2. Структура власності

Структура власності являє собою сукупність різних видів, типів і форм власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її види: перший – трудова, неексплуататорська і другий – експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва. Якщо засоби виробництва перебувають у повному володінні, розпорядженні і користуванні безпосереднього виробника, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський вид власності. До цього виду належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська тощо. Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського виду власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід – безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація – це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який виділяє безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.

Крім двох видів власності слід розрізняти два її типи: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власність – це такий тип, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна власність привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але з посиленням майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва.

З розвитком продуктивних сил безпосередній виробник набував юридичної свободи, а приватна експлуататорська власність зазнала істотних змін і переросла у феодальну та капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил остання поступово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникненням таких її форм, які наближають утвердження нового типу власності.

К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою (комунізмом), упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення в суспільну, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні К. Маркса виступає не статичним суспільством, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

Для багатьох сучасних вітчизняних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізацій, бо на ній ґрунтуються всі як минулі, так і сучасні суспільства. А тому аналіз її перспектив викликає у них неприємне враження.

Суспільна власність – це така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Поняття “суспільна” походить від слова “спільна”, тобто така, при якій здійснюється “спільне”, колективне володіння, користування, розпорядження умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно зі спільно прийнятим принципом розподілу. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб'єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми власності, зокрема такі, як: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність профспілок, партій, товариств, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов'язана з відчуженням результатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільною власністю відчужуються на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження “праці від власності”, тобто суб'єкт власності фактично позбавляється об'єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузько груповою, зміст якої не відповідає декларованій формі.

При тотальному одержавленні в колишньому СРСР продукт окремого виробника апріорі належав державі, і кожен одержував свою частку не шляхом взаємного обміну відповідно до затрат праці, а через канали централізованого розподілу за державними пріоритетами, що насправді не усувало відчуження праці. Проте одержавлення власності стає економічно необхідним і прогресивним тоді, коли засоби виробництва та інфраструктура переростають методи управління існуючих форм власності.

Проте, слід мати на увазі, що саме по собі одержавлення власності без поєднання з іншими факторами не є критерієм соціалістичності суспільних відносин.

Сукупність різних видів, типів і форм власності, що визначають спосіб поєднання двох факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить систему власності. У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність не можна розглядати як самостійні відносини, незалежні від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності.

Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних відносин. Відповідно до прийнятої історичної градації людської історії ми можемо виділити декілька систем власності, що відрізняють одну економічну епоху від іншої. Це – системи власності первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного суспільства.