2. Економічні функції держави в ринковій економіці

Зрощення сили монополій з силою держави в єдиний механізм відбувається на всіх фазах відтворення, тобто на фазі виробництва, розподілу, обміну і споживання. На кожній з цих фаз простежуються й відповідні економічні функції держави. Серед них найбільш поширені такі:

1) підприємницька діяльність держави і створення державного сектора в економіці;

2) державний розподіл і перерозподіл національного доходу через держбюджет, кредитно-грошову політику, регулювання цін та заробітної плати;

3) держава забезпечує привілейований ринок для монополій, виступаючи замовником і споживачем значної частини суспільного продукту і послуг, як правило мілітаристського характеру;

4) державне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності приватних монополій у вигляді забезпечення їм гарантій вивозу капіталу і товарів;

5) участь представників уряду і монополістичного капіталу в створенні міждержавних союзів, угод та розвитку економічної інтеграції як засобу боротьби за економічний переділ світу;

6) розвиток особистої унії між представниками монополій та урядами.

Як вже зазначалося, однією із економічних функцій держави є підприємницька діяльність і створення державного сектора в економіці. Тобто мова йде про формування державної власності на засоби виробництва.

Державна власність на засоби виробництва виникає трьома шляхами: шляхом будівництва підприємств за рахунок державного бюджету; шляхом націоналізації та одержавлення окремих підприємств, а інколи й цілих галузей економіки; шляхом придбання державою частини акцій монополістичних підприємств. Дещо зупинимось на цих формах.

Будівництво підприємств за рахунок держбюджету здійснюється головним чином для військових цілей, а також для обслуговування монополій. Про масштаби будівництва підприємств за рахунок держбюджету свідчить частка держави в загальному обсягу капіталовкладень. В 90-х роках вона становила в США – 30%, ФРН – понад 16%, Франції – майже 25%, Японії – 23%, Італії – 36 %, Англії – 45%. Досить часто монополії спонукають державу будувати підприємства, які згодом передаються приватним монополіям для експлуатації. Державні підприємства функціонують, як правило, в галузях інфраструктури з великим строком окупності затрат (енергетиці, транспорті, зв’язку, комунальній сфері) та у капіталомістких виробництвах (добувній промисловості). В зв’язку з цим державні підприємства продають приватним монополіям вугілля, електроенергію, транспортні та інші послуги за низькими цінами. Монополії ж навпаки, продають свої товари та послуги державним підприємствам за більш високими цінами. Тобто має місце перерозподіл частини створеної на державних підприємствах додаткової вартості на користь приватних монополій. В результаті такого перерозподілу відбувається зниження ефективності державних підприємств і це служить підставою для їх передачі у приватні руки. Подібну практику в умовах ринкової економіки започатковано і в Україні.

Націоналізація та одержавлення приватних підприємств здійснюються, як правило, шляхом їх викупу на умовах, вигідних власникам. Лише в окремих випадках під тиском трудящих відбувається конфіскація майна. Скажімо, у Франції за співробітництво з гітлерівськими окупантами були передані у власність держави заводи Рено.

Як правило, буржуазна держава націоналізує ті підприємства, що близькі до банкрутства. Цим самим вона сприяє переливу капіталів приватних монополій із збиткових або малодоходних галузей у прибуткові. Разом з тим є чимало фактів реприватизації: націоналізовані підприємства після реконструкції та модернізації передаються безплатно або ж за низькими цінами приватним монополіям.

Придбання державою частини акцій монополістичних підприємств також здійснюється, як правило, в інтересах приватних монополій. Утворення таким чином змішаних підприємств призводить до вливання капіталу у приватні підприємства з метою їх модернізації. Державна власність в акціонерному капіталі в промисловості і транспорті в 90-х роках становила в ФРН – 18%, Англії – 24 %, Італії – 28 %, Франції – 34 %.

Отже, незалежно від того, яким шляхом створюється державна власність, по-перше, в руки держави переходять, як правило, збиткові підприємства та галузі або нові, які вимагають великих інвестицій; по-друге, контроль над націоналізованими підприємствами, як правило, здійснюють приватні монополії; по-третє, капіталістичне одержавлення носить, як правило, обмежений і тимчасовий характер; по-четверте, державна власність виступає як загальномонополістична власність.

Крім того, вплив на економіку держава здійснює через бюджетно-кредитну та податкову політику, субсидування окремих монополій та галузей, процентну ставку, політику прискореної амортизації і т. ін.

В сучасних умовах широке застосування має антициклічне регулювання економіки. Воно полягає у стримуванні інвестицій в періоди циклічного піднесення з метою відвернення або послаблення надвиробництва і в періоди криз та депресій з метою обмежити падіння виробництва і прискорити вихід з кризи. В період промислового піднесення, яке, як правило, закінчується новою економічною кризою, держава намагається ослабити кризу заходами, спрямованими на стримування зростання виробництва. До таких заходів відносяться збільшення податків, скорочення державних витрат на придбання товарів та послуг, підвищення процентної ставки за кредит. Всі вони ведуть до зменшення зацікавленості в нових капіталовкладеннях, а отже, і до зниження попиту на засоби виробництва. В періоди криз і спадів здійснюється політика збільшення державних закупок і послуг, зменшуються податки на монополії, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, зменшуються процентні ставки для посилення зацікавленості монополій у розширенні капіталовкладень.

Вищою формою державного регулювання капіталістичної економіки є державне економічне програмування. Суть його полягає в тому, що держава на основі досвіду попереднього економічного розвитку з врахуванням наявних виробничих потужностей і ресурсів складає плани-програми розвитку на перспективу. Зокрема розробляються довготривалі програми інвестицій, експорту, імпорту, підготовки кваліфікованої робочої сили, проведення наукових досліджень, регулювання пропорцій між галузями та відносин між працею і капіталом.

Для здійснення економічного програмування в розвинутих капіталістичних країнах в свій час навіть були створені спеціальні урядові органи: у Франції – Генеральний комісаріат з планування, в Англії – Національна рада економічного розвитку, в Італії – Комітет міністрів з економічного програмування, у ФРН – Кон’юнктурна рада і Рада з фінансового планування.

Економічне програмування виступає механізмом узгодження інтересів приватних монополій і держави. Необхідно пам’ятати, що урядові програми є обов’язковими тільки для державного сектора економіки. Для монополій вони носять “індикативний” характер, тобто дають лише інформацію для подальшої дії, орієнтують монополії на найбільш прибуткову діяльність.

Головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання щодо суб’єктів та об’єктів державного регулювання в умовах ринкової економіки.

Суб’єктами державного регулювання є наймані робітники та власники підприємств, фермери, земельні власники, управлінці, акціонери, інвестори тощо. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем. Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів. Виразниками соціально-економічних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії. Наймогутніші виразники господарських інтересів – це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

Об'єктами державного регулювання економіки прийнято вважати: економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв'язки. Держава через законодавчі та виконавчі органи намагається впливати на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, не комерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. Економічні регулятори, які використовує держава, класифікуються за такими видами: прямий вплив на економіку – цілеспрямоване регулювання та система державних замовлень; непрямий вплив на економіку – застосування бюджетно-податкових, грошово-кредитних, амортизаційних, валютних, митних, інвестиційних та інших регуляторів. Співвідношення цих видів регулювання визначається конкретними обставинами, які властиві окремим етапам розвитку економіки чи окремим країнам.