Контрольні запитання та завдання

1. Що являють собою продуктивні сили суспільства?

2. Що являє собою технологічний спосіб виробництва?

3. Що являють собою виробничі відносини та їх структура?

4. Що являє собою суспільний спосіб виробництва?

5. Назвіть відомі Вам суспільні способи виробництва.

6. Що являє собою економічна система?

7. Назвіть основні типи економічних систем.

8. Що являє собою суспільно-економічна формація?

9. В чому полягає цивілізаційний підхід до історичного процесу?

10. Чим характеризується технократичний підхід до історичного процесу?

ТЕма 5. Відносини власності

Як вже зазначалося, відносини власності роблять вирішальний вплив на характер виробничих відносин, тобто відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг в тому чи іншому суспільстві. Саме з відносинами власності пов’язані зміни характеру економічних систем, спосіб з’єднання робочої сили із засобами виробництва, місце та роль певних соціальних груп і класів у суспільному відтворенні. Щоб якнайповніше з’ясувати основні аспекти даної теми, її вивчення доцільно здійснювати за таким планом:

1. Власність як економічна категорія.

2. Структура власності.

3. Еволюція форм власності.

1. Власність як економічна категорія

Власність на засоби виробництва як економічна категорія виражає відносини між членами суспільства з приводу привласнення ними матеріальних умов виробництва. Іншими словами, це відносини привласнення людьми матеріальних благ в процесі їх виробництва, розподілу, обміну та споживання. Поряд з цим в науковій літературі даються й інші тлумачення власності. Одні з них витлумачують власність як річ або відношення індивіда до речі. Інші під власністю розуміють право власності. Чимало й таких, котрі визначають власність як сукупність усіх економічних відносин та ін.

Всі ці визначення мають певну аргументацію і здебільшого використовуються з метою реалізації політичною економією тих чи інших функцій. Так, внутрішній зміст визначення власності на засоби виробництва як права власності або як відношення людини до речі дозволяє сприймати власність як природну, незмінну категорію, зумовлену або природою речей або природою психології людини. З такого розуміння власності випливає висновок про природність і вічність скажімо капіталістичної приватної власності на засоби виробництва.

Звичайно, власність як привласнення матеріальних благ існує в кожному суспільстві. Але вона носить історичний характер, тобто набуває на різних історичних ступенях розвитку продуктивних сил різних типів та форм. Причому більш високий спосіб виробництва має більш прогресивну власність, бо необхідність певного присвоєння та використання матеріальних благ зумовлена існуючими умовами матеріального життя людей. Таким чином, власність виражає не відношення людей з природою, не привласнення продуктів безпосередньо у природи, а суспільний акт їх певного привласнення членами суспільства, відносини людей один з одним, їх взаємозалежність в процесі привласнення і у зв’язку з привласненням матеріальних благ.

Слід мати на увазі, що власність має місце не тільки там, де існують самостійні, незалежні, економічно відособлені виробники, але й там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Оскільки відносини привласнення людьми матеріальних благ мають місце на всіх фазах суспільного відтворення у виробництві, розподілі, обміні та споживанні, – то в цьому зв’язку власність охоплює всю сукупність виробничих відносин. У власне виробництві відбувається відтворення засобів виробництва, тобто одного із об’єктів власності, а також проявляється спосіб з’єднання робочої сили із засобами виробництва. Цей спосіб залежить від пануючого типу власності на засоби виробництва. За умов панування капіталістичної приватної власності з’єднанню робочої сили із засобами виробництва передує акт купівлі-продажу її як товару. В умовах панування суспільної власності на засоби виробництва з’єднання робочої сили із засобами виробництва відбувається безпосередньо, без акта купівлі-продажу робочої сили.

Зумовлені певним типом власності відносини виробництва визначають і характер відносин розподілу, обміну та споживання. Про їх особливості в різних способах виробництва мова йтиме в наступних темах.

Відносини власності на засоби виробництва виступають в ролі основного відношення в усій сукупності виробничих відносин. Завдяки відносинам власності всі різноманітні відносини набувають вигляду системи. Зрозуміло, що в кожній економічній формації існує не один вид, тип і форма власності на засоби виробництва. Але серед цієї різноманітності є основне відношення власності, на базі якого виробляється основна маса сукупного суспільного продукту. Всі інші види, типи і форми власності так чи інакше підпорядковані основному відношенню, залежать від нього.

І цей факт визнають майже всі економісти незалежно від того, до якого напряму політекономії вони належать.

Серед тих економістів, котрі дотримуються інших точок зору, одні взагалі не визнають відносини власності основним системоутворюючим відношенням, вважаючи їх тільки юридичним поняттям, інші – ототожнюють їх з усією системою виробничих відносин. Хоча такі позиції на перший погляд здаються протилежними, але насправді вони близькі. В них не розглядається власність як самостійне економічне відношення і фактично заперечується її визначальна роль в економічних відносинах та виробничих відносинах в цілому.

Заперечення власності на засоби виробництва як основного відношення в системі економічних та виробничих відносин не дає можливості зрозуміти субординацію елементів означених систем, не дозволяє правильно визначити, яке відношення є первинне, а які похідні, вторинні. Тобто зникає можливість правильно визначити й вихідне економічне відношення. Але ж логічний аналіз повинен розпочинатися з того відношення, з якого починається історія всієї системи виробничих відносин. Історичне та логічне у вихідному відношенні повинні співпадати. Важливість цього моменту можна краще зрозуміти, якщо поставити запитання, що при утвердженні капіталізму передує чому – капіталістична приватна власність на засоби виробництва передує капіталістичним ринковим відносинам чи останні передують капіталістичній приватній власності.

Думається, що відповідь на це запитання кожний дасть однозначну: капіталістичні ринкові відносини змогли виникнути тільки після того, як виникла і утвердилась капіталістична приватна власність. Так було в період виникнення капіталізму взагалі (пригадаймо так зване первісне нагромадження капіталу), так відбувається і в наш час в постсоціалістичних країнах, де задля утвердження капіталістичних ринкових відносин здійснено низку заходів по утвердженню панування капіталістичної приватної власності.

Таке ж запитання можна поставити й стосовно соціалізму: що передує чому – соціалістична суспільна власність на засоби виробництва передує планомірності, соціалістичному принципу розподілу, соціалістичному товариському співробітництву та взаємодопомозі чи ці останні передують суспільній власності. Відповідь знову ж таки буде однозначна: планомірність, розподіл за працею, соціалістичне товариське співробітництво та взаємодопомога можуть появитися тільки після того, як виникла і зайняла панівне становище соціалістична суспільна власність на засоби виробництва.

На основі викладеного можна зробити висновок, що відносини власності водночас виступають і основним, і вихідним економічним (виробничим) відношенням будь-якої суспільно-економічної формації. Щоправда, вихідним відношенням вони виступають тільки в широкому розумінні слова, як такі, що визначають всі інші, похідні, вторинні, третинні і ін. У вузькому розумінні вихідним відношенням історично і логічно виступає таке відношення, яке будучи відносно самостійним, водночас є необхідною формою основного економічного (виробничого) відношення. Оскільки основне відношення виступає для певної економічної системи системоутворюючим, то і його форма виступає в даній системі основною, панівною і навіть всезагальною формою організації господарства.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб'єктами та об'єктами.

Суб’єкти власності – це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва, тобто окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства.

Об'єктами власності можуть служити будь-які складові національного багатства, в тому числі земля з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.

Категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності проявляється в тому, що власність – це:

• соціально – економічні відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

• результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

• відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

• присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

• соціальна форма поєднання робочої сили із засобами виробництва;

• конкретно історичні типи і форми власності.

Власність, як певні економічні відносини, регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій. Право володіння означає необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Право розпорядження – це здійснення самим власником або іншим економічним суб'єктом, якому делеговане право, прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Право користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Головною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника.

Правові відносини власності в економіці України перехідного періоду зазнали істотних змін внаслідок перетворень в економічних відносинах власності. Іншими словами, роздержавлення та приватизація викликали до життя різноманітні форми приватної власності, а ці останні, в свою чергу, викликали до життя відповідну систему економічних прав, тобто прав власності.

В умовах перехідної економіки в Україні утверджується право власності фізичних осіб, на зразок того, що існує в країнах з розвинутою ринковою економікою. Воно включає в себе такі складові:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами – засобами виробництва;

• право користування, тобто право особистого використання благ в залежності від їх корисних властивостей;

• право управління, тобто право прийняття рішення щодо того, хто і як буде використовувати данні блага;

• право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ (право на володіння продуктом, виробленим завдяки приватній власності на засоби виробництва);

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу блага у спадок;

• право на безстрокове володіння благом;

• заборону на використання блага способом, що наносить шкоду іншим суб’єктам;

• відповідальність у формі стягнення, тобто можливість стягнення блага у сплату боргу;

• право на повернення переданих комусь прав користування благом.

Закріплене у законах та підзаконних актах України право власності виконує певні функції, головними серед яких є:

• захист і регулювання економічних інтересів окремих людей, колективів, підприємств, установ і суспільства в цілому;

• стимулювання творчої діяльності суб’єктів власності.

Ці функції право власності виконує лише тоді, коли воно базується на наукових принципах, притаманних тій чи іншій економіці. Скажімо, в ринковій економіці повинні дотримуватися такі основні принципи права:

• забезпечення всім власникам рівних умов здійснення своїх прав;

• обов’язкове для всіх виконання чинного господарського законодавства;

• забезпечення точності і формальної визначеності правових норм;

• максимальна стабільність прав власності.

На жаль, в умовах економіки України перехідного періоду право власності сформоване з порушенням означених вище принципів. Передусім відсутні рівні умови для здійснення своїх прав. В результаті роздержавлення та приватизації незначна частина суспільства сконцентрувала в своїх руках величезні багатства, в тому числі і засоби виробництва, в той час як інша частина їх позбавлена. А це означає, що одна частина суспільства завдяки власності має джерело прибутку і джерело задоволення своїх потреб, має економічну та соціальну свободу, інша всього цього позбавлена.

Багато нарікань і на формування правових норм та їх нестабільність. Формулювання часто-густо страждають неточністю, двозначністю, що ускладнює їх реалізацію. А нестабільність прав власності гальмує виконання правом власності таких функцій, як захист, регулювання та стимулювання системи привласнення.

Порушення принципів права викликає негативні наслідки приватного привласнення, тобто призводить до того, що приватне привласнення, хоча і витікає з натуральної природи людини, перестає задовольняти потреби значної частини суспільства. Чинне в Україні право власності привело до того, що більшість населення позбавлена засобів виробництва, в той час як горстка нових власників розпоряджається власністю, що в десятки разів перевищує їх потреби. Інакше кажучи, велика приватна власність, що виникла в результаті роздержавлення та приватизації в Україні, зруйнувала для більшості людей зв’язок між так званою натуральною природою людини і приватним привласненням засобів виробництва.

І це змушені визнавати навіть ті вчені та політики, головним аргументом яких при відстоюванні необхідності приватної власності була теза про те, що приватне привласнення витікає з натуральної природи людини.