18.4. Інтелектуальні емоції, або афективно-когнітивні комплекси

Під інтелектуальними емоціями (почуттями) розуміють специфічні переживання, які виникають у людини в процесі розумової діяльності. Термін «інтелектуальне почуття» виник у першій половині XIX століття в школі І. Гербарта (1834). Однак ці почуття розглядалися представниками даної школи або як особливості відчуттів, або як прояв динаміки уявлень. Власне, інтелектуальне почуття в їхньому уявленні є не що інше, як свідома оцінка відносин.

Специфікою емоцій, які відносяться до інтелектуальних, є відсутність у них валентного (протилежного) забарвлення (приємно – неприємно. У зв’язку із цим є супротивники віднесення таких інтелектуальних емоцій, як здивування, інтерес, сумнів до емоцій взагалі.

Подив. Про подив як збудник пізнання писав ще Аристотель (1934). У нього воно служить як би переходом від пізнання простих речей до усе більше складного. При цьому емоція подиву розвивається в ході пізнання.

Глибокий аналіз емоції подиву зробив К.Д. Ушинський. Він думав, що в подиві до почуття несподіванки приєднується свідомість труднощів примирити нове для нас явище з тими, які вже є в людини. Поки ми не звернемо уваги на ці труднощі, ми будемо відчувати лише почуття несподіванки або почуття обману. На думку Ушинського, справа не в самому явищі або образі, яке нас вражає, а в його відношенні до наших переконань і низки наших думок, що обумовлюють наші очікування.

Мімічним вираженням подиву є високо підняті брови, через що на чолі з’являються поздовжні зморшки, а очі розширюються й округляються. Відкритий рот приймає овальну форму.

Подив – це враження від чого-небудь несподіваного, дивного, незрозумілого. От це-те незвичайність стимулу (від того він і стає несподіваним, що не відповідає нашим очікуванням, уявленням), а не просто новизна й раптовість, і є, мабуть, головною причиною появи подиву.

Стадії виникнення подиву. І.О. Васильєв (1974), який позв’язує подив з формуванням проблеми, виділяє три стадії виникнення й розвитку цієї емоції. Перша стадія – здивування. Воно виникає при відносно малій упевненості в правильності минулого досвіду, коли деяке явище не погодиться із цим досвідом.

Друга стадія пов’язана з «нормальним» подивом. Вона є наслідком загострення протиріччя, усвідомлення несумісності спостережуваного явища з минулим досвідом.

Третя стадія – здивування. Воно виникає тоді, коли людина була абсолютно впевнена у правильності попередніх результатів розумового процесу й прогнозувала результати, протилежні виниклим. Здивування часто протікає як афект із відповідними виразними рухами й вегетативними реакціями.

К. Ізард стверджує, що основна функція подиву полягає в тому, щоб підготувати людину до ефективної взаємодії з новою, раптовою подією і її наслідками. Подив звільняє провідні нервові шляхи, підготовляє їх до нової активності, відмінної від попередньої.

Інтерес. Л.С.Виготський (1984) відзначає, що в суб’єктивістській психології інтереси ототожнювалися, то з розумовою активністю розглядалися як чисто інтелектуальне явище, то виводилися із природи людської волі, то вкладалися в сферу емоційних переживань і визначалися як радість від функціонування, яка відбувається без утруднень.

Значну увагу приділяє інтересу К. Ізард (2000). Він припускає наявність якоїсь внутрішньої емоції інтересу, яка забезпечує селективну мотивацію процесів уваги й сприйняття котрої стимулює й упорядковує пізнавальну активність людини. Інтерес розглядається Ізардом як позитивна емоція, яка переживається людиною частіше від всіх інших емоцій. У той же час він говорить про інтерес як про мотивації.

Цікавість за Ковальовим розглядається як прояв ситуативного інтересу.

Левитов говорить і про серйозну цікавість, яка свідчить про допитливість людини. Це свого роду короткочасний концентрат допитливості.

Проте, Є.Ільїн вважає, що інтерес – це насамперед мотиваційне утворення, в якому поряд з емоційним компонентом (позитивним емоційним тоном враження – задоволенням від процесу), є присутнім й інший – потреба в знаннях, новизні. Отже, інтерес – це афективно-когнітивний комплекс.

Почуття гумору, на думку С.Л. Рубінштейна суть гумору не в тім, щоб бачити й розуміти комічне (смішне, забавне) там, де воно є, а в тім, щоб сприймати як комічне те, що претендує бути серйозним.

Емоція здогаду. Здогад  це попередня відповідь на поставлене питання. У процесі знаходження здогаду, як пише І.О. Васильєв, у людини виникає відповідне переживання – емоція здогаду. Вона являє собою оцінку деякого нового, ще неусвідомленого результату рішення завдання. Емоція здогаду специфічним образом забарвлює й виділяє нове цінне для людини знання, сигналізує людині про його появу в ході розумової діяльності, сприяючи, Отже, його усвідомленню, тобто, переходу у форму здогаду первісного припущення, На думку цього автора, емоція здогаду переживається дуже яскраво, навіть у формі афекту.

«Почуття» впевненості-невпевності (сумніву).

М.Д. Левітов відносив упевненість (непевність) до психічних станів, у яких виділяв три компоненти: пізнавальний, емоційний і вольовий

Упевненість чи непевність людини – це інтелектуальний процес імовірнісного прогнозування тієї або іншої події, досягнення або недосягнення цілі й, це віра в себе або втрата цієї віри. Він може й не викликати в мені ніяких емоційних переживань, якщо прогнозується подія, до якої я байдужий. Я можу зовсім безпристрасно прогнозувати удачу або невдачу якої-небудь футбольної команди, захист дисертації тощо. Але й у випадку значимої для мене ситуацій імовірнісний прогноз не обов’язково супроводжується емоцією. Упевненість у виконанні добре освоєної й звичної для мене дії дає мені підставу для спокою, або для небоязкої поведінки, тобто відсутності емоційного реагування, а непевність викликає занепокоєння, тривогу, тобто приводить до емоційного реагування. Отже, я «відчуваю» (сприймаю) в результаті прогнозу емоційний стан, який виникає, а не сам прогноз, тобто, упевненість або непевність в успіху.