1.3. Мистецькі дисципліни у навчальних закладах

Одним із вагомих чинників формування й загальнокультурного розвитку особистості є мистецтво. Пошуки сучасної особистісно орієнтованої системи освіти спрямовані на виявлення найефективніших форм і методів естетизації навчально-виховного процесу. Тому актуальним є дослідження вітчизняних історико-педагогічних надбань у галузі викладання предметів мистецького ци­клу з метою творчого осмислення та вдосконалення зазначеного процесу в сучасній шкільній практиці.

Відомо, що із заснуванням у 1802 р. Міністерства народної осві­ти першочергового значення надавалося навчанню. А виховні зав­дання рекомендувалося розв'язувати в процесі засвоєння знань. Перший гімназійний Статут 1804 р. проголошував офіційну пози­цію уряду щодо естетичного виховання учнівської молоді. У доку­менті, зокрема, зазначалося, що "навчання танців, музики й тілесних вправ можливе, якщо до­зволяють прибутки закладу й кількість учнів гімназії є достат­ньою для утримання цих учите­лів" [112, 39]. Від­повідно, предмети мистецького циклу мали прикладне значен­ня, вважалися необов'язковими й виходили за основну кількість навчальних годин. Міністерсь­кою постановою 1823 р. вчителів мистецтв було взагалі вилучено з реєстру штатних чинов­ників і переведено до рангу приватних викладачів. Проте окремим Циркуляром від 29 червня 1832 р. підкреслювалася важливість естетичного виховання й визначалось основне завдання впровадження дисциплін художньо-естетичного циклу в шкільну практику – "сформувати в учнів по­чуття смаку й краси в цілому" [112, 288]. Отже, розвиток мистецьких дисциплін у си стемі вітчизняної освіти не знаходив активної офіційної підтримки Міністерства народної освіти, проте й не заперечувався.

Брак у навчальних документах єдиних вимог та чіткої регламентації щодо змісту мистецьких дисциплін давав змогу коригувати й доповнювати його на місцях. Відтак наявність предметів мистецтва в навчальних планах і програмах, рівень їх викладання залежали не тіль­ки від урядових постанов, а й від характеру освітньої політики учбового округу, рівня професійної підготовки викладацького складу кожного конкретного навчального закладу.

У результаті проведення широкомасштабних урядових реформ, зумовлених соціально-економічним і політичним розвитком України у складі Російської імперії, на початку 60-х років відбулися прогресивні зміни в системі освіти. Реформування її середньої ланки завершилося в 1864 р. з виходом Статуту гімназій та прогімназій. Затверджений Статут поділяв середні навчальні заклади на класичні та реальні гімназії, а також прогімназії, відкриті для всіх станів. Класичні гімназії мали гуманітарну спрямованість; у навчальному процесі реальних гімназій основна увага приділялася вивченню природничих наук. У цей період більш демократичного характеру набуває питання жіночої освіти. Внаслідок прийняття відповідного Положення у 1860 році, з'явилися нові позастанові жіночі училища. Вони створювались на противагу приватним пансіонам, інститутам шляхетних дівчат, духовним училищам, які вже не відповідали потребам часу через свою нечисленність і закритий становий характер.

Розвиток мистецьких дисциплін як частина загального процесу становлення й розвитку гімназійної освіти відбувався в якісно нових умовах. Розширення й урізноманітнення мережі середніх навчальних закладів зумовлювали деякі особливості викладання різновидів ми­стецтв у кожному із зазначених вище типів гімназій. Склад предметів художньо-естетично­го циклу, наявність чи відсут­ність їх серед обов'язкових, кількість тижневих годин, а та­кож зміст повністю залежали від типу й призначення закладу.

Головним завданням усіх чо­ловічих гімназій було "надати учням загальну освіту й підготу­вати їх до вступу у вищі на­вчальні заклади" (згідно із §1 Статуту). Естетичний ком­понент вважався складовою ча­стиною загальноосвітньої гім­назійної підготовки. До обо­в'язкових дисциплін у чолові­чих середньоосвітніх закладах належало малювання. У класич­них гімназіях художнє мистец­тво вивчали учні 1-4-х класів. Малювання викладалося в од­ному циклі з кресленням і краснописом. Залежно від мети кожного уроку викладач мав можливість приділяти більше навчального часу якомусь одно­му із зазначених видів "графіч­них мистецтв". Години розподі­лялися так: у 1-2-х класах – 5 год. на тиждень; у 3-х класах – 3,75 год.; у 4-х класах – 2,5 год. Загальне щотижневе наванта­ження вчителя становило 16,25 год. (13 уроків). У реальних середніх школах відповідно до специфіки призначення закладу малювання мало прикладний характер і вважалося практич­ним доповненням до теоретич­них спеціальних курсів. Пред­мет викладався протягом усього періоду навчання: у 1-3-х кла­сах – 5 год.; у 4-7-х класах – 2,5 год. [112, 467]. У позакласні години рекомен­дувалися також заняття співа­ми, гімнастикою й танцями.

Характерною особливістю всіх жіночих навчальних закла­дів, незважаючи на підпорядко­ваність різним відомствам (Мі­ністерству народної освіти, Святійшому синоду, Відомству закладів імператриці Марії), вважався високий рівень ми­стецької підготовки. Зокрема, міністерські жіночі освітні уста­нови Положенням 1860 р. поді­лялися на два типи — училища І та II розрядів. Вони відрізня­лись обсягом "наукової освіти", проте мали спільну мету – "на­дання ученицям тієї релігійної, моральної й розумової освіти, яка потрібна кожній жінці й особливо — майбутній матері сімейства" [58, 47]. Таке визначення повною мірою відповідало тра­диційному погляду тогочасного суспільства на освіту жінок. Від­повідно обов'язковими на­вчальними дисциплінами в учи­лищах І та II розрядів були "ру­коділля й частина домашнього господарства" та гімнастика. На рукодільні заняття відводилося у 2-7-х класах – 2 год на тиждень; гімнастикою учениці 1-7-х класів мали займатись у вільні від загального навчання години [85,1].

До необов'язкових предметів, що викладалися "із дозволу учи­лищної Ради та за додаткову платню" (§19 Положення), належали малювання, музика, спі­ви й танці. Однак офіційна "необов'язковість" цих дисци­плін була формальною. Відповідно до головного призначення майбутніх випускниць жіно­чих гімназій усі предмети ми­стецького циклу набували статусу основних у навчальному процесі.

Найпоширенішим видом мистецької діяльності були заняття музикою й співами. Слід зазначити, що ознайомлення з му­зичним мистецтвом у жіночих гімназіях, як правило, мало фахову спрямованість. Зміст навчальної програми передбачав сольний і хоровий спів, інструментальне виконавство (переважно фортепіанне), знання теорії музики. Наявність фортепіанного класу в організації навчально-виховного процесу визначала ступінь престижу гімназії. Через брак у змісті навчання в жіночих закладах геометрії та креслення важливе освітнє значення надавалося малюванню. Під час художніх за­нять передбачалося введення деяких понять з креслення, що допомогли б дівчатам "у рукодільних справах".

Надзвичайно важливе зна­чення в освітньо-виховному процесі незалежно від типу та призначення закладу належало мистецтву хорового церковного співу. Відомо, що морально-ре­лігійне виховання проголошу­валося державними документа­ми провідним освітнім завдан­ням системи шкільництва. Релі­гійний спів як практичне до­повнення до Закону Божого був спільною і обов'язковою вихов­ною дисципліною в усіх без ви­нятку навчальних закладах дос­ліджуваного періоду. Охоплюю­чи всі щаблі навчання, він вва­жався найкращим засобом ви­ховання високої моральності й духовності в учнівської молоді. Закономірним явищем в органі­зації виховного процесу гімна­зій було створення учнівських хорів для участі в богослужін­нях. При багатьох гімназіях іс­нували так звані "домові цер­кви"; коли їх не було — вихо­ванці відвідували богослужіння в місцевих церковних храмах, демонструючи набуті вміння та навички в сфері релігійного хо­рового мистецтва.

Певну свободу в організації освітньо-виховного процесу в цей період діставали педагогічні ради кожного навчального за­кладу, маючи дозвіл на розгляд та ухвалення програм і методик викладання предметів, вибір пі­дручників тощо. Міністерство народної освіти оголошувало щорічні конкурси на складання навчальних посібників і підруч­ників, які відповідали б тогоча­сним методичним вимогам, що безпосередньо вплинуло й на зміст викладання предметів ми­стецького циклу. Надання біль­шої самостійності керівництву середньоосвітніх закладів, а та­кож загальне позитивне ста­влення до проблеми виховання учнівської молоді сприяли ак­тивному впровадженню прак­тики проведення позакласних мистецьких заходів.

З початку 70-х років процес демократичних перетворень у суспільстві почав гальмуватись. Міністерство народної освіти видало низку інструкцій, пра­вил і положень, внаслідок чого на всіх рівнях водночас поси­лився адміністративний кон­троль за діяльністю навчальних закладів. Нові тенденції шкіль­ної політики в системі середньої освіти були закріплені Статутом гімназій і прогімназій 1871 р. Головним завданням перетво­рень було посилення класициз­му в середній школі. Разом зі Статутом гімназія отримала за­гальні навчальні програми, не маючи права змінювати чи ко­ригувати їх зміст, що призвело до нівелювання започаткованих раніше гуманістичних традицій.

Ставлення уряду до розвитку мистецьких дисциплін у зазна­чений період мало суперечли­вий характер. Аналіз нових на­вчальних планів дає можливість стверджувати, що догматич­ність у змісті освіти поширюва­лась також і на викладання предметів художньо-естетично­го циклу. їх статус офіційно не змінювався. Проте розподіл го­дин, зміст кожної з дисциплін повністю відповідали новим тенденціям шкільної політики. Зокрема, заняття зі співу, зали­шаючись основним виховним засобом, на цьому етапі мали майже виключно релігійну спрямованість.

Світська музична культура, представлена переважно пісня­ми патріотичної тематики, не знаходила належної уваги в на­вчальній програмі. У чоловічих гімназіях було зменшено кіль­кість тижневих годин на ви­вчення циклу "малювання, креслення, краснопис". Відтепер у розкладі зазначався лише крас­нопис. А малювання та кре­слення переходили до не­обов'язкових дисциплін. Реко­мендувалося викладати їх лише для бажаючих, в окремо виділе­ні години [112, 561].

Водночас посилюється увага до процесу естетичного вихо­вання учнівської молоді. Окремі положення "Правил для учнів" та "Правил про покарання" від 4 травня 1874 р. безпосередньо стосувалися значення викла­дання різних видів мистецтва у виховному процесі. При визна­ченні чеснот і доброчинностей, які потрібно було сформувати у вихованців середньоосвітніх закладів, важлива роль відводи­лася розвитку в них художньо-естетичного смаку як "необхід­ного елемента розумової та мо­ральної освіти". Також наголо­шувалося на необхідності ство­рити сприятливі умови для розвитку мистецьких здібно­стей в учнів, які виявляють до цього особливий інтерес [112, 561].

Так, з метою заохочення ви­кладачів художнього мистецтва та їхніх вихованців Академія мистецтв оголосила конкурс на кращі малюнки серед гімназій різних типів усіх навчальних осередків. Завданням конкурсу було виявити найкращі учнів­ські роботи й актуалізувати пи­тання щодо вдосконалення ме­тодів викладання малювання в загальноосвітніх закладах. Пер­ше нагородження відбулося в 1874 р.; імена переможців та їх­ніх викладачів першого й на­ступних конкурсів друкувалися в Журналі Міністерства народної освіти.

У Пояснювальній записці до Правил визначалися також за­соби, спрямовані на розв'язан­ня естетико-педагогічних зав­дань. До них, зокрема, належа­ли музично-танцювальні вечо­ри, літературні бесіди, започат­ковані раніше М.Пироговим, оглядові екскурсії. Проте жор­сткий адміністративний кон­троль за діяльністю та негативне ставлення до будь-якого вияву творчості в середньоосвітніх за­кладах створили несприятливі умови для проведення позакласних мистецьких заходів у цей період.

Якісно новий етап у процесі розвитку мистецьких дисциплін розпочався із виходом у 1889 р. розпорядження Міністерства народної освіти "Про підви­щення естетичного і художньо­го виховання у навчальних за­кладах". Позитивні зміни тор­кнулися змісту основних урядо­вих освітніх документів. Зокре­ма, у § 10 "Пояснювальної запи­ски на доповнення до правил для учнів гімназій та до правил про покарання" зазначалося, що естетичне виховання є над­звичайно важливим у процесі формування особистості учня. Доповнюючи розумове, мо­ральне й фізичне виховання, воно має стати необхідним ком­понентом загальноосвітньої підготовки. За таких обставин попечителі учбових округів по­винні були створити відповідні умови для поліпшення викла­дання музики, співів, малюван­ня, виразного читання літера­турних творів і гімнастики. Ре­комендувалося також, щоб кож­ний учень у вільні від навчання години обов'язково займався певним видом мистецької діяль­ності (бажано тим, до якого він відчуває природну схильність).

Відповідно до окреслених ви­мог до процесу естетичного ви­ховання в навчальних закладах виникла потреба розробки но­вого змісту дисциплін мистець­кого циклу. Насамперед істот­них змін зазнала програма з му­зики й співу. Рекомендувалося розширити релігійний репер­туар. Крім молитов і піснеспівів, пропонувалося запровадити п'єси та пісні духовного змісту як російських композиторів, так і іноземних. Світська музична культура, яка до цього часу була представлена переважно пісня­ми патріотичної тематики, спрямованими на виховання поваги до своєї історії та відда­ності Батьківщині, включала нові напрями. З метою озна­йомлення дітей зі звичаями, по­бутом, традиціями "окремих народів" в одному з розділів про­грами пропонувалося вивчення іноземних національних пісень, мелодій, танців: чеських, бол­гарських, угорських, італійсь­ких, іспанських тощо. Крім му­зичного матеріалу для безпосе­реднього практичного вивчен­ня, методисти рекомендували запровадити лише "для прослуховування" складні музичні твори, які мали принести дітям "естетичну насолоду, сприяти розвиткові в них музичного смаку та розширенню світогля­ду" [71].

Зазначені процеси зумовили появу нових тенденцій у тради­ційній методичній системі на­вчання малювати. По-перше, міністерським Циркуляром 1890 року уроки з малювання визначалися обов'язковими для учнів підготовчого, а також 1-3-х класів. Рекомендувалося, щоб заняття художнім мистец­твом не припинялися й у на­ступних класах гімназії, хоча б у формі позакласних студійних уроків для бажаючих учнів [69]. Зазначалося, що метою викладання малювання в середньоосвітніх закладах є ро­звиток естетичного смаку і ми­стецьких здібностей в учнів, а також формування в них уміння правильно зображувати предме­ти дійсності. Основним крите­рієм добору навчально-мето­дичного матеріалу в 1-3-х класах був творчий зміст пропоно­ваних завдань. Суто механічні вправи вважалися безцільними й не повинні були застосовува­тися в шкільній практиці (за ви­нятком підготовчого класу). Ос­новними видами художньої діяльності мали стати: малю­вання з натури; малювання з пам'яті; малювання за вражен­ням, уявою; вільне малювання.

Розпорядженням Міністер­ства народної освіти 1891 р. бу­ло сформульовано вимоги до професійної підготовки вчите­лів малювання: "На посаду вчи­теля графічних мистецтв у гім­назіях та прогімназіях призна­чаються лише особи, які мають відповідну художню освіту (ви­пускники Імператорської ака­демії мистецтв у С.-Петербурзі, Московського училища живо­пису, інженерних інститутів, С-Петербурзького центрально­го училища технічного малю­вання барона Штігліца, Мо­сковського Строгановського училища)" [77].

Економічне піднесення краї­ни в останньому десятилітті XIX ст., започаткування професійно-технічної освіти й відпо­відно заснування широкої мере­жі промислових училищ різного профілю зумовили офіційне впровадження до програм се­редніх навчальних закладів у 1894 р. нової дисципліни — ручної праці [76]. Увага педагогів у вищезгадано­му документі зосереджувалася, у першу чергу, на дидактичних і особливо виховних можливо­стях предмета. Ручна праця в за­гальноосвітній школі мала ста­ти "наймогутнішим педагогіч­ним засобом у справі гармоній­ного розвитку всіх здібностей особистості учня".

Зміст навчальної програми передбачав ознайомлення вихо­ванців з різними видами ми­стецької діяльності: ліпленням із глини, вирізуванням з кольо­рового паперу, художньою ви­шивкою, обробкою деревини та металу, плетінням із лози. Крім набуття практичних умінь та на­вичок, уроки ручної праці по­винні були розвивати естетич­ний смак, художнє мислення; давати можливість учням роз­крити в собі нахили до певної професії. Важливого значення надавалося ознайомленню їх з народними промислами та ре­меслами (як правило, з тими, що побутували в кожному кон­кретному регіоні). У процесі оволодіння певними навичками ремісничої діяльності учні ви­вчали народні та релігійні сим­воли, звичаї, обряди, особливо­сті побуту. У такий спосіб підро­стаюче покоління ознайомлю­валося з національною історі­єю, культурою, кращими зраз­ками декоративно-прикладного мистецтва, що в умовах зруси­фікованої школи в Україні було надзвичайно важливим. Таким чином, ручна праця стала од­ним із ефективних засобів на­ціонального виховання учнів­ської молоді.

В означений період відбу­вається також оновлення змісту викладання танцювального ми­стецтва. Слід зауважити, що на початку XX ст. з'являються но­ві хореографічні течії та мето­дичні системи, пов'язані з іме­нами Ф.Дельсарта, А.Дункан, Р.Лабана. Започаткування но­вого жанру — танцю-модерн — істотно вплинуло на традиційну методику викладання хореогра­фічного мистецтва в загально­освітніх закладах. Основним нововведенням у шкільну прак­тику стала авторська система ритмічної гімнастики видатного швейцарського музиканта-педагога Е. Жака-Далькроза. Суть ритмічної гімнастики полягала в гармонійному поєднанні му­зичного мистецтва із несклад­ними танцювальними елемен­тами, а також дитячі хороводи та ігри зі співом [89]. Євро­пейські новації знайшли відгук у системі вітчизняної освіти. Популяризації нової методики сприяли численні публікації в педагогічній періодиці, присвя­чені даній проблематиці. У 1911 — 1912 рр. у С.-Петербурзі та Москві відбулося демонстру­вання системи ритмічної гімна­стики самим автором. Зацікав­лена педагогічна громадськість наголошувала на доцільності звернення до Міністерства на­родної освіти з пропозицією ввести ритмічну гімнастику до обов'язкових предметів у почат­кові та середні навчальні закла­ди.

На території України нова хо­реографічна система набула по­ширення спочатку в західних регіонах, які перебували під від­чутним впливом європейських освітніх процесів. Дещо повіль­ніше впроваджувалася нова дисципліна в навчальних закла­дах, підпорядкованих Київсько­му учбовому округу. Здебіль­шого характерною особливістю цих занять було внесення в на­вчальний процес національного колориту: тренувальні вправи будувалися, як правило, на народній хореографічній лексиці. Отже, ритмічна гімнастика стає не тільки засобом формування певних мистецьких здібностей, а й компенсує відсутність тан­цювальних занять у навчальних планах деяких освітніх закла­дів.

На початку XX ст. ведеться активна підготовка реформи се­редньої школи. Теоретичною розробкою її проекту займалася спеціально утворена комісія на чолі з міністром народної освіти П.Ігнатьєвим. У "Матеріалах реформи середньої школи", "Орієнтовних програмах" та "Пояснювальних записках", виданих Міністерством народної освіти в 1915 р., визначалися зміст, основні завдання, струк­тура та організація навчально-виховного процесу в середній школі. Прагнення надати ви­ховній проблематиці більшого значення зумовило потребу роз­робки на якісно новому рівні багатьох освітніх завдань, серед яких вагоме місце відводилось естетичним. Усі предмети за но­вим документом розподілялись на "освітні" та "виховні". До виховних, зокрема, належали дис­ципліни мистецького циклу (малювання, співи, фізичні вправи). Відтепер у більшості середньоосвітніх установ вони належали до основної мережі навчальних дисциплін із зазна­ченням щотижневої кількості годин.

Усвідомлення провідними педагогами важливості естетич­ного виховання у формуванні особистості учня мало привести до розширення та вдосконален­ня змісту предметів мистець­кого циклу. Гуманістична спря­мованість реформи була підтри­мана громадськістю.

У результаті ретроспективно­го дослідження проблеми зазна­чимо, що використання пред­метів мистецького циклу в нав­чально-виховному процесі було характерною ознакою проаналі­зованих у хронологічній послі­довності гімназійних Статутів, незважаючи на їх різний харак­тер.

Важливим для сучасного історико-педагогічного дослі­дження є той факт, що ми­стецькі дисципліни вважались одним з найдієвіших засобів виховання у навчальних закла­дах другої половини XIX – початку XX ст.