2. Предмет і метод політичної економії

У вивченні політичної економії, як і кожної науки, велике значення має визначення її предмета, тобто того кола питань, які вона досліджує. Причому слід розрізняти предмет і об’єкт політичної економії. Об’єктом політекономії є економіка в цілому. Об’єкт вивчення може бути спільним для багатьох споріднених наук. В даному випадку він є спільним для всіх економічних наук, скажімо, для економічної історії та історії економічних вчень, економіки сільського господарства і багатьох інших. Проте кожна із названих економічних наук має свій особливий предмет дослідження.

Як відомо, суспільне виробництво має дві сторони: технічну та суспільну. Технічну виражають продуктивні сили, до складу яких входять засоби виробництва і люди, які приводять в дію ці засоби виробництва, коли створюють матеріальні та духовні блага. Продуктивні сили виражають відносини “людина-природа”. Ці відносини вивчаються природничими і технічними науками.

Суспільну сторону виробництва виражають виробничі, економічні відносини, тобто відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Ці відносини вивчаються політичною економією.

У системі виробничих відносин можна виділити техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини. Техніко-економічні відносини характеризують структуру виробництва, поділ та кооперацію праці, спеціалізацію і концентрацію виробництва. Вони можуть бути однаковими в різних суспільствах. Їх вивчає політекономія. Організаційно-економічні відносини виникають у процесі обміну засобами виробництва, трудової діяльності, кооперації праці, тобто стосуються організації та управління економікою на різних рівнях. В сукупності організаційно-економічних відносин можна виділити:

• загальні організаційно-економічні відносини, які охоплюють сукупність форм і методів господарювання, властивих усім галузям народного господарства (організація підприємництва, фінансів, кредитування і т.п.);

• конкретно-економічні відносини, що охоплюють господарський механізм окремих галузей (промисловості, будівництва, сільського господарства тощо).

Загальні організаційно-економічні відносини вивчаються політекономією, а конкретно-економічні відносини – галузевими економічними науками.

Соціально-економічні відносини являють собою відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Їхню основу становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт. Соціально-економічні відносини показують, хто привласнює засоби виробництва; за яких суспільних умов і яку частку робочого дня трудівник працює на себе та на інших членів суспільства; хто привласнює результати виробництва. Все це означає, що вивчення соціально економічних відносин має надзвичайно важливе значення. Соціально-економічні відносини так само, як і техніко-економічні та загально-організаційні економічні відносини, вивчаються політичною економією.

Усі названі групи економічних відносин взаємозв’язані. І завдання політичної економії полягає в тому, щоб з’ясувати існуючі тут причинно-наслідкові зв’язки, закони і закономірності, які характеризують функціонування цих відносин як цілісної економічної системи. Як вже говорилось, політична економія склалась спочатку як наука про закони виробництва, розподілу, обміну і споживання в капіталістичному суспільстві. Цю науку Ф. Енгельс називав політичною економією у вузькому розумінні слова. В широкому розумінні слова політична економія, вказував Ф. Енгельс, це наука про закони виробництва, розподілу, обміну, і споживання матеріальних і духовних благ у різних людських суспільствах.

Дослідження законів виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ може здійснюватись як на мікрорівні, тобто на рівні підприємства та його підрозділів, так і на макрорівні, який охоплює господарство усієї країни. В умовах становлення і розвитку економічної інтеграції виникає потреба у здійсненні аналізу економічних процесів і явищ на глобальному рівні, тобто на рівні міждержавних економічних об’єднань та світового господарства.

Оскільки виробничі відносини і продуктивні сили становлять єдність, в якій рівень розвитку продуктивних сил визначає виробничі відносини, а виробничі відносини роблять зворотний вплив на розвиток продуктивних сил, остільки дослідження виробничих відносин здійснюється в зв’язку і взаємодії з продуктивними силами. Будучи економічним базисом суспільства, який визначає надбудову, представлену політичними, правовими та іншими відносинами і певними формами суспільної свідомості, виробничі відносини вивчаються у зв’язку не тільки з продуктивними силами, але й з надбудовою. Таке вивчення дає змогу глибше і всебічніше пізнати форми прояву виробничих відносин та зворотний вплив на них надбудови.

Змісту предмета політекономії в тій чи іншій мірі торкалися всі економісти. Класики буржуазної політичної економії вважали, що їх наука має вивчати виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг, причому з точки зору не тільки майнових зв’язків, а й суспільних відносин між людьми. Науковий підхід до досліджень дав змогу А. Сміту і Д. Рікардо проникнути в таємниці походження багатства в капіталістичному суспільстві, виявити, що прибуток капіталістів утілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закон, який виражає співвідношення між оплаченою працею (заробітною платою робітників) і неоплаченою (прибутком капіталістів).

Проте наукові, неупереджені дослідження не відповідали інтересам буржуазії, особливо в період загострення боротьби робітників за свої соціальні права. А тому буржуазні економісти після А. Сміта і Д. Рікардо перестали вивчати властиві капіталізму соціально-економічні відносини і зосередили увагу на дослідженні організаційно-господарських зв’язків.

Подібним чином діють і деякі вітчизняні автори підручників і посібників з основ економічної теорії, намагаючись знайти відмінності між економічною теорією і політичною економією. Однак якщо буржуазні економісти шляхом акцентування уваги на організаційно-економічних відносинах досягли значних успіхів у з’ясуванні складних господарських процесів, то наші вчені дальше відвертої апологетики капіталістичного способу виробництва не пішли.

У сфері виробничих відносин, як і в суспільстві в цілому і в природі, суть і явище не співпадають. Проникнути в суть того чи іншого явища можна лише шляхом застосування наукових методів пізнання, тобто сукупності загальнонаукових та спеціальних принципів, прийомів і засобів дослідження. Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце належить діалектичному методу. Він полягає у тому, щоб розглядати суть соціально-економічних явищ та процесів у постійних змінах і розвитку. Саме завдяки діалектичному методу пізнання можна встановити закономірності виникнення і розвитку тих чи інших відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, тобто встановити, за якими законами змінюються виробничі відносини і відбувається перехід суспільства від одного способу виробництва до іншого. Цим методом в тій чи іншій мірі користуються як марксистський, так і буржуазний напрями економічної науки.

Фундаментальним принципом діалектичного методу є пояснення соціально-економічних явищ і процесів через дію всезагальних законів діалектики: закону єдності і боротьби протилежностей, закону переходу кількісних змін в якісні та закону заперечення заперечення. Скажімо, на базі закону єдності і боротьби протилежностей можна встановити, що праця при капіталізмі виступає єдністю праці суспільної і приватної, які обумовлюють існування протиріччя між вартістю і споживною вартістю товару. Застосування закону переходу кількісних змін у якісні, дозволило зробити висновок, що концентрація засобів виробництва і робочої сили на окремих капіталістичних підприємствах обумовила якісну зміну, яка проявилась в заміні вільної конкуренції пануванням монополій. Нарешті, на базі застосування закону заперечення, заперечення можна зробити висновок про те, що виникнення капіталізму було запереченням феодалізму, а сам капіталізм заперечується соціалізмом.

Західними економістами активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища. Так, політекономія як суспільна наука вивчає поведінку індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг.

Серед спеціальних методів пізнання чільне місце посідають математичні методи. Ними широко користувалася економічна наука з часів свого виникнення. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, розширення міжгалузевих і територіальних зв’язків зумовлюють технологічно-економічні розрахунки, які часто виходять за межі елементарної математики і вимагають від практиків і теоретиків економіки глибоких математичних знань.

Одним із найважливіших спеціальних прийомів досліджень в економічній теорії є метод наукової абстракції. Він полягає у виділенні найбільш суттєвих сторін процесу, що вивчається, абстрагуванні від усього другорядного, випадкового. Проте абстрагування не означає відриву від дійсності. Наукова абстракція – це відображення у свідомості реально існуючих виробничих відносин, це процес проникнення в суть явищ, тобто від особливостей прояву до самої суті їх.

Основні етапи процесу пізнання можна охарактеризувати як рух від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики.

Головними способами діалектичного абстрагування є аналіз і синтез, що перебувають у діалектичній єдності. Аналіз являє собою розчленування досліджуваного явища на складові частини в процесі руху пізнання від конкретного до абстрактного, яке розкриває суть явища. Синтез – це об’єднання проаналізованих частин в єдине ціле в процесі руху пізнання від абстрактного до конкретного, яке досліджує взаємозв’язки всіх сторін явища як єдиного цілого. Отже, аналіз і синтез є двома нерозривними чинниками процесу наукового пізнання дійсності, використання яких сприяє виявленню причинно-наслідкових зв’язків окремих явищ.

Наукове пізнання суспільних процесів передбачає також використання методу поєднання логічного й історичного підходів до вивчення політичної економії. Логічний взаємозв’язок усіх компонентів суспільства як цілісного організму відбиває історичний процес виникнення і становлення певної системи. Поєднання логічного й історичного в економічній теорії допомагає відкриттю якісно нових форм дії економічних законів і знаходженню нового змісту в економічних категоріях. Хоча логічне й історичне перебувають в органічному зв’язку, проте логічне не зводиться до точної копії всіх поворотів історичного процесу, а відображає його генеральний напрям, звільнений від зиґзаґів і випадковостей історії.

У більш чіткому викладі це означає, що економісти застосовують також дедуктивний та індуктивний методи. Індукція – це форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. У результаті індукції досягається той самий результат, що і при абстракції, – виведення принципів, законів і категорій із фактів. Пізнання починається з нагромадження фактів, котрі потім систематизуються і аналізуються таким чином, щоб можна було вивести узагальнення, принципи чи закони. Отже, індукція іде від окремого до загального.

Дедукція означає перехід від загального до окремого. Дедуктивний метод бере своїм початком узагальнення чи теорію. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень істинних і реальних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Дедуктивний метод є водночас і гіпотетичним. Таким чином, економісти можуть опиратися на випадкове спостереження, умовивід, логіку чи інтуїцію, щоб сформулювати попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою. Правильність гіпотези потім повинна бути перевірена систематичним і багатократним вивченням відповідних факторів. Гіпотеза – це припущення про ймовірність зміни економічного явища і спосіб його пізнання, одне з можливих розв'язань економічної проблеми.

Конкретним прийомом пізнання дійсності є збирання фактів. Це безмежно складне завдання. Світ економічної дійсності заповнений безліччю різних фактів: реальних і нереальних, закономірних і випадкових, довго- і короткострокових, макро- і мікроекономічних. Збираючи факти, варто визначити, котрі з них стосуються конкретної проблеми, яка розглядається, а котрі ні. Оскільки факти відображають економічну дійсність, то їх збирання і систематизація має велике значення для з'ясування сутності певних економічних явищ і процесів.

Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести в систему зібрані факти, дослідити їх, виявити суттєві риси явища, тенденції його руху, вивести економічний закон. Закономірності і закони – центральна ланка політекономічного дослідження. Вони пояснюють чинники буття фактів економічної дійсності, їх сутнісні риси, взаємозв'язок між ними та джерела їх руху. Теорія спирається на факти, без фактів це — лише гіпотеза.

Виникнення і розвиток політекономії, як і будь-якої іншої науки, пов’язані з практичною діяльністю людей. Зв’язок науки із суспільною практикою передбачає обмін діяльністю і результатами між науковцями і працівниками інших галузей народного господарства. В ході такого обміну суспільна практика виступає критерієм наукового пізнання. Суспільною практикою по суті закінчується і перевіряється процес пізнання як рух від практики до абстракції і від абстракції до практики життя. Тільки на практиці можна перевіряти правильність теоретичних положень, відповідність їх реальній дійсності.

Теорія повинна відкривати шлях практиці, бо теоретичне пізнання не пов’язане з практичною діяльністю – безцільне. Але й практика, відірвана від теорії, має суто емпіричний застійний характер. З огляду на сказане, досить важливим спеціальним методом дослідження економічних явищ є соціально-економічний експеримент. Він має бути виваженим і здійснюватися на базі врахування історичного досвіду. Судження про результативність того чи іншого соціально-економічного експерименту має бути максимально об’єктивним, звільненим від впливу моральних, ідеологічних, політичних та інших чинників. Ігнорування цих вимог в однаковій мірі шкідливе як для економічної теорії, так і для економічної практики.