2. Товар і його властивості. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

Товар – це продукт праці, призначений для обміну. В. І. Ленін зазначав, що товар, це, по-перше, річ, що задовольняє яку-небудь потребу людини, по-друге, це річ, обмінювана на іншу річ.

Вже із самого визначення товару видно, що він має дві властивості: здатність задовольняти яку-небудь потребу людини і здатність обмінюватися у певних пропорціях на інший товар. Здатність товару задовольняти потребу споживача називається споживною вартістю товару. Споживну вартість визначають ще як корисність його для споживача. Здатність товару обмінюватися у певних пропорціях на інші товари називається міновою вартістю товару.

Потреби, що їх задовольняють товари як споживні вартості, можна поділити на дві групи: ті, що служать задоволенню виробничих потреб (засоби виробництва), і ті, що задовольняють особисті потреби людей (предмети споживання).

Споживні вартості утворюють матеріальний зміст багатства в будь-якому суспільстві. Деякі види споживних вартостей даються природою в готовому вигляді і не є продуктами людської праці (як, наприклад, повітря, вода та ін.).

Зрозуміло, що ці споживні вартості не є товаром.

Слід відмітити, що в історії мали місце такі економічні умови, при яких навіть продукти праці як споживні вартості, що призначалися не для свого, а для чужого споживання, не були товарами. Скажімо, якщо кріпосний селянин виробив якийсь продукт і віддав його поміщику, то він виробив суспільну споживну вартість. Проте ця суспільна споживна вартість не є товаром, бо вона передана в інші руки даремно. Щоб продукт праці функціонував як товар, він повинен переходити з рук в руки не безплатно, а в обмін на щось, на якісь інші споживні вартості в тій чи іншій пропорції. Іншими словами, цей продукт повинен мати не тільки суспільну споживну вартість, але й мінову вартість.

Властивості товару як корисної речі взагалі, його фізико-хімічні особливості вивчаються особливою наукою – товарознавством.

Політична економія розглядає споживну вартість з іншого боку – в зв’язку з певними суспільними відносинами. В природних властивостях продуктів праці ці відносини не відображені. В той час, як економічну науку не може не цікавити питання, чому в умовах капіталізму в одних країнах існує надвиробництво товарів, тоді як в цих же країнах чимало людей погано харчуються і одягаються, а в других (особливо в Азії, Африці) десятки мільйонів людей просто не мають шматка хліба, зазнають злиднів. Зрозуміло, що таке становище викликане не споживною вартістю товарів. Політичну економію цікавить в даному випадку питання про протиріччя між корисністю цих продуктів для людей і неможливістю їх продажу, їх споживання, про причини цього протиріччя.

Споживні вартості неоднорідних товарів не порівнюються, оскільки вони якісно різні. Проте всі товари прирівнюються одні до одних за своєю міновою вартістю. Так, чоловічий костюм і жіночі туфлі не можна порівняти за споживною вартістю, але вони можуть бути порівняні по міновій вартості.

Існують різні погляди на суть вартості. Серед них чільне місце посідає теорія трудової вартості, розвинута класиками буржуазної політичної економії Вільямом Петті, Адамом Смітом і Давідом Рікардо.

Так, Петті визначав вартість товару рівним робочим часом, джерелом вартості вважав працю. Проте Петті був непослідовним. Він давав суперечливі визначення вартості і споживної вартості і помилково вважав, що справжньою формою вартості є лише гроші.

Дальший розвиток вчення про трудову вартість набуло в працях Адама Сміта. Сміт зробив важливий висновок про те, що праця є єдиним загальним точним мірилом вартості.

Проте Сміт висунув і ненауковий висновок про те, що тільки при простому товарному виробництві вартість товару визначається працею, а при капіталізмі вартість товару, начебто, складається з доходів трьох класів: землевласників, капіталістів та робітників.

Більш послідовним в розвитку теорії трудової вартості був Рікардо. Йому належить важливе положення про те, що вартість товару прямопропорційна кількості праці, затраченої на його виробництво, і оберненопропорційна продуктивності праці.

Проте і теорія трудової вартості Рікардо мала ряд недоліків.

Рікардо, як і Петті і Сміт, виходив з того, що товарна форма продуктів праці є вічною формою. Тому і вартість виступає в нього як вічна категорія. Для Рікардо характерним є чисто кількісний підхід до аналізу вартості. Його цікавила тільки величина вартості. Він не займався якісним аналізом вартості і праці, що її створює.

Він, як і його попередники, не розкривав двоїстого характеру праці, втіленої в товарі, а також протиріччя між приватною і суспільною працею.

Рікардо не бачив внутрішнього зв’язку між вартістю і міновою вартістю як необхідною формою її прояву, а відповідно і зв’язку між вартістю і грошима.

З трудової теорії вартості, особливо з теорії трудової вартості Рікардо, самі по собі напрошуються певні революційні висновки, яких сам Рікардо не зробив.

Класична буржуазна політекономія, яку створили В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо послужила джерелом марксистського напряму політичної економії. Тобто марксистська політекономія виникла не на голому місці.

К. Маркс звернув увагу на те, що одну і ту ж споживну вартість можна обміняти на кілька мінових вартостей. Наприклад, один мішок зерна можна обміняти на одну вівцю, три сокири, п’ять грамів золота тощо. Виходить, що в міновій вартості виражається щось однакове, але це “однакове” не схоже ні на один з названих товарів, хоча властиве всім товарам. І цим “однаковим” є те, що всі товари являють собою продукти праці і мають вартість. Вартість товару – це уречевлена в ньому суспільно необхідна праця товаровиробників. Саме вартість лежить в основі тих пропорцій, в яких один товар обмінюється на інші. Так, в нашому прикладі мішок зерна обмінюється на одну вівцю, три сокири і п’ять грамів золота тому, що на виробництво кожного із чотирьох товарів затрачено однакову кількість праці. Кількість праці вимірюється величиною робочого часу.

Вартість тісно зв’язана з міновою вартістю, проте це не тотожні категорії. Вартість є внутрішньою властивістю товару, а мінова вартість – це форма прояву вартості ззовні. Втілена в товарах праця товаровиробників може проявлятися тільки опосередковано – шляхом обміну одних товарів на інші.

Отже, кожен товар має споживну вартість і вартість.

При цьому слід пам’ятати, що вартість товару визначається не затратами часу робітника, який безпосередньо виробляв певний товар, а суспільно необхідним робочим часом, тобто часом, який затрачається на виробництво певного товару в середньому, в суспільстві, в цілому. Суспільно необхідний робочий час, це такий час, який потрібний для виготовлення будь-якої споживної вартості при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва і при середньому в даному суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці.

На величину вартості впливають продуктивність праці – чим вища продуктивність праці, тим нижча величина вартості товару і якість праці, що проявляється як проста праця і складна праця.

Проста праця не потребує попередньої великої підготовки. Складна праця потребує попередньої підготовки виробника. Тому й продукт складної праці має більш високу вартість. За одиницю часу складна праця створює більшу вартість, ніж проста.

Широке розповсюдження одержала маржиналістська теорія вартості або, як її ще називають, теорія граничної корисності. Вона була висунута ще у XVIII ст. економістом Ф. Галіані і одержала розвиток в кінці ХІХ – початку ХХ ст. у працях К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка, Л. Вальраса та деяких інших вчених. За їх твердженням, вартість це цінність, корисність речі і визначається вона величиною користі, яку приносить людині та чи інша річ. В міру насиченості потреби людини в певній речі цінність її зменшується. Найменша потреба, яку задовольняє останній екземпляр блага даного виду і буде граничною корисністю. Саме ця корисність, на думку авторів теорії граничної корисності, є основним регулятором товарних цін, тобто виступає вартістю товару. Наприклад, якщо людині потрібно один мішок зерна для випікання хліба, то він матиме найвищу корисність і за нього людина готова заплатити найбільшу ціну. Мішок зерна для утримання коня матиме меншу корисність і ціну, мішок зерна для насіння ще меншу, а мішок зерна для утримання, скажімо, папуги – найменшу. Ця остання і є граничною корисністю. Після неї потреба у зерні відсутня.

Більшість сучасних економістів не поділяє суб'єктивно-психологічного підходу до вартості, оскільки він ігнорує виробництво товарів, значення витрат виробництва тощо. Проте доведено, що гранична корисність впливає на поведінку покупця на ринку: купуючи той чи інший товар, він обов'язково враховує ту величину корисності, яку одержить у розрахунку на кожну грошову одиницю ціни.

Своєрідне тлумачення вартості у авторів так званого неокласицизму (А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.). Вони вважають, що товари самі по собі не мають вартості, а отже, вони не можуть бути співмірними. Вони стають співмірними лише завдяки грошам. А ринкова ціна товару формується під впливом попиту і пропозиції, граничної корисності та витрат виробництва.

Звичайно всі ці фактори можуть впливати на коливання цін. Проте є центр, навколо якого це коливання відбувається. І таким центром є вартість як уречевлена в товарі праця товаровиробників.

Серед теорій вартості досить поширена теорія факторів виробництва. Її родоначальником був французький економіст Жан-Батист Сей. Він вважав, що вартість товарів створюється працею, капіталом і землею. Кожний з цих факторів створює відповідно заробітну плату робітників, прибуток капіталістів і ренту землевласників. Всі ці доходи в сукупності і становлять вартість товару.

Теорія факторів виробництва поширена і в сучасних умовах. Наприклад, Дж. Гелбрейт вважає, що вартість товару в наш час створюється не тільки працею, капіталом і землею, а й таким фактором, як підприємницький талант.

К. Маркс вперше довів, що не лише товари мають дві властивості – споживну вартість і вартість, – але й сама праця, втілена в товарі, має двоїстий характер: виступає як конкретна і як абстрактна праця.

Конкретна праця – це праця затрачена в певній формі, праця певної спеціальності (шахтаря, коваля, слюсаря, комбайнера).

Конкретна праця створює споживну вартість.

Конкретна праця і створювана нею споживна вартість існують не лише в товарному виробництві. Вони існують в будь-якому виробництві.

Хоча шахтар, коваль, слюсар, комбайнер затрачують працю в різних конкретних формах, їх праця має одну і ту ж фізіологічну основу – а саме: продуктивне витрачання м’язів, нервів, мозку, тобто затрату робочої сили у фізіологічному розумінні слова.

Фізіологічна спільність різних видів людської праці існувала і буде існувати завжди. Але економічною категорією, що називається “абстрактною працею”, вона (фізіологічна спільність) стає лише там, де люди своєю працею створюють не лише споживні вартості, але й вартість, цебто лише там, де продукти праці можуть переходити зі сфери виробництва в сферу споживання, тільки через обмін, через прирівнювання різнорідних продуктів праці як товарів, котрі мають вартість.

Отже, в умовах товарного виробництва праця є не тільки конкретною, але й абстрактною.

Обмін товарів показує, що за конкретними видами праці приховується якась спільна основа – затрата людської робочої сили, затрата фізичної і розумової енергії людини .

Абстрактна праця – це затрати робочого часу, зведені до людської праці взагалі, незалежно від її конкретних форм.

Абстрактна праця створює вартість товару.

Абстрактна і конкретна праця не тотожні, вони протилежні одна одній, між ними існує протиріччя, яке проявляється у вигляді антагоністичного протиріччя між приватною і суспільною працею. Це пояснюється тим, що в умовах товарного виробництва, з одного боку, суспільний поділ праці надає праці суспільного характеру, оскільки кожний товаровиробник працює на ринок, на інших.

В той же час приватна власність на засоби виробництва роз’єднує виробників, а тому й праця кожного виробника безпосередньо виступає як приватна праця.

Антагоністичне протиріччя між суспільною працею і приватною працею обумовлює протиріччя між вартістю і споживною вартістю товару.

Товар, створений суспільною працею, обмінюється на ринку як продукт приватної праці, проте його обмін здійсниться лише в тому випадку, коли суспільство визнає, що цей товар має не тільки споживну вартість, але й вартість.

Теоретично всі товаровиробники можуть реалізувати вироблені ними споживні вартості як вартості, цебто одержати за них рівні, еквівалентні вартості, що містяться в інших товарах.

Практично ж багато з них не може реалізувати вироблених ними споживних вартостей, оскільки на перешкоді стоять антагоністичні протиріччя між суспільним характером виробництва і приватним способом привласнення вироблених товарів.

В цьому протиріччі і знаходять свій прояв протиріччя між приватною і суспільною працею, між конкретною і абстрактною працею, між споживною вартістю і вартістю товару. Ліквідація цих протиріч можлива лише в результаті перетворення приватної власності на засоби виробництва у власність всього суспільства, в соціалістичну власність.