3.3. Боротьба між унр і Радянською Росією за контроль над Півднем

Коли до Києва надійшла інформація про арешт Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада відреагувала негайно. У відозві Крайового комітету з охорони революції на Україні при Центральній Раді від 27 жовтня 1917 р. оголошувалося, що його влада поширюється на "всі дев’ять губерній", у тому числі Херсонську, Катеринославську і Таврійську. У Відозві Генерального Секретаріату до громадян, урядових і громадських установ від 3 листопада 1917 р. було проголошено, що "Компетенція Генерального Секретаріату поширюється на губернії, де більшість населення становлять українці. Через це Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) включаються в територію єдиної України".

Ці зміни в політиці Центральної Ради були підсумовані в ІІІ Універсалі, оголошеному 7 листопада 1917 р. У цьому документі зазначалося: "До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)"⁵⁵.

Проголошення УНР в межах 9 губерній знайшло відгук за рубежами України. Країни Антанти наприкінці 1917 р. схилялися до визнання УНР, і не зробили це лише тому, що Україна ще не оголосила про свою незалежність. Представник Англії в Україні П. Баге після Жовтневого перевороту в Петрограді звернувся до Центральної Ради зі зверненням, в якому заявив, що його уряд "буде з усією силою підтримувати уряд український в його завданнях, які він собі поставив, а саме: бути дійсним урядом, підтримувати лад і боротися з центральними державами, ворогами демократії і гуманності"⁵⁶. Генерал Ж. Табуї, комісар Франції в Україні, з прихильністю ставився до національного і культурного відродження України. Генерал живо цікавився історією України і, як він писав "міг сконстатувати зусилля, виявленні Українською Народною Республікою для організації держави". Він був учасником ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, а у його кабінеті висіла велика карта України в її етнографічних межах⁵⁷. 5 грудня 1917 р. Ж. Табії оголосив, що "від сьогодні Франція увійшла в офіціальні відносини з Україною"⁵⁸.

В цих заявах і рішеннях іноземних держав було мало щирості і багато кон’юнктури й політичного розрахунку. Йшла світова війна, у якій вирішувалася доля європейських країн, і чекати від них політичного альтруїзму по відношенню до України було б наївно. Але важливо було те, що вони зробили перші кроки на складному і звивистому шляху до визнання України незалежною державою.

Якщо позиція іноземних держав була суто кон’юнктурною, то українство Півдня сприйняло проголошення УНР з ентузіазмом. Після ІІІ Універсалу над регіоном (за винятком Криму) було встановлено суверенітет Української Народної Республіки⁵⁹.

Українські впливи в регіоні затверджувались у боротьбі з антиукраїнським сепаратизмом і територіальними тенденціями, які сформувалися ще в кінці ХІХ ст., а на Півдні України простежувалися вже з початку революції, набуваючи яскравого антиукраїнського характеру.

Уже на перших загальних зборах обраної на Українському з’їзді Центральної Ради, які відбулися 8 квітня, у виступі представника від Одеси І. Луценка говорилося про утворення в місті за ініціативою губернського комісара Веліхова організаційної структури під назвою "Одеський обласний комітет". Ця акція оцінювалася як антиукраїнська, спрямована "проти автономії України". Головуючий М. Грушевський проінформував збори про формування подібного комітету в Києві і запропонував учасникам висловитися з цього приводу. Напевне, члени Центральної Ради добре розуміли наміри ініціаторів цих комітетів. М. Ковалевський охарактеризував одеські та київські "виступи як спробу зруйнувати справу автономії України утворенням якихось крайових штатів у межах України". Доповідач запропонував рішуче виступити проти, "бо справа автономії України може розбитись об обласні комітети"⁶⁰.

Наступним резонансним проявом антиукраїнського сепаратизму на Півдні були події в Херсоні 24 травня 1917 р. Того дня в місті група депутатів на чолі із заступником голови Херсонської ради (совєта) більшовиком С.Д. Кириченком запропонувала Херсонському виконкому ради робітничих і військових депутатів проголосити себе єдиною владою в місті, яка візьме на себе громадські та політичні функції⁶¹.

В. Кедровський описав у своїх спогадах перебіг подій тих днів, у яких він брав безпосередню участь. «Це був надзвичайно "модний" революційний приклад, коли окремі совдепи почали оголошувати свої місцеві республіки. Тим вони хотіли сепарувати себе від підлягання загальноросійській владі у Московщині, а у нас, на Україні, від Української Центральної Ради… На всій Україні оголошення "Херсонської республіки" було першим явищем… Вся ця справа "республіки", на перший погляд, викликала лише усмішку; такою вона здавалася недоречною, бутафорською. Але при ближчому розгляді її ставало зрозуміло, що треба спинити цю спробу відразу, бо вона має у собі дуже глибокі коріння та є початком виконання того плану боротьби з українським відродженням, який розпочала проводити російська справжня демократія і псевдо-демократія…»⁶². В. Кедровський виклав своє бачення причин утворення цієї республіки. На його думку, однією з основних причин було "бажання не підлягати київському, тобто українському національному центрові. Совдепові здавалося, що проголошення окремої республіки позбавить Київ можливості говорити від імені цілої України. Також думав, що сам визволиться від підпорядкування Києву, моральний авторитет якого вже помітно відчував на собі"⁶³.

Ці події викликали бурхливу реакцію херсонської громадськості та осуд більшості осередків політичних партій та організацій Херсонщини. На екстрених засіданнях губернського та міського комітетів громадської безпеки дії Херсонського виконкому ради робітничих і військових депутатів були визнані незаконними і шкідливими для революції⁶⁴. Місцеві українці брали активну участь у розв’язанні кризової ситуації. На об’єднаному засіданні ради робітничих і військових депутатів і полкового та ротних комітетів місцевого гарнізону, що відбулося 26 травня 1917 р., повторно дебатувалося питання про владні повноваження виконкому ради. Як зазначає В. Кедровський, українські депутати поставили на обговорення такі питання: «1) точно окреслити терен "Херсонської республіки" (Чи лише місто з його околицями, чи й повіт, або вся губернія?); 2) відношення до петроградського уряду та до Центральної Ради; 3) відношення до великої війни: чи Херсонська республіка буде й далі продовжувати війну разом з Росією, чи може оголосить нейтральність»⁶⁵. Однак на засіданні майже не було більшовиків. У результаті збори скасували попереднє рішення виконкому та висловили недовіру його діючому складу⁶⁶. Невизнана "Херсонська республіка" проіснувала лише добу. Але це був тільки початок. Ідея залишилася, і спроби реалізувати її проявилися після захоплення в Петрограді влади більшовиками.

Слід зазначити, що антиукраїнські й територіальні впливи були помітні, головним чином, у великих, губернських містах Півдня. За околицями цих міст домінувало українство. В окремих повітах Півдня на виборах до Всеросійських Установчих зборів показники українських списків наближалися до загальноукраїнських і навіть перевищували їх. У Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії за українські списки проголосувало 69,3%, у Катеринославському – 71,8 %, в Олександрівському – 77,4%, у Новомосковському – 89,4%⁶⁷.

На рівні деяких повітових міст Півдня України результати виборів були для українських партій також цілком сприятливими. Наприклад, список УПСР і УСДРП одержав у Новомосковську 55,8%, в Олександрівську – 23,3%, Єлисаветграді – 18, 1%⁶⁸.

За цих обставин про визнання влади Центральної Ради було оголошено в більшості місцевостей регіону. Навіть ті противники національного руху, які ще недавно гостро критикували Центральну Раду і були готові розігнати її, тепер погоджувались на встановлення суверенітету української влади на Півдні. Адже альтернативою їй був більшовизм, який насувався на регіон.

"Можна сказати, що в тій чи іншій формі УЦР на початку листопада 1917 р. мала підтримку політичних сил України"⁶⁹, – зазначає у передмові до збірника документів і матеріалів "Українська Центральна Рада" В. Верстюк. З позицій визнання і підтримки Центральної Ради, створення замість Раднаркому однорідного соціалістичного уряду у листопаді–грудні 1917 р. виступила також переважна більшість міських дум і земств України, у тому числі і її південноукраїнського регіону⁷⁰.

Але реалізувати наявний політичний капітал Центральній Раді не вдалося. Раднарком Росії на початку грудня 1917 р. оголосив війну Центральній Раді. Як засвідчують факти, УНР була в змозі нейтралізувати місцевих противників, у тому числі на Півдні, але протистояти зовнішньому вторгненні виявилася не в силах. Пробільшовицьки налаштовані сили, вплив яких на Півдні, особливо в містах, був досить відчутним, спираючись на значну військову підтримку з Москви і Петрограда, поступово захоплювали владу на місцях до своїх рук. Врешті-решт, в результаті широкомасштабної військової експансії Радянської Росії проти УНР Південь України потрапив під більшовицький контроль⁷¹. Почався перший радянський експеримент над Півднем. Процес українського державотворення, а разом з тим і націотворення, був штучно загальмований.

Виникає питання, чи можна було уникнути такого розвитку подій? Чи були реальні можливості для зміцнення на Півдні (як і в інших регіонах) українського впливу? Чому сотні тисяч селян Півдня, які голосували під час виборів до Всеросійських і Українських Установчих зборів за українські національні партії (фактично, за УНР), і таким чином, почали ідентифікувати себе як українців, не захистили свій політичний вибір?

Вище зазначалося, що Українська революція, яка супроводжувалася формуванням національної еліти, національною мобілізацією, державотворенням, національно-культурним відродженням, передбачала також і глибокі соціально-економічні перетворення. В загальному вигляді їх можна характеризувати як оволодіння нацією (повне чи часткове) народним господарством країни. Без цього національна революція втрачає сенс, а процес націотворення гальмується. На певному етапі революції народ вже не може задовольнитися державотворенням і національно-культурним відродженням. Настає момент, коли він ставить питання: що дає йому власна держава в суто матеріальному плані?

Почнемо з того, що ж повинна була робити Центральна Рада в економічній сфері для покращення життя народу в конкретних умовах 1917 р.? Відповідь на це питання пробували знайти ми⁷², про це писали вітчизняні і зарубіжні автори⁷³. Якщо узагальнити написане, то основними завданнями, які стояли перед Центральною Радою в економічній сфері, були: 1) ліквідація господарської кризи шляхом встановлення державного контролю над банківською діяльністю, виробництвом, розподілом і 2) проведення аграрної реформи. Таким чином, саме життя, реальні потреби функціонування економіки вимагали встановлення над нею національного контролю, що цілком співпадало з головним вектором націотворення.

Як реалізувалися ці нагальні потреби в діяльності Центральної Ради?

У економічній сфері Центральна Рада з самого початку схилялась до введення державного контролю за виробництвом і розподілом продукції, обмеження всевладдя великого капіталу, особливо монополістичного. Однак визнаючи себе лише місцевою владою, не наважуючись на розрив з Петроградом, вона покладала надії на запровадження такого контролю з боку загальноросійського Тимчасового уряду. У свою чергу, петроградські міністри свідомо відкладали вирішення всіх гострих соціально-економічних проблем до Всеросійських Установчих зборів. Час було згаяно.

Після падіння Тимчасового уряду подальше наростання економічної розрухи все-таки примусило Центральну Раду самій перейти до прямого державного втручання в економіку, перш за все, шляхом встановлення державної монополії в торгівлі предметами широкого вжитку. В умовах гострої економічної і продовольчої кризи державний контроль, монополія на торгівлю найнеобхіднішим і стратегічно важливим – цілком зрозумілий захід. Однак він спричиняв і додатковий тиск на селянство, яке було наймасовішим виробником та споживачем в Україні. Перш ніж розпочинати такі зміни, слід було вирішити питання про землю. А цього якраз і не було зроблено. Оголосивши 7 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі намір провести аграрну реформу, Центральна Рада свій земельний закон, що скасовував право власності на землю і встановлював норму наділу, "яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства", прийняла тільки у січні 1918 р.⁷⁴, коли більшовицькі війська Муравйова вже стояли під Києвом, а ліквідація поміщицького землеволодіння набула стихійних, напіванархічних форм. Саме до таких форм "вирішення" аграрного питання закликали більшовики. В таких складних умовах у селян не сформувалося розуміння того, що землю їм надала Центральна Рада, і захищаючи УНР, вони охороняють і свою власну землю. В той же час державні монополії, які приводили до фактично насильницького вилучення сільськогосподарських продуктів і нееквівалентного обміну, залишалися і стали однією з причин відходу селянства від Центральної Ради.

До того ж, аграрний закон Центральної Ради, який був спрямований на соціалізацію землі, виявився хорошим лише на словах. Він спирався на старі традиції російського народництва, був, за влучною оцінкою І. Витановича, "занесеним з чужого поля..., всупереч українській дійсності"⁷⁵. Внаслідок цього лише посилювалися національно-дезінтеграційні процеси в суспільстві. Докорінно змінюючи систему аграрних відносин, що історично склалися в Україні, цей закон не задовольнив інтереси не лише заможного і середнього селянства, але й безземельного і малоземельного. Найменш забезпечені селяни, одержуючи конфісковану у великих землевласників землю, не вирішили своїх проблем. Господарське освоєння цих земель через відсутність реманенту перетворювалося у надзвичайно складне, а часто просто неможливе завдання. Щодо традиційних джерел існування (праця в великих куркульських і поміщицьких господарствах), то в умовах революції вони зникли. Таким чином, підстави для незадоволення залишалися. Отже, те, що, "як гасло, було привабливим для малоземельного і безземельного селянства, – як правильно зазначив К. Кононенко, – при перетворення його в правні норми не тільки не внесло заспокоєння для селянства, а навпаки, породило в ньому ще сильніші конфлікти"⁷⁶. Тепер ці конфлікти переносилися в селянське середовище, створюючи умови для "поглиблення революції", тобто вирішення своїх проблем за рахунок заможніших сусідів. Це, у свою чергу, "уможливлювало активізацію внутрішньо-українських сил, ворожих національно-державному самостановленню України. Загальні тогочасні умови зумовлювали і сприяли розвиткові цих згубних для українського відродження процесів". З цим висновком К. Кононенка важко не погодитися. Як і з іншим, що належить І. Лисяку-Рудницькому: "Якби Центральна Рада була розсудливішою, вона могла б здійснити аграрну реформу, не касуючи принципу приватної власності на землю: цей погано продуманий захід вніс багато хаосу в життя на селі"⁷⁷.

Ефективна економічна політика, зокрема, державний контроль над фінансами, виробництвом і розподілом, а також добре продумана аграрна реформа були величезним резервом, використання якого було спроможне суттєво посилити політичну підтримку Центральної Ради в усій Україні, у тому числі на Півдні, послабити тут проімперські впливи й інтенсифікувати процес українського націотворення.