2. Міжнародний рух капіталів і валют

Однією із важливих форм міжнародних економічних відносин у XX ст. є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціям, так і державою. Можливість вивозу капіталу зумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли у світове господарство і пов’язані між собою розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.

Основними причинами вивозу капіталу є:

• утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку;

• можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, кваліфікованої робочої сили та розвинутої виробничої і соціальної інфраструктури.

Існують дві основні форми вивозу капіталу: вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу і вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки.

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останнім поділяються на прямі й портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва власних промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлене володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли у іноземного інвестора зосереджено не менше 25% акціонерного капіталу компанії. В кінці 90-х років щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав 250-300 млрд. дол.

Якщо іноземна корпорація не володіє контрольним пакетом акцій місцевого підприємства, то такі вкладання капіталу в акції та інші цінні папери зарубіжних компаній називаються портфельними інвестиціями. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлена тим, що чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.

До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакету акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних відносяться такі корпорації, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх закордонних фірм. В середині 90-х років у світі було понад 37 тисяч транснаціональних корпорацій, які мали понад 170 тисяч закордонних діючих фірм.

Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.

У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за строками і формою надання, цільовим призначенням та видами позичальників. За строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного до п’яти років) і довгострокові (понад п’ять років). Короткострокові й середньострокові кредити використовуються для фінансування зовнішньої торгівлі, а довгострокові – для фінансування виробничих інвестицій. За формою надання розрізняють товарні й валютні кредити.

За цільовим призначенням кредити бувають пов’язані і фінансові. Пов’язані кредити призначені для фінансування певних цільових програм, що спеціально обумовлюються при укладанні кредитної угоди. Ними можуть бути інвестиційні кредити, призначені для капіталовкладень у певний об’єкт і комерційні кредити, за рахунок яких закуповуються обумовлені товари. Комерційні кредити часто виступають у товарній формі. Фінансові кредити, як правило, використовуються позичальниками на будь-які цілі і виступають у формі валюти. За видами позичальників міжнародні кредити можуть поділятися на надані іноземним державам та окремим корпораціям, приватним підприємствам і т. д.

Провідними експортерами капіталу є розвинуті країни і передусім США.

Вивіз капіталу робить двоїстий вплив на міжнародні економічні відносини. З одного боку, він підвищує ефективність міжнародних зв’язків, сприяє економічному розвитку країн-позичальників, а з іншого – загострює суперечності між партнерами, при певних умовах перетворює позичальників у вічних боржників, а отже, залежних від кредиторів, в ролі яких, як вже зазначалося, виступають головним чином розвинуті капіталістичні країни та міжнародні фінансові установи. Так, Чилі, взявши в 1970 році 2,5 млрд. дол. кредиту у МВФ, станом на 1996 рік виплатила понад 22 млрд. дол. і залишилася ще винною майже 20 млрд. дол. За період ринкових перетворень Україна нажила зовнішній борг розміром понад 12 млрд. дол., обслуговування якого щорічно вимагає майже 3 млрд. дол.

Світогосподарські зв’язки неможливі без налагодженої системи валютних відносин. Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, які пов’язані з функціонуванням світових грошей. Головною функцією валютних відносин є забезпечення умов для процесу відтворення в межах світового господарства.

Світова валютна система пройшла довгий шлях свого розвитку. Вперше вона виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення міжнародної торгівлі. В основі тодішньої світової валютної системи був золотомонетний стандарт, коли більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг – це найстійкіша грошова система. У ній дійсні гроші, тобто золоті монети, злитки та коштовності, виконують усі функції грошей всередині країни і водночас є світовими грошима. В золотомонетному обігу валютний курс, тобто співвідношення між валютами різних держав, не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від відношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. В золотомонетному обігу паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.

Однак, незважаючи на ці переваги, на початку XX ст. золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв’язків через обмежену кількість золота. Тому після першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотозливковим і золотодевізним стандартом, що було підтверджено угодою на Генуезькій конференції (1922 р.). При золотозливковому стандарті золоті монети в обіг не випускаються, але центральні банки обмінюють за фіксованою державною ціною паперові банкноти на зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). При золотодевізному стандарті паперові гроші взагалі не обмінюються на золото, але центральні банки цих країн обмінюють свої національні банкноти на ту іноземну валюту (девіз), яка залишається розмінною на золото. Такими валютами, що розмінюються на золото, були англійський фунт стерлінгів і американський долар.

В результаті економічної кризи 1929-1933 рр. валютна система обмеженого золотого стандарту припинила своє існування і був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць.

В 1944 р. на Міжнародній фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) було прийнято угоду про нову систему міжнародних валютних відносин, яка проіснувала до початку 70-х років. За бреттон-вудською системою функція світових грошей закріплювалась за золотом і американським доларом, США зобов’язувалися обмінювати центральним банкам інших країн долари на золото за твердою офіційною ціною – 35 дол. за тройську унцію (31,1 г чистого золота) і вводився режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодавчо закріпленого співвідношення між валютами. Всі країни-члени МВФ зобов’язувалися встановлювати паритет своїх валют у доларах, а через долар – у золоті, не змінювати паритет без згоди МВФ більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют, тобто ціни грошових одиниць національних валют, виражені в грошових одиницях валют інших країн, не повинні відхилятися від фіксованих паритетів більше, ніж на 1%.

Визнання американського долара міжнародним платіжним засобом (резервною валютою) обумовлене багатьма факторами, в тому числі рекордним запасом золота у США. В 1949 р. він становив майже 22 тис. т, тобто 70% резервів капіталістичного світу. В 1971 р. золотий запас США становив 8,6 тис. т, тобто зменшився за 22 роки на 13,4 тис. т, що змусило американський уряд прийняти рішення про припинення розміну доларів на золото і девальвацію долара.

В 1971-1973 рр. режим фіксованих валютних курсів змінився на плаваючі курси. В умова плаваючого курсу можливі такі методи його стабілізації: 1) проведення валютної інтервенції, тобто скупка чи продаж центральним банком своєї валюти з метою зміни співвідношення між попитом на неї і пропозицією; 2) прикріплення національної валюти до валюти-лідера і спільне з ним плавання; 3) спільне плавання валют групи країн шляхом встановлення твердих співвідношень між своїми валютами, як це робили країни ЄС.

Ці зміни у світовій валютній системі були закріплені рішенням наради країн-членів МВФ, яка відбулася в 1976 р. у столиці Ямайки-Кінгстоні. Тому сучасна світова валютна система інколи називається ямайською. Крім того, ямайська валютна система юридично закріпила:

• перехід до системи плаваючих курсів;

• відміну ролі золота як світових грошей. Воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима – спеціальними правами запозичення (СПЗ);

• процес демонетизації золота, тобто скасувала офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів);

• посилення міжнародного валютного регулювання, в тому числі через МВФ.

В сучасних умовах у міжнародній валютній системі функціонують резервні національні валюти (валюти найбільш розвинутих країн, зокрема долар США, японська ієна, англійський фунт стерлінгів, німецька марка та ін.) і наднаціональна валюта (ЄВРО).