2. Суспільна праця та її значення

В результаті поєднання особистого та речового факторів виробництва має місце процес праці. Праця – це свідома, доцільна діяльність людини з метою створення матеріальних та духовних благ, необхідних для існування та розвитку суспільства.

Носієм праці є лише людина, яка володіє робочою силою. Під час роботи люди розвивають свої здібності, збагачують свої знання, досягають більш ефективного використання сил природи.

Залежно від рівня розвитку засобів виробництва і специфіки регулювання трудових відносин розрізняють такі види зрілості суспільного характеру праці: колективний характер праці, опосередковано-суспільний характер праці і безпосередньо-суспільний характер праці.

Колективний характер праці має місце тоді, коли використовуються переважно ручні знаряддя праці, а трудові відносини регулюються безпосередньо в рамках замкнених господарств родини, общини, маєтку. Колективний характер праці мав місце у первіснообщинному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.

Опосередковано-суспільний характер праця має в умовах машинного виробництва, заснованого на приватній власності на засоби виробництва, тобто в умовах капіталістичного способу виробництва.

Безпосередньо-суспільний характер праці виявляється в умовах машинного виробництва, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва. При соціалізмі виробництво матеріальних та духовних благ організовується суспільством і здійснюється під його контролем, а сам продукт праці належить усім членам суспільства або окремим трудовим колективам (кооперативам).

Суспільна праця є джерелом усіх створюваних матеріальних та духовних благ, а також необхідною умовою розвитку самої людини. Саме цим пояснюється її необхідність і корисність.

В процесі праці відбуваються затрати живої праці, тобто затрати фізичної та розумової енергії людини, і уречевленої праці у формі засобів виробництва.

Процес праці здійснюється протягом певного часу, який називається робочим часом. Робочий час – це час, протягом якого працівник бере участь у виробничій діяльності, витрачаючи живу та уречевлену працю, результатом якої є суспільний продукт.

В Україні відповідно до чинного Кодексу законів про працю (КЗпП) (ст. 50, 51, 53, 67, 73) нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень, а для окремих працівників установлена скорочена тривалість робочого часу. В Україні встановлено п'ятиденний і шестиденний робочі тижні. При цьому робочий день може становити 8, 7, 6 і менше годин на п'ятиденний робочий тиждень. Підприємства та організації можуть установлювати меншу норму робочого часу, ніж передбачено законодавством. Зараз через глибоку кризу нашої економіки більшість підприємств працює не 5 чи 6 днів на тиждень, а 3 – 4 дні. А це означає, що потужності факторів виробництва використовуються в Україні на низькому рівні.

Робочий час поділяється на необхідний робочий час та додатковий робочий час. Протягом необхідного робочого часу витрачається необхідна праця і створюється необхідний продукт. Необхідний продукт – це та частина суспільного продукту, яку одержує працівник з метою відтворення та розвитку його робочої сили. Протягом додаткового робочого часу витрачається додаткова праця і створюється додатковий продукт. Додатковий продукт – це та частина суспільного продукту, яка вироблена понад необхідний продукт. В умовах приватної власності додатковий продукт належить окремим власникам засобів виробництва, які після сплати існуючих податків та платежів використовують його на свій розсуд. В умовах соціалізму, оскільки тут панує суспільна власність на засоби виробництва, додатковий продукт належить усім членам суспільства і використовується в їх інтересах.

Робочий час (робочий день) має певні соціально-економічні межі. На його тривалість роблять вплив такі фактори: рівень розвитку продуктивних сил, рівень продуктивності та інтенсивності праці, абсолютна і відносна величина трудових ресурсів у складі населення, рівень кваліфікації працівників. При встановленні тривалості робочого часу кожне суспільство, крім названих факторів, враховує й інші внутрішні та зовнішні обставини.

Як свідчить історичний досвід, загальною тенденцією зміни тривалості робочого часу є її скорочення. І ця тенденція в певній мірі обумовлена потребами самого виробництва. Адже збільшення позаробочого часу, особливо вільного, використовується для відтворення і всебічного розвитку робочої сили. К. Маркс, наприклад, вважав, що при комунізмі, коли продуктивні сили набудуть небувалого розвитку, мірою багатства буде вже не робочий, а вільний час. Робочий і вільний час – це лише різні форми творчої діяльності людини, спрямовані на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб суспільства.

Тенденція робочого часу до скорочення обумовлюється також зростанням продуктивності та інтенсивності праці. Продуктивність праці – це виробництво продукції, кількість операцій за одиницю часу. Прийнято розрізняти продуктивність суспільної праці, яка показує ефективність усіх затрат живої та уречевленої праці, і індивідуальну продуктивність, яка характеризує ефективність живої праці при виробництві продукції. Суспільна продуктивність праці вимірюється, як правило, величиною національного доходу, що припадає на одного працівника матеріального виробництва.

Підвищення продуктивності суспільної праці має місце тоді, коли частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, яка міститься в товарі, зменшується. Рівень продуктивності суспільної праці служить мірою суспільного прогресу і виступає вирішальною умовою розвитку виробництва. Під впливом науково-технічного прогресу продуктивність праці постійно зростає, а отже у суспільства виникає можливість при однаковій кількості праці виробляти більше матеріальних та духовних благ.

Інтенсивність праці – це затрати праці за одиницю часу. Суспільний рівень інтенсивності праці нерозривно зв’язаний з існуючим способом виробництва. Кожний спосіб виробництва повинен забезпечувати суспільно нормальний рівень інтенсивності праці. Суспільно нормальний рівень інтенсивності праці – це такий, що забезпечує раціональне використання робочого часу працівника і збереження його (працівника) високої працездатності, здорової життєдіяльності і зростаючої тривалості життя. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим більше часу необхідно працівнику для відновлення його працездатності. Як зазначав Ф. Енгельс, справедливий робочий день є та тривалість робочого часу і та інтенсивність праці, при яких повністю витрачається робоча сила робітника, але витрачається так, щоб не завдавати шкоди його здатності виконувати таку ж кількість праці в наступні дні.

В колишньому СРСР фактична інтенсивність праці в народному господарстві була нижчою суспільно нормального рівня її. Це негативно позначалося на результатах виробництва. Разом з тим існуючий в той час рівень інтенсивності праці не призводив до надмірної втоми працівників і сприяв поряд з іншими чинниками зростанню тривалості життя.

Слід мати на увазі, що суспільно нормальний рівень інтенсивності праці є досить динамічним. Він може зростати, якщо суспільство дбає про поліпшення умов відтворення працездатності, і падати, якщо зазначені умови погіршуються.