2. Форми виробничої діяльності в сільському господарстві

Оскільки, як вже зазначалося, існують різні типи власності на землю, остільки мають місце різні форми господарювання у сільському господарстві. В залежності від типу і форми власності сільськогосподарські підприємства можуть бути державними, колективними та індивідуальними (фермерськими).

Держава в багатьох країнах світу бере на себе створення сортовипробувальних підприємств, елітнонасінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, господарств по вирощуванню ефіроолійних, лікарських та деяких інших рослин.

Колективні сільськогосподарські підприємства – це добровільні об’єднання громадян для спільного виробництва сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах підприємництва і самоврядування.

Економічною основою цієї форми господарювання є колективна власність на землю, яка утворюється в результаті об’єднання приватних ділянок землі або в результаті наділення нею селянської громади. Розподіл доходу у колективному сільськогосподарському підприємстві здійснюється за кількістю та якістю затраченої праці і за кількістю та якістю земельного паю, внесеного у колективний земельний фонд та сукупність інших засобів виробництва.

Вищим органом самоврядування у колективному підприємстві є загальні збори його членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження загальних зборів (зборів уповноважених) і правління визначаються статутом підприємства.

Селянське (фермерське) господарство становить собою форму підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробленням і реалізацією. Переважна частина фермерських господарств – це сімейні ферми, тобто такі, де об’єдналися батьки, діти та інші родичі для роботи в цьому господарстві. Хоча в усіх країнах з ринковою економікою є чимало великих фермерських господарств, які здійснюють виробництво на основі найманої праці.

В розвинених капіталістичних країнах фермерські господарства склалися в результаті довготривалої буржуазної аграрної еволюції, яка відбувалася двома шляхами: шляхом поступового перетворення поміщицьких господарств у капіталістичні і шляхом звільнення селянського землеволодіння від пережитків кріпосництва і передачі на тих чи інших засадах землі селянам, які розвивалися в напрямі капіталізму.

В постсоціалістичних країнах має місце протиставлення колективних сільськогосподарських підприємств фермерським. При цьому спостерігалося адміністративно-командне руйнування колгоспів і вольове насадження приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю. Подібна практика приводила до гострих конфліктів, що виникали у відносинах між фермерськими господарствами, колгоспами та радгоспами. Сказане повністю стосується й України. Незважаючи на те, що Верховна Рада прийняла закони “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про плату за землю” та деякі інші, котрі регулюють аграрні відносини, в країні відсутні ефективні механізми розв’язання суперечностей та узгодження економічних інтересів різних суб’єктів господарської діяльності.

Не вирішує зазначених проблем і акціонування колишніх колгоспів, колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), агрокомбінатів, агрооб’єднань та агрофірм. Будучи досить ефективною формою реалізації власницьких інтересів у розвинутих країнах, воно в умовах нашої дійсності стало засобом розтринькування, розтягування колективного надбання. Тому, як свідчить досвід, після проголошення колгоспу чи КСП акціонерним товариством справи в ньому досить часто не тільки не поліпшуються, а й погіршуються.

Пояснюється це тим, що ефективність механізму пайової власності залежить від того, якою мірою працівник реалізує можливість приватної ініціативи, підприємництва в межах колективної праці. Це, в свою чергу, вимагає відповідних змін у внутрігосподарській організації трудової діяльності.

В результаті господарської діяльності кожне сільськогосподарське підприємство виробляє продукцію. Маса виробленої підприємством протягом року продукції в грошовій формі становить його валову продукцію. Ця продукція призначається для задоволення виробничих і невиробничих потреб даного підприємства і суспільства в цілому. За вартістю валова продукція ділиться на перенесену вартість спожитих засобів виробництва і новостворену вартість. Відповідно до вартості спожитих засобів виробництва формується фонд заміщення. Засоби виробництва, що призначені для відновлення раніше спожитих, складаються з продукції даного підприємства та індустріальних засобів виробництва, які купуються за межами держави. Матеріальні затрати – це затрати на амортизацію основних фондів, насіння, корми, добрива, нафтопродукти, поточний ремонт тощо.

Різниця між вартістю валової продукції і вартістю матеріальних затрат на її виробництво становить собою валову додану вартість – валовий доход господарства. Валова додана вартість створюється живою працею і включає в себе вартість необхідного продукту і чисту додану вартість – додатковий продукт (додаткову вартість, чистий доход). Валова додана вартість – це практично національний доход, створений на даному підприємстві.

З валового доходу формується фонд заробітної плати, який виступає основною частиною необхідного продукту. Та частина валової доданої вартості, що залишається після утворення фонду заробітної плати, являє собою чисту додану вартість (додаткову вартість) – чистий доход господарства.

Якщо господарювання здійснюється на власній землі, то чиста додана вартість розпадається на дві частини: одна надходить державі у вигляді податків та платежів, інша використовується для задоволення внутрігосподарських потреб – збільшення основних та оборотних фондів, утворення і поповнення резервного фонду, розвиток соціальної сфери тощо.

Якщо господарювання здійснюється на землі, взятій в оренду або одержаній у безстрокове чи довгострокове володіння, то з чистої доданої вартості, крім податків і платежів, сплачується земельна рента власнику землі.

Частина необхідного і додаткового продукту споживається в господарстві безпосередньо в натуральній формі. Це насіння та корми, що використовуються для розширення виробництва; продукти, що видаються найманим працівникам в рахунок оплати праці (робочої сили); продукти, що використовуються у громадському харчуванні тощо.