3. Типи економічних систем та критерії їх класифікації

Виробничі відносини завжди функціонують як визначена економічна система. Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей, спрямованої на виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільного виробництва. Економічна система включає в себе: продуктивні сили, виробничі відносини та господарський механізм.

Існують різноманітні підходи до класифікації моделей економічних систем. Скажімо, Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Д. Белл та деякі інші класифікують економічні системи за ступенем індустріального розвитку суспільства і виділяють індустріальне, постіндустріальне й інформаційне суспільство.

Проте найбільш поширена у світовій економіці класифікація економічних систем за такими двома ознаками: за типом власності на засоби виробництва і за способом координації та управління економікою. У зв’язку з цим розрізняють традиційну, ринкову, планову та змішану економіку.

У примітивних суспільствах, а в наш час і в багатьох економічно слаборозвинутих країнах, технологія виробництва, характер розподілу, обміну та споживання вироблених продуктів визначаються, виходячи з давніх звичаїв і традицій, що передаються із покоління в покоління.

Ринкова економіка передбачає відсутність будь-якого втручання держави в економічне життя. Для цієї системи властиві приватна власність, конкуренція, а регулятором виробництва і всієї економічної діяльності є ціна.

Планова економіка є альтернативою чисто ринковій. Основу цієї системи становить суспільна власність на засоби виробництва і централізоване планове управління економікою.

Змішана економіка є проміжною між чисто ринковою і плановою. Вона базується на різноманітності типів власності (з переважанням приватної) й активному втручанні держави в економічне життя. Сукупність виробничих відносин становить собою економічний лад суспільства (економічний базис) на даному етапі його існування.

Виробничим відносинам відповідають певні політичні, соціальні, правові, духовні, національні, культурні та інші суспільні відносини. Вони складають надбудову суспільства. Спосіб виробництва разом з надбудовою утворюють суспільно-економічну формацію.

Надбудова повинна відповідати існуючому економічному базису. Разом з тим надбудова активно впливає на виробничі відносини і виробництво. Цей вплив здійснюється за допомогою спеціальних нормативних актів. При цьому вона (надбудова) може сприяти економічному розвитку або протидіяти йому. Тому політекономія вивчає економічні відносини у взаємодії з надбудовою, передусім з економічною політикою держави.

Сьогодні ми маємо в нашій країні надбудову, яка протидіє економічному розвитку. Так, всупереч дії всезагального закону усуспільнення виробництва, в нашій країні здійснено приватизацію. Наше податкове законодавство гальмує вітчизняне виробництво, бо робить невигідною чесну роботу підприємств незалежно від того, на якій власності вони базуються: суспільній чи приватній. Законодавство про працю, пенсійне забезпечення не стимулюють трудову активність населення.

Формаційний підхід до класифікації економічних систем розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу.

Категорія “економічна формація” характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це – специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв'язку і взаємодії.

К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Він і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини, які створюють економічний устрій суспільства. За типом економічного устрою визначаються і тип економічної формації та економічної системи.

Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу.

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій, як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил. Розробка формаційного підходу дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і логічного підходу до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації.

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати всі відомі економічні системи або формації, і передусім капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну).

Можливі й інші підходи до вивчення історичного процесу. Але вони можуть бути продуктивними тільки у єдності з формаційним. Продуктивність багатовекторного розуміння історії полягає в тому, що воно дає можливість уникнути однобічності в оцінці історичного поступу.

Одним із підходів, що істотно доповнює можливості людей до пізнання історичного процесу є цивілізаційний підхід. Цивілізаційний (індивідуалізуючий) підхід на відміну від формаційного (узагальнюючого) дозволяє дослідити саморозвиток, самовизначення і самовдосконалення кожною цивілізацією, лише їй притаманних задатків, здібностей і можливостей.

Термін “цивілізація” походить від латинських слів, які в перекладі означають “громадянин”, “громадянський”, “громадянське суспільство”. В такому значенні він увійшов в обіг Стародавнього Риму ще у другому столітті нашої ери. Соціально-історичного змісту набув, як твердять окремі дослідники, лише в кінці ХVІІІ століття, коли під цивілізацією почали розуміти локалізоване у просторі та часі культурно-історичне суспільство. Причому аж до початку ХХ ст. термін “цивілізація” використовувався для позначення особливостей розвитку європейського суспільства з метою підкреслення його переваг над іншими країнами і народами. Виходило, що цим останнім відмовляли в “цивілізованості”. А тому й вживали в однині. Приблизно із середини ХХ ст. він починає вживатися у множині, тобто почали говорити і писати не про цивілізацію, а про цивілізації. У цьому зв’язку історичний процес постає не як один єдиний моноліт, що проходить через ряд часово-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі і часі. Вчені і політики починають вживати терміни “стародавні цивілізації”, “перші цивілізації”, “античні цивілізації” “грецька цивілізація”, “римська цивілізація”, “середньовічна цивілізація”, “буржуазна цивілізація”, “соціалістична цивілізація”, “християнська цивілізація”, “буддійська цивілізація”, “мусульманська цивілізація”, “китайська цивілізація”, “доіндустріальні цивілізації”, “індустріальні цивілізації”, “післяіндустріальні цивілізації”, “традиційні цивілізації” тощо.

М. Данилевський виокремлює десять цивілізацій, причому розміщує їх у такому хронологічному порядку: єгипетська, китайська, асиро-вавілоно-фінкійська, індійська, іранська, європейська, грецька, римська, новосемітична, германо-романська. Відомий філософ О. Шпенглер виділяє вісім цивілізацій, А. Тойнбі – понад тридцять. На думку А. Тойнбі, донині з них збереглося лише шість: західна, візантійсько-отродоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).

Цивілізаційний підхід до вивчення історичного процесу дає можливість розглядати суспільний ідеал як внутрішню складову перебігу самого цивілізаційного процесу. З позицій цивілізаційного підходу історичний прогрес полягає в тому, що кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворює, відкриває для себе заново і збагачує своїм власним досвідом неминучі структури і цінності загальнолюдського характеру. Таке розуміння історичного прогресу, безумовно, є досить продуктивним, але за умови, що воно не протистоїть іншому, наприклад, формаційному, а доповнює його.

Доволі поширеним сьогодні є підхід, що розглядає історичний процес як продукт послідовних змін у техніці і технології. Його прийнято називати технократичний (або технологічним). Розгляд суспільно-історичного процесу у зв’язку з рівнем розвитку техніки і технології був започаткований ще в період становлення капіталізму і в певній мірі зумовлений тим, що процес зміни феодальної економічної формації капіталістичною співпав з промисловим переворотом (промисловою революцією). Проте в той час технократичний (технологічний) підхід до вивчення історичного процесу не отримав широкого розповсюдження.

Проте пізніше, особливо з розвитком НТР технократичний підхід до вивчення історичного процесу, якщо можна так сказати, отримав друге дихання. Передусім в теоріях “другої промислової революції”, “індустріального суспільства”, “післяіндустріального суспільства”, “конвергенції”, “технотронного суспільства”, “інформаційного суспільства” і т.п. Автори названих теорій, поклавши в основу розвитку історичного процесу рівень техніки і технологій, виділяють такі типи людського суспільства: доіндустріальне, індустріальне, післяіндустріальне та технотронне (інформаційне).

Безумовно, такий підхід, як і цивілізаційний, має право на життя. Адже насправді в людській історії були суспільства, які можна назвати доіндустріальними (первіснообщинне, рабовласницьке та феодальне). Сьогодні існують суспільства які відповідають критеріям індустріальних і післяіндустріальних. В майбутньому можуть з'явитися і ті, що називаються інформаційними. Але, технократичний (технологічний) підхід до вивчення історичного процесу може бути продуктивним тільки тоді, коли він не протистоїть формаційному, коли виступає доповненням до цього останнього і не ігнорує місця та ролі способу виробництва, а отже, і виробничих відносин у виникненні та функціонуванні економічної формації. По мірі того, як згадувані нами теорії скочуються на позиції технологічного детермінізму і виводять закони суспільного розвитку безпосередньо з техніки і технології, вони не тільки втрачають свою продуктивність, але й істотно гальмують пізнання історичного процесу.

І це в той час, коли швидкоплинний історичний розвиток потребує постійного наукового аналізу. Сьогодні, наприклад, від політекономії люди хочуть почути відповідь на запитання, куди йдуть постсоціалістичні країни і наскільки об’єктивно необхідним було їх повернення від соціалістичного розвитку до реставрації капіталізму, як далеко вони зайдуть у капіталістичному розвитку і як довго цей розвиток може продовжуватись. Дати відповідь на ці питання допоміг би глибокий аналіз перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, що мав місце в Англії та Франції після перемоги в них контрреволюційних сил.

Будь-яка економічна система функціонує завдяки певним внутрішнім закономірностям, тобто завдяки дії економічних законів. Економічні закони, як відомо, являють собою об’єктивні, стійкі, істотні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності явищ і процесів економічного життя.

Наявність економічних законів не виключає існування випадкових явищ, які не вписуються у загальну логіку розвитку. Адже закони проявляються не в кожному окремому явищі, а у вигляді панівної тенденції в усій сукупності явищ та процесів. Коли мова йде про те, що економічні закони регулюють виробництво, то мається на увазі те, що вони (закони) визначають типові, стійкі причинно-наслідкові зв’язки і залежності, визначають головний напрям розвитку виробництва. В кожному суспільстві існує певна система економічних законів, яка, як відомо, включає в себе всезагальні, загальні та специфічні економічні закони. Всезагальні економічні закони – це такі, що діють в усіх способах виробництва. Вони, по-перше, характеризують всезагальні економічні зв’язки та відносини і показують визначальну роль продуктивних сил у суспільному розвитку. Скажімо, всезагальний закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил демонструє первинність продуктивних сил і вимагає певних дій з боку суспільства щодо забезпечення вказаної відповідності.

По-друге, всезагальні економічні закони завжди виступають як закони суспільного прогресу, чого неможливо сказати про специфічні. Наприклад, специфічний закон феодальної ренти в період становлення феодального суспільства сприяв розвитку продуктивних сил, був кроком вперед на шляху економічного прогресу. Але із зародженням капіталізму він став гальмом суспільного виробництва, а тому й поступився місцем закону капіталістичної ренти. В той час як всезагальний закон зростання продуктивності праці діє в кожному суспільстві і ця дія проявляється в тому, що кожний наступний спосіб виробництва забезпечує більш високу, в порівнянні з попереднім, продуктивність суспільної праці.

По-третє, з розвитком суспільства всезагальні економічні закони не тільки не сходять з арени, але й відіграють все більшу роль не тільки в рамках окремого національного господарства, а й на рівні світового господарства.

Загальні (особливі) економічні закони – це такі, що виражають виробничі відносини, обумовлені певним рівнем розвитку продуктивних сил і які властиві кільком способам виробництва. До цієї групи законів відносяться, наприклад, закон вартості, закон грошового обігу і інші. Загальні економічні закони зазнають певної модифікації під впливом дії специфічних економічних законів.

Специфічні економічні закони – це такі, що діють у певних конкретних системах виробничих відносин. Вони відрізняють одне суспільство від іншого (капіталістичне від феодального, соціалістичне від капіталістичного). До специфічних економічних законів належать: в умовах соціалізму – закон розподілу за працею, закон соціалістичного народонаселення і ін., в умовах капіталізму – закон капіталістичного народонаселення, загальний закон капіталістичного нагромадження та інші.

До специфічних економічних законів відноситься й основний економічний закон будь-якого суспільства. Він посідає провідне місце в усій системі економічних законів, оскільки виражає найбільш істотні риси і зв’язки у виробництві, розподілі, обміні та споживанні.

Найбільш концентровано ці риси та зв’язки виражені в меті виробництва та засобах її досягнення. Саме мета виробництва характеризує специфіку тієї чи іншої суспільно-економічної формації.

При капіталізмі основним економічним законом є закон виробництва і привласнення додаткової вартості шляхом експлуатації найманих робітників. Як бачимо, мета виробництва – виробництво і привласнення додаткової вартості, засіб досягнення – експлуатація найманих робітників.

Основним економічним законом соціалізму є закон більш повного задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб населення шляхом безперервного розвитку та вдосконалення суспільного виробництва на базі науково-технічного прогресу. Отже, мета соціалістичного виробництва – задоволення потреб населення, засіб досягнення мети – розвиток суспільного виробництва.

Хоча економічні закони об’єктивні, тобто виникають і існують незалежно від волі і свідомості людей, проте проявляються вони в господарській діяльності. В умовах капіталізму вільної конкуренції, як і в докапіталістичних формаціях, дія економічних законів проявлялася стихійно. Із зростанням рівня усуспільнення виробництва, особливо з розвитком державно-монополістичного капіталізму, складаються можливості свідомого регулювання економічних процесів. Тобто механізм дії економічних законів зі стихійного (через попит і пропозицію) змінюється на свідоме використання дії економічних законів. Щоправда, поки панує приватна власність на засоби виробництва, розвинута і всебічна планомірність в масштабах всього суспільства існувати не може.

Справа в тому, що в умовах приватної власності неминуче порушується єдність елементів механізму використання економічних законів. Зазначений механізм передбачає: пізнання суті економічних законів та вивчення механізму їх дії; постановку конкретних економічних цілей; суспільно-економічну дію по досягненню поставлених цілей.

Перший елемент можливий і в умовах приватної власності. Два ж останніх при пануванні приватної власності неможливі, бо економічні цілі у власників засобів виробництва і найманих працівників – діаметрально протилежні. Відповідно до цілей і дії одних та інших будуть багато в чому різні.

В умовах суспільної власності на засоби виробництва потенційно зберігається небезпека суб’єктивізму, адміністрування в сфері економічного життя всупереч об’єктивним економічним законам. Проте при соціалізмі на базі суспільної власності складається спільність головних економічних інтересів, а отже виникає можливість мати спільні цілі і спільні дії. Все це знаходить прояв в економічній політиці держави.

Як свідчить досвід, країнам, які здійснювали перехід від капіталізму до соціалізму, не вдалось уникнути рішень та дій, що суперечать об’єктивним економічним законам, не вдалось повністю подолати елементи стихійності. Практика соціалістичного будівництва разом з тим показала, що утвердження суспільної власності саме по собі не забезпечує планомірний розвиток і не рятує суспільство від можливих проявів суб’єктивізму й волюнтаризму.

Все це лише підтверджує висновок економістів про те, що необхідно вивчати і знати економічні закони, механізм їх дії та використання.