18.2. Фрустраційні емоції

Поняття «фрустрація» (від лат. frustratio – розлад (планів), катастрофа (задумів, надій)) використається у двох значеннях: 1) акт блокування або переривання поводження, спрямованого на досягнення значимої мети (тобто фрустраційна ситуація); 2) емоційний стан людини, який виникає після невдачі, незадоволення якої-небудь сильної потреби, докорів з боку. Останнє супроводжується виникненням сильних емоцій: ворожості, гніву, провини, досади, тривоги.

Фрустратором виступає непереборна для людини перешкода, яка блокує досягнення поставленої нею мети. Фрустрацію викликають і внутрішні конфлікти. Курт Левін (1935) виділив три їхні типи:»

1) конфлікт рівнозначних позитивних можливостей: В людини є дві або більше привабливі цілі, але їх неможливо досягти одночасно; особливість цього типу конфліктів полягає в тому, що при будь-якому виборі людина все-таки залишиться у виграші, тому цей конфлікт викликає слабку фрустрацію;

2) конфлікт рівнозначних негативних можливостей, або ситуація «із двох зол...»: людині доводиться вибирати із двох непривабливих перспектив; при будь-якому виборі вона виявиться в програші, тому фрустрація при цьому типі конфлікту буває найдужчою, і часто реакцією на неї є спроба втечі від неї, а якщо це неможливо, те виникає гнів;

3) конфлікт позитивно-негативних можливостей або «проблема вибору»: у мети є як позитивна, так і негативна сторона (хочеться з’їсти булочку або тістечко, але не хочеться товстіти, та ін.); цей тип конфлікту зустрічається в житті найчастіше. При вирішенні цих конфліктів спочатку переважає позитивна тенденція – людина уступає бажанню, але потім з’являється побоювання у зв’язку з можливими неприємностями, і в міру наближення до мети ця негативна тенденція підсилюється й може привести до відмови від досягнення мети. При цьому типі конфліктів фрустрація буває середньої сили.

Стан фрустрації виникає не відразу. Для його появи потрібно перебороти так званий фрустраційний поріг. Він визначається рядом моментів:

– повторенням незадоволення: при повторному незадоволенні (невдачі) відбувається його сумація з емоційним наслідком від колишньої невдачі;

– глибиною незадоволення: чим сильніше була потреба, тим нижче поріг фрустрації;

– емоційною збудливістю: чим вона вище, тим нижче фрустраційний поріг;

– рівнем домагань людини, його звичкою до успіху: чим довше людина не зазнавала невдачі, тим нижче поріг;

– етапом діяльності: якщо перешкода виникає на початку діяльності, агресія виражена слабкіше, ніж коли невдача осягла людину в самому кінці.

Фрустрація може вплинути на діяльність людини. В одних випадках вона мобілізує її для досягнення віддаленої за часом мети, підвищує силу мотиву, а інших фрустрація демобілізує. У цьому випадку людина прагне відійти від конфліктної ситуації (заборонена або недосяжна мета виконується подумки або тільки частково або вирішується схоже завдання), або взагалі відмовляється від діяльності.

Часті фрустрації у дітей невротизують їх, розвивають у них агресивність як особистісну властивість, почуття провини, непевність, приведуть до ізоляції й егоцентризму, озлобленості.

Образа як емоційна реакція на несправедливе становлення до себе з’являється тоді, коли страждає почуття власної гідності людини, коли людина усвідомить, що її незаслужено принижують. Це буває у випадку образи, обману людини, невиправданих обвинувачень і докорів на її адресу.

Образа з’являється в людини в онтогенезі дуже рано. Її прояви виявляються вже в дітей 5-11 місяців.

Розчарування. Якщо те, що очікувалася або обіцяна подія не збуваються, то з’являється незадоволеність, невдоволення, яке називають розчаруванням. Чим більше було обіцяно або чим важливішою була подія, яка очікувалася, тим більше розчарування переживає людина, якщо її очікування не виправдалися. Особливо легко виникає розчарування, коли очікують від когось або чогось надприродного, якогось чуда.

Досада – це роздратування, невдоволення внаслідок власної невдачі або невдачі близької людини, улюбленої спортивної команди й та ін. Цей жаль часто з домішкою злості на обставини, людину, які перешкодили досягненню задуманого. Злість при досаді часто виражається («розряджається») за допомогою «міцних» висловлювань, у тому числі й мата.

Гнів. Поняття «гнів» синонімічно поняттям «обурення», «збурювання», «злість». За Б. Шостромом, обурення – це блокована або неповна, а також брехлива емоція. Він вважає, що обурення ненатурально й придушено виражає страх.

Сильний гнів визначають як лють, при якій з’являється нічим не стримувана агресивна поведінка. Лють буває «шляхетна», «праведна» («Нехай лють шляхетна скипає, як хвиля. Іде війна народна, священна війна»), конструктивна (коли люто, зі злістю відстоюють у гарячій суперечці свою думку) і деструктивна ( виражена в насильстві, жорстокості).

Причини гніву. Гнів може бути викликаний особистою образою, обманом й іншими моральними причинами, особливо якщо вони несподівані для суб’єкта. Але найчастіше причиною гніву є фрустрація, неподоланна перешкода до досягнення якої-небудь мети. Тому в дитини вже в перші дні життя можна викликати рефлекторний приступ гніву стисненням рухів.

Паттерсон (1982) приводить список вербальних «ланок», які найчастіше сприяють зародженню небезпечного негативного ланцюжка.

1. Наполегливі поради.

2. Різка критика.

3. Повторювані незаслужені й принизливі докори («Ти ніколи мені не допомагаєш...»; «І це ти називаєш їжею?»).

4. Рішуче встановлення межі розмови («Все, вистачить. Забудь про це» або: «Зараз же припини!»).

5. Погрози.^;

6. Надмірне узагальнення, навішених ярликів («Всі ви, жінки (чоловіки), однакові...»).

7. Лайки.

8. Обструктивна поведінка («Я взагалі відмовляюся це обговорювати!»).

9. Необ’єктивна інтерпретація намірів співрозмовника («Я знаю, чого ти домагаєшся; ти хочеш...»).

10. Іронія, постійні, «уколи».

11. Зневажливі заяви («Я не можу появитися з тобою в пристойному товаристві»).

12. Висловлення, які мають метою «випустити пар» («Забирайся з мого життя!»; «Мені осточортіла твоя фізіономія!»).

13. Прокльони.

14. Сарказм («Знаю, як ти полагодиш! Як минулого разу, коли довелося викликати водопровідника»).

15. Обвинувачення.

16. Ультиматуми («Якщо ти не змінишся, я йду»).

Гнів можна спровокувати не тільки вербально (через слово, висловлення), але й невербально (через міміку, жест, рухи тіла).

Прояв гніву. Людина при гніві почуває себе роздратованою («кров кипить»). Це супроводжується різким почервонінням («палаючим гнівом») або ж зблідненням , напругою м’язів шиї, обличчя й рук (стискання пальців в кулак). М’язи чола зміщуються усередину та униз, надаючи особі похмурий й загрозливий вигляд , фіксованих на об’єкті гніву. Ніздрі розширюються, крила носа піднімають. Губи розходяться й відтягаються назад, оголюючи стиснуті або скреготливі зуби. З віком люди навчаються приховувати експресію гніву, тому його вираженням можуть бути й щільно стислі губи.

Роль гніву полягає в мобілізації енергії для активного самозахисту індивіда. З розвитком цивілізації ця роль гніву стала не настільки важливою. Тому гнів і різний ступінь його прояву (злість як слабкий гнів і лють як сильний гнів) можна віднести до негативних афектів, хоча багато хто як і раніше розглядають його як засіб самозахисту. Він супроводжується припливом сил, енергії (за рахунок викиду в кров адреналіну, який сприяє мобілізації енергоносіїв організму). При люті мобілізація енергії й порушення настільки великі, тому людина відчуває, що вона вибухне, якщо «не відкриє клапан і не випустить із себе пари». Людина стає схильною до імпульсивних вчинків, готова напасти на джерело гніву або виявити агресію у вербальній формі.

Несамовитість. Несамовитість – це крайній ступінь порушення із втратою самовладання, що найчастіше виникає при фрустрації й, що проявляє в цьому випадку як стан безсильного гніву.

Сум викликається розлукою, психологічною ізоляцією (так званим почуттям самітності) і невдачею в досягненні мети, розчаруванням, тобто несправдженою надією. Остання означає не що інше, як втрату мрії. Отже, головною й універсальною причиною суму є втрата чогось значимого для людини: безпосереднього психологічного контакту з дорогою людиною або з іншими людьми (відчуття самітності), втрата перспективи в досягненні бажаної мети.

Хоча сум відносять до негативних емоцій, він може супроводжувати й позитивні переживання й почуття людини. Недарма в одній пісні співається, що «любов ніколи не буває без смутку», тому що розлука з коханою людиною приводить до суму. Тихий сум може бути приємний людині.

Як відзначає К. Ізард, «сум, сповільнюючи загальний темп життя людини, дає йому можливість «оглянутися назад». Уповільнення психічних і соматичних процесів, якими супроводжується емоція суму, дозволяє по-новому поглянути на світ, побачити його інакше. Ця нова перспектива може збільшити сум, але вона ж може освіжити погляд на речі, дозволить зрозуміти те, над чим людина колись не замислювалася. Так, у сумі ви раптом усвідомлюєте, скільки дорогоцінних можливостей, наданих вам життям, ви упустили. Часом, тільки втративши близьку людину, ми починаємо розуміти, що значать у нашому житті родинні й сімейні вузи. Сум може нагадати вам, як важливо робити знаки уваги дорогим людям, дозволить гостро оцінити цінність життя» (2000). Важлива й сигнальна роль емоції суму: виражаючи сум, людина показує іншим людям, що їй погано, що вона потребує допомоги, підтримки. І дійсно, вираження суму викликає співчуття з боку інших людей, навіть якщо сум виражається на обличчі злочинця.

При сумі відбуваються порушення, зворотні тим, які спостерігаються при радості: гальмування моторики, звуження кровоносних судин. Це викликає відчуття холоду й ознобу. Сум сповільнює не тільки фізичну, але й розумову активність людини. Емоція суму лежить в основі такого психічного розладу, як депресія.

За С.І. Ожеговим, безнадійний сум – це зневіра, а легкий сум – смуток.

Туга й ностальгія. найчастіше визначається як тривога, поєднана зі смутком і зневіра.

Особливим видом туги є ностальгія. Це туга за батьківщиною, за минулим, що особливо сильно проявляється в емігрантів після деякого строку проживання за кордоном. На думку Н.С. Хрустальової (1997), ностальгію варто розглядати як стійкий психічний стан, який відображає емоційне й соціальне неблагополуччя людини в чужому суспільстві.

Як відзначає Хрустальова, у ностальгії можуть бути різні причини:

1. Розлука зі звичними почуттєвими переживаннями: дефіцит у новому суспільстві звичних для людини зорових, слухових, дотикальних, нюхових і смакових образів.

2. Втрата почуття власної значимості, порушення уявлення про самого себе. Зміна соціальних ролей і статусу, соціального оточення й способу життя приведуть до розгубленості й прагнення знову бути там, де людина була спокійною і захищеною. Це змушує її постійно згадувати й розповідати про минуле життя. Відхід в ілюзорний мир колишнього життя властивий майже всім емігрантам, що переживають шок від зіткнення з іншою культурою, мовою, суспільною укладом.

3. Втрата коріння. Відзначається плутанина в самоідентифікації: хто ми тепер, де наша історія, історія нашої родини?

Горе – це глибокий сум з приводу втрати кого-небудь або чого-небудь коштовного, необхідного. Причинами горя можуть бути:

1) тривала розлука або втрата (смерть, розрив любовних відносин) людини, до якої є прихильність; при смерті близької людини втрачається роль батька, матері, сина, друга і т. п., тобто відбувається руйнування функціональних зв’язків, які стали звичними;

2) серйозна хвороба або каліцтво самого себе або близької людини;

3) втрата коштовного майна, втрата джерела засобів до існування; це означає втрату джерела задоволення, радості, благополуччя.

Все це свідчить про те, що горе може розглядатися як фруструюче переживання. Наприклад, втрата коханої людини означає, що не можуть бути здійснені намічені з нею плани, задоволені бажання, пов’язані із цією людиною.

М.Д. Левітов (1964) пише, що в афективному переживанні горя можна виділити ряд компонентів: жалість до того, з ким трапилося нещастя, і почасти до себе, відчуття безпорадності, неможливості повернути все назад, у рідких випадках – розпач.

Стадії переживання горя. Автори, які вивчали переживання горя (Василюк, 1991; Дж. Боулбі, 1973), виділяють у ньому низка стадій. Першою реакцією при переживанні горя може бути шок, заціпеніння, заперечення того що, невір’я, відчуття нереальності події. На особі відображається страждання й сум. У деяких випадках можливі гнів й обвинувачення.

Фаза шоку триває кілька днів, тому при похованні близької людини люди можуть бути в приголомшеному стані й робити враження усунутого від того що відбувається. У другій фазі (на 5-12-й день) вони поводяться більш активно: плачуть, голосять, переживають тугу за померлим і живуть ніби би подвійним життям. Поряд зі звичайним життям у них є інше, в якім вони як би чекають зустрічі з померлим (при дзвінку у двері виникає думка – це він, розповідають про померлого, як про живого), сподіваються на чудо.

У третій фазі, яка триває до 6-7 тижнів з моменту трагічної події, з’являється розпач, депресія. У деяких людей у стані горя з’являється безсоння, пропадає апетит, вони почувають слабість, розбитість, спустошеність, У них пропадає інтерес до своїх звичайних занять, захоплень. Часто виникає почуття власної провини перед померлим. На цій фазі відбувається перетворення психологічного часу: загиблий у свідомості скорбної людини переходить із теперішнього часу в минуле.

У четвертій фазі (залишкових поштовхів), яка триває протягом року, відбувається поступовий відхід від пригнобленого й депресивного стану. Люди повертаються до щоденної діяльності й турбот.

Інтенсивність переживання горя обумовлена рядом обставин. Зокрема, якщо смерть близької людини відбувається після її тривалої хвороби, то близькі їй люди мають можливість підготувати себе психологічно до її смерті. У них виникає так називане антиципаторное горе, менше за інтенсивністю, ніж горе при раптовій смерті близької людини. З іншого боку, якщо хвороба триває більше 18 місяців, близькі можуть переконати себе, що смертельно хвора людина насправді не вмре. І тоді її смерть може викликати більше потрясіння, чим раптова смерть.

Горе єднає людей, що перенесли однакову втрату. Дж. Эйвріл відзначає, які горе має своїм наслідком особливий тип поведінки –скорбота (бідкання), про яке мова йтиме далі.