2. Виробничі відносини і спосіб виробництва

Для виробництва матеріальних благ люди спілкуються між собою, вступають у певні зв’язки і відносини. Виробничі відносини – це суспільні відносини, в які незалежно від волі та свідомості вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

На характер виробничих відносин роблять вплив такі фактори, як тип власності на засоби виробництва, становище різних соціальних груп та класів у суспільному виробництві і відносини розподілу. Визначальною характеристикою виробничих відносин будь-якого суспільства є обумовлений типом власності спосіб з’єднання робочої сили із засобами виробництва. Оскільки в кожному суспільстві в той чи інший період його розвитку мають місце різні типи власності, різні відносини розподілу і різне становище соціальних груп і класів у суспільному виробництві, остільки в цих суспільствах можуть існувати елементи різних, часом діаметрально протилежних виробничих відносин. Так, в умовах капіталізму можуть мати місце елементи соціалістичних виробничих відносин, оскільки в надрах капіталізму виникає і набуває поширення суспільна власність на засоби виробництва. І навпаки, в умовах соціалізму можуть мати місце елементи капіталістичних відносин, бо при соціалізмі, особливо у перехідний період, зберігається приватна власність на засоби виробництва.

У зв’язку зі сказаним, доцільно говорити про системи виробничих відносин, які включають в себе панівну систему виробничих відносин і системи виробничих відносин, що відмирають або народжуються.

За структурою виробничі відносини включають в себе: соціально-економічні, організаційно-економічні і техніко-економічні відносини.

Соціально-економічні відносини – це відносини власності та обумовлені ними відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та духовних благ, відтворення робочої сили, суспільного поділу праці, економічного управління і інше. Визначальними є відносини власності.

Відносини власності – це сукупність відносин між людьми з приводу володіння матеріальними умовами виробництва. Вони включають в себе дві сторони: вольові відносини, що включають право власності і вивчаються правовими науками, і економічні відносини власності, які вивчає політекономія.

За економічним змістом (типом) власність може бути приватною і суспільною. Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт своєї і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і не трудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Суспільна власність означає спільне присвоєння засобів виробництва і виробленого продукту. Існує два основних види суспільної власності: власність народу в цілому і власність окремих колективів. В господарській практиці суспільна власність виступає у формі державної та колективної.

Приватна і суспільна власність постійно взаємодіють між собою, в тій чи іншій мірі доповнюючи одна одну. Так, в умовах капіталізму панує приватна власність, але в його надрах зароджується і розвивається суспільна власність у формі колективної і державної. Тобто приватна власність доповнюється суспільною.

В умовах соціалізму панує суспільна власність, але мають місце, особливо у перехідний період, залишки приватної власності. Як свідчить історичний досвід, розвиток типів власності відбувається від приватної до суспільної, а форм власності – від індивідуальної до колективної і державної.

В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, вольовими методами демонтується суспільна власність і утверджується на її місце приватна власність.

Хоча усуспільнення в нашій країні в свій час було здійснено також вольовими методами, проте повертатися назад і здійснювати роздержавлення й приватизацію, особливо великих підприємств, не варто було.

Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми в процесі організації виробництва як такого. Вони поділяються на загальні та конкретно-економічні. Загальні організаційно-економічні відносини характеризують форми і методи господарювання, властиві усім галузям народного господарства. До них відносяться товарно-грошові відносини, підприємництво, відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, управління, біржової справи і т. п. Ці відносини вивчає політекономія.

Конкретно-економічні відносини, охоплюють певні галузі народного господарства. Їх вивчають галузеві економіки.

Техніко-економічні відносини – це відносини, які безпосередньо характеризують стан виробництва, незалежно від його соціально-економічної форми. Вони відображають особливості певного етапу розвитку факторів виробництва і їх суспільної комбінації. Зокрема, вони характеризують поділ праці, її спеціалізацію та кооперацію, концентрацію і комбінування виробництва. Техніко-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, оскільки ступінь їх розвитку характеризує рівень усуспільнення продуктивних сил і суспільного виробництва.

Техніко-економічні відносини, що характеризують структуру виробництва, поділ та кооперацію праці, спеціалізацію і концентрацію виробництва вивчаються політекономією, оскільки безпосередньо зв’язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну та споживання, заснованими на тому чи іншому типі власності.

Разом з тим техніко-економічні відносини суттєво відрізняються від соціально-економічних відносин, оскільки вони можуть бути однаковими в різних суспільствах.

Деякі вчені не відносять організаційно-економічні та техніко-економічні відносини до виробничих, виділяючи їх як самостійні групи відносин.

Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалектичній єдності становлять суспільний спосіб виробництва. Між продуктивними силами і виробничими відносинами існує глибокий внутрішній зв’язок. Продуктивні сили як відношення людей до природи становлять зміст способу виробництва, а виробничі відносини – його суспільну форму.

А це означає, що кожний історичний ступінь в розвитку продуктивних сил вимагає і певного типу виробничих відносин. Якщо виробничі відносини відповідають характеру продуктивних сил, то вони сприяють їх розвитку. Але на певному етапі продуктивні сили переростають існуючі виробничі відносини, які із форм розвитку продуктивних сил перетворилися в їх гальмо. Тоді настає епоха соціальної революції, яка приводить виробничі відносини у відповідність з продуктивними силами. Історія людства знає п’ять способів виробництва, які послідовно змінювали один одного: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний з двома його фазами: соціалізм і комунізм.

В первіснообщинному способі виробництва існувала колективна власність на засоби виробництва, колективна праця і зрівняльний розподіл продуктів. Однак з розвитком суспільного поділу праці й поширенням різноманітних металевих знарядь праці відбулось господарське відокремлення від господарства общини окремих сімей. Ці сім’ї почали виробляти продуктів більше, ніж було потрібно для задоволення життєвих потреб їх членів. З’явилася приватна власність на засоби виробництва, а з часом виник і новий тип відносин, заснований на експлуатації людини людиною. Військовополонених уже не вбивали, як це було раніше, а перетворювали у рабів, примушуючи їх працювати на рабовласників.

Виробничі відносини рабовласницького суспільства характеризуються власністю рабовласників на всі засоби виробництва і на самого виробника – раба. Рабовласницька система господарства сприяла розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва. Проте з часом праця рабів поступово зжила себе, оскільки раби не тільки не були зацікавлені в збереженні та удосконаленні знарядь праці, але нерідко й руйнували їх. Інакше кажучи, виробничі відносини рабовласницького ладу стали стримувати розвиток продуктивних сил. Настав занепад виробництва, а з ним рабовласницького ладу. На заміну рабовласницькому суспільству прийшов феодалізм.

У феодальному суспільстві земля та інші засоби виробництва належали феодалам. Феодальна власність на землю була економічною основою експлуатації селян. Феодали надавали селянам земельну ділянку, на якій останні вели своє дрібне господарство. За користування землею селяни несли феодальні повинності: обробляли панську землю, або віддавали феодалу частину продукції, виробленої в своєму господарстві.

Феодальний спосіб виробництва створив деяку зацікавленість кріпосних селян в збільшенні виробництва та в поліпшенні знарядь праці. В результаті цього зростають товарне виробництво та обмін. Розвиток економічних зв’язків між окремими господарськими районами призвів до створення національних ринків, а потім і світового ринку. Проте з часом продуктивним силам стало тісно у феодальних відносинах. Останні почали гальмувати розвиток продуктивних сил. І тоді виникла потреба у буржуазних революціях. Що й сталося: на зміну феодалізму прийшов капіталізм.

Капіталізм забезпечив більш високий рівень продуктивних сил в порівнянні з феодалізмом. Зрослі економічні потреби матеріального виробництва викликали появу і використання нових засобів праці, зростання суспільного поділу праці на базі машинної промисловості посилили суспільний характер процесу виробництва в масштабі всього суспільства. Разом з тим, з розвитком капіталістичного виробництва виникла суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичним характером привласнення результатів спільної праці. Причому, вказана суперечність постійно поглиблюється і об’єктивно обумовлює необхідність заміни капіталістичного способу виробництва більш прогресивним комуністичним.

Чимало економістів ототожнюють спосіб виробництва з економічним ладом (економічним базисом) суспільства.