УДК 378.147.111: 930.85 (072)

ББК. 71 (4Укр)

Сироватський С.А. Організація самостійної роботи студентів у процесі вивчення «Історії української культури»: Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять: методичний посібник для студентів денної форми навчання / С.А. Сироватський. – К.: НАУ, 2013. – 162 с.

Посібник укладений на основі типової програми навчальної дисципліни «Історія української культури» для підготовки бакалаврів в аграрних вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації. Він є доповненням до навчального посібника «Історія українсь-кої культури», створеного колективом кафедри культурології НУБіП України, для більш ефективного й системного засвоєння студентами теоретичних положень і концепцій пред-мету, сутності й типології культури, провідних тенденцій сучасного світового та вітчизня-ного культурного розвитку.

Рекомендовано викладачам і студентам денної, завочної та дистанційної форми навчання, всім, хто займається самоосвітою й бажає систематизувати свої знання.

Рекомендовано до друку Вченою радою Природничо-гуманітарного ННІ НАУ (Протокол № 0 від 00.00.2013 р. ).

Укладач: С.А Сироватський

Рецензенти:

Н.П. Ісакова – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Національного університету біотехнологій і природокористування України

С.О. Тимошенко – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка

Навчальне видання

ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять

Методичний посібник для студентів денної форми навчання

Укладач: CИРОВАТСЬКИЙ СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

Зав. Видавничим центром НУБіП України А.П.Колесніков

Редактор

Підписано до друку Ум. друк. арк. Наклад 100 пр.	Формат 60 х 84 1/16 Обл.-вид.арк. Зам. №
Видавничий центр НУБіП України 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 15
© С.А. Сироватський © Видавничий центр НУБіП України 2013

Передмова

Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять з курсу «Історія української культури» створено відповідно до Програми навчальної дисципліни для підготовки бакалаврів в аграрних вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації, затвердженої Департаментом аграрної освіти та науки Міністерства аграрної політики України. Це доповнення до підручника «Історія української культури», створеного колективом кафедри культурології Національного університету біотехно-логій і природокористування України для більш ефективного й системного засвоєння студентами теоретичних положень і концепцій предмету, сутності та типології культури, провідних тенденцій сучасного світового й вітчиз-няного культурного розвитку.

Матеріал посібника розміщено за двома змістовними модулями. Пер-ший змістовний модуль представлений окремим виданням, включав в себе такі теми семінарських занять: «Історія української культури як наука та навчальна дисципліна», «Культура на ранніх етапах розвитку людства», «Давньоруська культура». Матеріал другого змістовного модуля розміщено в представленому виданні. Він складає такі теми: «Українська культура в епоху Відродження та реформації (XIV – XVII ст.)», «Українська культура в епоху абсолютизму та Просвітництва (XVII – 1 пол. ХІХ ст.)», «Українська культура епохи промислового перевороту та соціальних зрушень», «Українська культура ХХ–ХХІ століть».

Кожну тему семінарських занять супроводжують завдання й запитання для самопідготовки, список літератури, а також теми доповідей і рефератів. Матеріал до усіх тем доповнює й конкретизує теоретичні та концептуальні положення головного підручника, дає необхідні пояснення й посилання на використану літературу. За допомогою тестових завдань студенти мають можливість самоперевірки здобутих знань, упорядкування фактичного матеріалу у відповідності до логіки його усного викладення. У кінці кожної теми подається список літератури, скориставшись якою студенти можуть поглибити свої знання.

Для уникнення повторного викладення матеріалу навчального посібника¹ посилання на нього подаються безпосередньо в тексті.

IІ МОДУЛЬ

Тема 4. Українська культура в епоху відродження та реформації (XIV – xvіі ст.)

Формування та розвиток української культури у XIV–XVІІ ст. відбувалося в епоху Відродження, що зародилися в Європі. Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На основі процесів, ініційованих Відродженням, зародилася і набула розповсюдження Реформація, яка відіграла велику роль в культурно-історичному розвитку Європи. Негативні наслідки Реформації ініціювали контрреформацію. Українська культура, перебуваючи під впливом цих процесів, в боротьбі за збереження власних духовно-культурних цінностей набуває просвітительського пафосу і вступає в діалог з культурами народів багатонаціональної Речі Посполитої, в складі якої опинилася частина давньоруської держави.

Для розуміння процесів, які відбувалися в українській культурі, необхідно засвоєння значення таких понять, як Відродження, гуманізм, Реформація та контрреформація.

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance – «Відродження») –культурно-філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу, ґрунтувався на ідеалах гуманізму та античну спадщину. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особи-стості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної пове-дінки людини; в) секуляризація мистецтва. Ідеологічною константою Відрод-ження був гуманізм (від лат. humanitas – людяність, humanus – людяний, homo – людина). Це означає світогляд, в центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності, її право на щастя в житті, вільний вияв природних почуттів і здібностей. Цей світогляд протистоїть світобаченням, у яких найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси правлячого класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси держави.

Провідних діячів епохи називали гуманістами, але у зазначений період цей термін означав дещо інше, ніж в наш час. Латинське слово Humanssmus означало погляд на Ісуса Христа як на людину, а не як на боголюдину, а ті що поділяли цей погляд, вважалися єретиками. Італійське слово «umanista» мало на увазі університетського викладача гуманітарних дисциплін (граматики, поетики, риторики), а англійське слово «humanist», яке вперше було зафіксовано у 1589 р., означало літературознавця, який досліджував, або перекладав античних авторів.

Постає питання, а що було спільного між ними?

Їх єднало захоплення античною літературою і критичне ставлення до тодішньої культури, яку вони презирливо іменували готикою або середньовіччям. Але головне, що шукали гуманісти в античності, було підтвердження ідеї «християнського антропоцентризму», з позицій якого людина, як найдосконаліше Боже творіння, вважалося взірцем природи і центром Всесвіту. Навколишній світ вони вважали творінням не тільки рук Божих, а й людських, отже сама назва епохи – «Відродження» фактично означала повернення до філософських і естетичних засад античності, в основі якої було покладено антропоцентризм.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація, що відіграла велику роль в культурно-історич-ному розвитку Європи. Вона являла собою широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Поштовхом до Реформації були глибокі кризові явища, що охопили тоді Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових реалій.

Грубі зловживання церковної ієрархії, втручання Папства у політичні справи, розбещеність і невігластво духовенства, нові відхилення Риму від встановленого порядку Вселенської церкви², насильницькі методи місіонер-ської діяльності викликали невдоволення християн в Західній Європі.

Суспільство вимагало реформ. Але одна частина, стоячи на церков-них позиціях, бажала відновлення минулого авторитету Церкви, другу охопили революційні устремління змінити все, від ієрархічної структури до догматичних основ, що загрожувало скасуванням самої сутності Церкви. Папство, залякане розмахом реформаційного руху, було безсиле як до проведення реформ, так і до силового придушення реформаційного руху, воно намагалося лише зберегти власний авторитет, доходи і привілеї. Отже, результатом Реформації стало відпадіння від католицької церкви великої різновидності християнства – протестантизму.

Протестанти почали з того, що виступили за спрощення та здешев-лення культу, відкинули поклоніння святим і молитву за померлих, шану-вання мощей, ікон та інших реліквій, які вважали лише засобами здобування грошей. Потім відбулися зміни у богослужінні – тепер воно складалося лише з проповіді, співу молитовних гімнів і читання Біблії, а для більшої попу-лярності вестися народними мовами. Протестантизм скасував поділ віруючих на духовенство і мирян, тепер кожен віруючий міг безпосередньо звертатися до Бога. Крім того, протестанти стверджували, що для спасіння цілком достатньо самої віри, а не добрих справ. Таким чином, протестантизм, виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, відходили від витоків християнства, це було переломним моментом в усій європейській культурі.

Наслідком докорінних змін у церковному житті в Європі стала, перш за усе, активізація усіх елементів безладдя й нечестя, які до того успішно стримувалися Церквою: дворяни виступили проти центральної влади, селяни піднялися проти своїх сеньйорів, гуманісти відвернулися від християнської віри, замість єдиної Церкви утворилися численні ворогуючи між собою сек-ти. Європу охопили соціальні катаклізми і війни.

Але, всупереч протестантам, усі ті, хто правильно оцінював скарби церковного благочестя, віри, добрих справ, не зважаючи на усі зловживання в Церкві, жахнулися від наслідків діяльності радикалів. Не перестаючи боротися із зловживаннями у Церкві, вони продовжували вимагати від духовенства моральності, освіченості та відданості релігійним обов’язкам, водночас відчуваючи, що для збереження єдності Церкви необхідно не тільки відмовитися від усіх спроб нововведень, а ще більше посилити узи церковної дисципліни, чіткіше сформулювати догматичні основи, зробити форми куль-ту ще більш урочистими, а також примиритися з існуванням багатьох недо-ліків у вищих церковних сферах. Отже папська влада повинна була першою приступити до реформ, узяти її справу в свої руки, щоб бути гідною нада-ному їй авторитету. Так, у другій половині XVI ст. на хвилі Реформації приходить Контрреформація – церковно-політичний рух в Європі на чолі з Папством, направлений проти Реформації, по суті також реформуванням Католицької церкви, але по шляху її зміцнення.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543–1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали «Індекс заборонених книг». Головними знаряддями контрреформації стають Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та чернецькі ордени – театинців, барбанітів, завданням яких було опікування хворих та допомога бідним, а новостворений орден святої Урсули передбачав виховання дівчат. Але головним засобом оновлен-ня католицизму був Орден єзуїтів, заснований у 1434 р. у Парижі італійцем Ігнатієм Лойолою і затверджений Папою Павлом ІІІ у 1540 р. В Ордені була жорстка дисципліна та безперечне підпорядкування начальству. Перед Орде-ном стояло завдання створити міцну систему теолого-апологетичного захис-ту Церкви, завдяки чому він стає могутньою релігійно-ідеологічною, полі-тичною та економічною силою. Орден великої уваги надавав літературній діяльності, проповіді народною мовою за прикладом протестантів, освіті й вихованню молоді. Єзуїти започаткували цілий ряд педагогічних заходів, що використовуються й дотепер. Це, насамперед, безплатна освіта, розповсюдь-ження освіти серед народу, особлива увага до дітей верхівки суспільства, вдосконалення та розвиток народної мови до рівня літературної, виставлення оцінок. Єзуїти опікували духовні семінарії, започатковували власні навчальні заклади – колегії, організовували спеціальні університети для духовенства тих країн, яким, на їх погляд, загрожувала «схизма». Це Григоріанський університет (Григоріанум) та національних колегій для Німеччини – «Германікум», для греків та вірменів – «Грекорум», для угорців – «Хургарікум», а потім Англійську, Шотландську та Ірландську колегії.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення Західної церкви з мистецтвом стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римське бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко був соборний храм єзуїтів Іль Джесу, створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507–1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія ІІІ у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія Х, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599– 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Антоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт.

Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим», а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П’єрлуїджі да Палестини – засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган.

Процеси духовного і культурного життя Європи знайшли своє вира-ження і в українській культурі, що розвивалася у складі польсько-литовської держави Речі Посполитої.