських монополій.

З метою розширення свого панування фінансова олігархія використовує також диференціацію акцій, реорганізацію підприємств, систему монопольних цін, перехоплює вигідні державні замовлення, спекулює земельними ділянками тощо.

Разом з тим “особиста унія” банківських монополій з промисловими доповнюється “особистою унією” тих і других товариств з урядом, все більшим зрощенням фінансової олігархії з апаратом держави. Саме за таких умов фінансова олігархія забезпечує своє панування не тільки в економіці, але й політиці. Її представники висуваються на високі державні пости, за проектами і рекомендаціями олігархічних об’єднань видаються закони і призначаються відповідальні чиновники державного апарату тощо.

В кожній із країн монополістичного капіталізму склався потужний військово-промисловий комплекс, який становить собою союз військово-промислових монополій з урядовим апаратом і генералітетом.

Як відзначалося в попередніх темах, дія економічних законів тієї чи іншої формації обумовлена характером виробничих відносин, і передусім характером відносин власності. Оскільки в основі виробничих відносин монополістичного капіталізму лежить приватна власність на засоби виробництва, остільки тут діють всі ті економічні закони, які властиві капіталізму взагалі. Проте форми прояву цих законів в умовах монополістичного капіталізму дещо змінюються, модифікуються. Така модифікація відбувається із законом додаткової вартості – основним економічним законом капіталістичного способу виробництва. В період капіталізму вільного підприємництва основний економічний закон проявлявся у формі закону середньої норми прибутку на рівновеликий капітал. Середній прибуток утворювався в результаті дії механізму міжгалузевої конкуренції, яка приводила до стихійного вирівнювання прибутку на рівновеликий капітал.

В результаті заміни вільної конкуренції пануванням монополій і виникнення фінансового капіталу закон додаткової вартості почав проявлятися у формі закону монопольно високого прибутку. Монопольно високий прибуток – це економічна форма реалізації панування монополій. Його не можна ототожнювати з середнім прибутком, який виникає в результаті міжгалузевої конкуренції, з надприбутком, що утворюється в результаті зростання продуктивності праці на окремих підприємствах.

Монопольно високий прибуток докорінно відрізняється від середньої норми прибутку, і ця відмінність полягає в тому, що, по-перше, монопольно високий прибуток є результатом панування монополій і практично не підлягає загальному стихійному вирівнюванню на основі переливу капіталу, як це має місце при утворенні середньої норми прибутку. По-друге, монопольно високий прибуток за своєю величиною перевищує середній прибуток і надприбуток немонополізованих підприємств. Він включає в себе середній прибуток, надприбуток і монопольний прибуток. По-третє, монопольно високий прибуток відрізняється від середнього прибутку і своїми джерелами виникнення.

Як відомо, джерелом середнього прибутку є додаткова вартість, створена усім класом найманих робітників даної країни. Джерела монопольно високого прибутку більш обширні і більш складні. Найважливіші з них такі:

• додаткова вартість, створена робітниками на підприємствах монополій;

• частина вартості робочої сили найманих робітників, зайнятих у всіх сферах капіталістичного господарства;

• додаткова вартість і частина необхідної вартості, створеної дрібними товаровиробниками (селянами, ремісниками) імперіалістичних країн;

• значна частина вартості, створеної трудящими країн, що розвиваються;

• частина прибутку, а інколи і частина капіталу, немонополізованих підприємств.

У зв’язку з різними джерелами утворення середній прибуток і монопольно високий прибуток виражають неоднакові виробничі відносини. Середній прибуток виражає відносини між усім класом капіталістів і усім класом найманих робітників даної країни, а також між самими капіталістами в їх боротьбі за найвищу частку в загальній масі додаткової вартості.

Монопольно високий прибуток виражає відносини між монополістичною буржуазією і всім робітничим класом даної країни, між монополістичною буржуазією і дрібними товаровиробниками даної країни, між монополістичною буржуазією і трудящими слаборозвинутих країн, між монополістичною буржуазією і немонополістичною буржуазією, як у своїй країні, так і в молодих національних державах, між самою монополістичною буржуазією, яка бореться за найвищу частку у загальній масі прибутку.

Для одержання монопольно високого прибутку фінансова олігархія використовує різноманітні методи, серед яких найбільш поширеними є такі :

• посилення експлуатації найманих робітників і зниження їх заробітної плати нижче вартості робочої сили;

• встановлення контролю над чужими капіталами і використання фінансових методів з метою розорення немонополізованих підприємств та їх поглинання;

• використання заходів держави (про них йтиме мова в наступній темі);

• нееквівалентний обмін з немонополізованими товаровиробниками капіталістичного світу.

Для нееквівалентного обміну використовується монопольна ціна як головний механізм одержання монопольного прибутку. Вона включає в себе витрати виробництва плюс монопольно високий прибуток, тобто в символах вона може бути виражена як С + V + P (монопольно високий прибуток).

Відмінність монопольної ціни від ціни виробництва полягає в тому, що перша може бути монопольно низькою і монопольно високою. За монопольно низькими цінами монополії купують робочу силу, товари у дрібних товаровиробників всередині країни, а також робочу силу, товари і сировину в країнах, що розвиваються. За монопольно високими цінами монополії реалізують свої товари споживачам як в своїй країні, так і в інших країнах.

Хоча утворення монополій в якійсь мірі підриває механізм стихійного ринкового регулювання капіталістичного господарства, проте монополія не відміняє дію закону вартості і його ролі як головного регулятора. В умовах монополістичного капіталізму дія закону вартості проявляється в тому, що, по-перше, монопольні ціни в сумі з цінами товарів немонополізованих підприємств дорівнюють величині вартості товарів, вироблених в усіх капіталістичних країнах. По-друге, загальний рівень монопольних цін відхиляється від вартості на таку величину, на яку у зворотному напрямі відхиляється від вартості рівень цін на товари немонополізованих підприємств (якщо монопольні ціни зростають, то ціни на товари немонополізованих підприємств падають). По-третє, динаміка монопольних цін перебуває у тісному зв’язку з динамікою вартості товарів.

На основі викладеного, можна зробити висновок, що в умовах монополістичного капіталізму зберігають свою силу ті ж самі виробничі відносини і ті ж самі економічні закони, що й при капіталізмі вільної конкуренції.

Щоправда, сама дія економічних законів модифікується під впливом монополій та держави. Більш того, розвиток монополізації неминуче приводить до з’єднання, зрощення сили монополій з силою держави в єдиний механізм, що діє в інтересах монополій.