Модуль іі. Націотворення в південній україні за доби українських визвольних змагань

3. Націотворення в південній україні за доби центральної ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

3.1. Поширення Української революції на Південь і розгортання націотворення

1917 рік увійшов в історію українського народу першою в ХХ ст. спробою відродити Українську державу. Масовий національно-визвольний рух після Лютневої революції охопив усі українські етнічні території, що входили до складу Російської імперії, втягуючи в себе безліч нових прихильників із різних соціальних верств. Очевидець подій, відомий політик і професійний історик Д. Дорошенко писав: «Національне відродження, що з такою несподіваною стихійною силою вибухнуло з початком революції, охопило не тільки демократичну інтелігенцію та "бідніших селян", але також і цілу українську хліборобську масу в широкому розумінні слова: і селян, і козаків, і поміщиків – потомків старих козацьких родів. В усіх забилося українське серце й озвалася українська кров. На перші поклики, які йшли з Києва, радісно озвалися всі без різниці стану і заможності»¹. Україна стала ареною національної революції, яка супроводжувалася цілим комплексом взаємопов’язаних процесів, зокрема: формуванням української політичної еліти, під проводом якої проходила національна мобілізація мас і відбувалося становлення української держави; розробкою і першими спробами реалізації української національної політики, в основі якої була ідея суверенітету України і її соборності; боротьбою за соціально-економічні перетвореннями і встановлення національного контролю над народним господарством; розгортанням національно-культурного відродження. Ці процеси у їх змістовній частині співпадають з картиною формування модерної української нації, принаймні, як її уявляв собі О. Оглоблин і як її змальовують сучасні дослідники.

Виникає питання: наскільки революційний процес і пов’язане з ним націотворення охопило південноукраїнський регіон?

Для відповіді на це питання слід звернутися до конкретних фактів. По-перше, як формувалася національна політична еліта в регіоні і наскільки вона була здатною мобілізувати населення на вирішення завдань революції?

Українська політична еліта формувалася і структурувалася, перш за все, в національних партіях та інших національно-культурних, громадсько-політичних і професійних організаціях.

Національні політичні партії в розгортанні революційного процесу відіграли провідну роль. Як відомо, і до революції вони вважали південні губернії українською територією, а її населення – повноправним суб’єктом загальноукраїнського політичного процесу. Після Лютневої революції ця позиція не змінилася. В регіоні досить швидко розгорнули діяльність усі наявні тоді українські національні партії. Їх лави швидко поповнювалися. Найвпливовішими серед них були Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська радикально-демократична партія (пізніше – Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ))². Вони виступали за надання автономії Україні, перебудову Росії на федеративних засадах. На Півдні досить активно діяли самостійники, частина яких входила до Української народної партії (пізніше – Української партії соціалістів-самостійників (УПСС)), деякі були безпартійними або входили до складу УПСР. Всі українські національні партії виступали за глибокі соціально-економічні перетворення, зокрема, аграрну реформу і встановлення державного контролю над найважливішими галузями промисловості.

З політичними партіями тісно співпрацювали інші організації національного спрямування. Після Лютневої революції Південь покрився густою мережею таких організацій. На події в Петрограді українське населення Півдня зреагувало дуже швидко. Вже 4 березня українці Одеси провели свої перші збори, на яких було прийняте рішення об’єднати місцеві українські організації в Український керівничий комітет. Настрої учасників цієї організації були досить радикальними. 10 березня на одному з перших засідань Центральної Ради представник Українського керівничого комітету (одеський дослідник О. Шишко припускає, що, можливо це був ветеран українського національно-визвольного руху, член "Братства тарасівців" В. Боровик³) проінформував зібрання про діяльність цієї організації і заявив, що "політично-національний мінімум комітету є домагання демократичної республіки для України, ... навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо"⁴. Активізувалася робота одеської організації "Українська Хата". На зборах організації 5 березня було прийнято ряд рішень серед яких постанова про видання української газети в Одесі та заснування Українського дому⁵.

В діяльності українських партій і громадських об’єднань з перших днів революції органічно поєднувалися політичні і культурно-просвітницькі питання. Зокрема, в Херсоні на зборах української громадськості у березні 1917 р. було прийняте рішення про заснування товариства "Українська Хата". У статуті товариства було записано, що метою товариства є "відродження українського народу і придбання йому відповідних часу прав"⁶. З кінця квітня по грудень 1917 р. чисельність організації зросла з 300 до більше ніж 500 осіб⁷. При "Українській Хаті" працювали бібліотека, читальня, книгарня, артистично-співочий гурток. Почала роботу і військова філія організації. Товариство організувало збір коштів на Український Національний фонд, які було надіслано в Київ в розпорядження Центральної Ради. "Українська Хата" відкрила літні курси української мови для вчителів, що почали працювати в липні 1917 р.⁸.

З початком революції в регіоні відновлюється діяльність заборонених в роки війни "Просвіт"⁹. Невдовзі чисельність "Просвіт" та їх філій на Півдні стала обчислюватися сотнями, а їх діяльність набувала універсального характеру, охоплюючи не лише культурно-просвітницьку, але й політичну сферу. Документи свідчать, що в умовах загальнонаціонального піднесення стало швидко наростати прагнення до українізації освіти, за ініціативою місцевої громадськості стали відкривалися українські школи та гімназії¹⁰.

Державотворчий процес в Україні, розробку і реалізацію політичної програми Української революції очолила Центральна Рада. До її складу на Українському національному конгресі 6–8 квітня 1917 р. увійшли представники південноукраїнських губерній, зокрема, І. Луценко, Л. Мазуренко, С. Шелухін (Херсонська губ.); Ф. Сторубель, В. Біднов та інші¹¹. Вони репрезентували весь український політичний спектр регіону – як федералістів, так і самостійників, як соціалістів, так і лібералів. Одним з головних постулатів політичної програми Центральної Ради була ідея єдності і соборності всіх українських земель і південноукраїнські представники її палко підтримували. 7 квітня делегати конгресу заслухали доповідь В. Садовського "Територія і людність України", у якій на підставі даних про розміщення й національний склад населення окреслювалися межі українських земель. Південний український кордон проводився узбережжям Азовського і Чорного морів (без Криму). У резолюції з’їзду підкреслювалося, що в ході післявоєнного облаштування світу "кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людності", до того ж делегація України повинна бути запрошена на мирну конференцію¹². Це була чи не перша після Лютневої революції 1917 р. офіційна заява українського руху про його намір об’єднати в єдиному державному організмі всі українські землі, у тому числі й південний регіон.

Після постанови Центральної Ради у регіоні виникають губерніальні, повітові, а у великих містах – міські Українські ради. Одна з перших таких рад була створена 5 травня 1917 р. в Катеринославі на чолі з А. Шкамардою¹³. Основною метою діяльності ради було оголошено впровадження в життя рішень Центральної Ради¹⁴.

Важливою подією в житті Катеринославщини був український губерніальний з’їзд, що відбувся у травні 1917 р. У роботі з’їзду брали участь 435 делегатів, що представляли різні території та соціальні групи населення¹⁵. З’їзд висловився за федеративно-республіканський устрій у Росії, національно-територіальну автономію України, формування українських військових підрозділів, українізацію армії та Чорноморського флоту, безкоштовне навчання українською мовою в усіх школах України¹⁶.

Подібні рішення були прийняті на Херсонському губернському українському національному з’їзді, що відбувся 28–30 червня 1917 р. в Одесі¹⁷.

Інформація про національний склад населення Півдня і про необхідність надання Україні суверенітету широко обговорювалася на сторінках місцевої україномовної преси. В кінці червня 1917 р. на сторінках газети «"Вісник Товариства "Українська Хата"» було надруковано статтю І. Челюка "Якими національностями заселена Херсонщина", в якій аналізувалися дані перепису 1897 р. й зазначалося: «З усього видно, що Херсонщина взагалі губернія українська і що великоруська нація складає меншість, … а великоруси думають, що вони тут складають більшість і через це гнуть кирпу. У своїх відозвах вони покровительственно хочуть дати ті чи інші права "меншостям", а на ділі виходе, що меншість та і є – вони самі»¹⁸.

Не стояло осторонь цих процесів і українство Таврійської губернії¹⁹.

На підтримку українського суверенітету висловлювалися численні селянські з’їзди Півдня, зокрема Херсонський крайовий селянський з’їзд, що зібрався в 20-х числах квітня 1917 р.²⁰.

Посилення українського національно-визвольного руху на Півдні набуло яскравого прояву в розгортанні процесу українізації армії. Центром українізації армії на Півдні стала Одеса. Для керівництва українським військовим рухом було обрано Одеську українську військову раду, головою якої став військовий лікар І. Луценка. Він представляв Одеський український військовий кіш на першому українському військовому з’їзді в Києві²¹. Велику популярність Луценка серед українців Одеси визнавали і більшовики. Тому, на їх думку, в Одесі було дуже складно "боротися з українськими елементами"²². Одеська військова рада мала виразно самостійницький характер.

В. Кедровський, який перебував того часу в Одесі, так описав свої враження від ситуації в місті: "Бувши до революції аморфною, українська маса почала виявляти все більше й більше ознак політично-національних прагнень і таким чином стала швидкими кроками викристалізовуватись у націю (курсив наш. – Авт.), що вже має певний комплекс властивих їй, як нації, хоч може ще й мінімальних, життєвих інтересів"²³.

Помітним успіхом українського руху було формування в липні-серпні 1917 р. Першого гайдамацького куреня під командуванням осавула Сахна-Устимовича, який дислокувався під Одесою. Досить активною була діяльність українців у військових частинах, розташованих у Катеринославі, Херсоні, Миколаєві та інших містах Херсонської губернії²⁴. У середовищі військових Миколаєва активно діяв гурток "Курінь", у Херсоні – Українська військова громада²⁵.

Процеси українізації армії проходили і в Криму. Там плідно працював комітет Українського військового клубу імені гетьмана П. Дорошенка на чолі зі старшиною Мацьком²⁶. В Керчі існував Український військовий гурток, утворювалися українізовані частини в Євпаторії, особливої сили рух за українізацію набув у Феодосії²⁷, у Севастополі серед військових діяв гурток "Кобзар" тощо²⁸.

Центральна Рада підтримувала українізацію Чорноморського флоту. Українізацію підтримували більшість команд таких суден, як крейсери "Пам’ять Меркурія" і "Ростислав", дредноут "Воля", лінійні кораблі "Євстафій", "Борець за свободу" і міноносець "Дзвінкий"²⁹.

Яскравим свідченням пробудження національної свідомості було формування в регіоні загонів Вільного козацтва. Отаманом козацького куреня в Катеринославі було обрано Г. Воробйова (Горобця), росіянина за походженням, члена Центральної Ради, члена УСДРП з дореволюційним стажем. Одразу ж на зборах до козацтва записалося понад 500 бажаючих, переважно робітників і селян катеринославського району³⁰. Про "дуже численну" Єлисаветградську козачу організацію згадав у своїх спогадах П. Скоропадський³¹. Перший Хортицький курінь Олександрівська мав назву "Вільне козацтво робітників і селян"³². Робітниками Олександрівських південних залізничних майстерень було засновано також курінь "Січ"³³. У межах Одеського військового округу (Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії) плідну організаційну роботу від імені Генеральної козацької ради проводив І. Луценко.

Перелік прикладів активної участі населення Півдня в українському русі можна продовжувати. Зрештою, на цю тему існує ряд історичних праць, у яких такі приклади узагальнені. Ці дослідження дають підстави стверджувати, що національний рух у південноукраїнському регіоні під час революції 1917 р. набув масового характеру. Більшість його населення підтримувала ідею відродження української державності й у тій чи іншій формі (своєю участю в національних мітингах і демонстраціях, роботою в національних партіях, культурно-освітніх і громадсько-політичних організаціях, українізованих частинах армії, Вільного козацтва, особистою підтримкою українських списків на різноманітних виборах) демонструвала це.

І все ж таки інтенсивність цього руху на Півдні була дещо слабшою, ніж в інших регіонах України. Наслідки національної мобілізації на Півдні в 1917 р. були меншими, ніж в інших регіонах України.

Зокрема на виборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р., за списки українських партій і організацій (Української партії соціалістів-революціонерів, Селянської спілки, Української соціал-демократичної робітничої партії тощо) у межах України віддали свої голоси майже 77% виборців³⁴, того часу як у Катеринославській і Херсонській губерніях відсоток був значно меншим, хоча і перевищував позначку 50%³⁵. Щодо Таврійської губернії, то там, з огляду на особливості національного складу населення, вплив українських партій був слабшим. Населення Таврійської губернії віддало перевагу російським есерам. Українці обрали до Всеросійських Установчих зборів члена УПСР П. Салтана. Він був одним із дев’яти депутатів, обраних від губернії³⁶.

Проти української революції виступала найчисленніша національна група південноукраїнських міст – росіяни. У Декларації Центральної Ради, підготовленій у травні 1917 р. для вручення Тимчасовому уряду та Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів, констатувалося, що російська громадськість звикла «дивитися на Україну тільки як на Південно-Західний край Російської імперії, а на українців, як на "хохлов", що відрізняються від руських тільки деякими побутовими особливостями»³⁷.

За списки всеросійських партій (есерів, соціал-демократів, кадетів та ін.) голосувало в містах Півдня значно більше, ніж за українські списки. В Одесі, наприклад, на виборах до Всеросійських Установчих зборів на першому місці був список єврейського блоку, на другому – більшовиків, а на третьому з 28,5 тис. виборців – українських соціал-демократів. По Херсонському виборчому округу українські партії (есери та соціал-демократи) отримали 35,4 тис. голосів й зайняли третє місце, поступившись більшовикам та кадетам³⁸. Але, наголошуємо, мова йде лише про великі міста Півдня. У повітових центрах і дрібних містечках, де було більше українців, підтримка Центральної Ради була відчутнішою.

Не зумів український рух заручитися підтримкою і впливового на Півдні України єврейського населення, хоча єврейські національні партії, особливо праві, публічно досить часто декларували свою лояльність до вимог українців. Зазначимо, що йдеться про другу за чисельністю національну групу міського населення Півдня України. Єврейські списки у великих містах цього регіону здобули більшу підтримку, ніж українські.

Однак ситуація не переросла у відкритий українсько-єврейський антагонізм. Навіть після ІV Універсалу багато єврейських громад і політичних груп виступали з лояльними щодо незалежної України заявами. Так єврейська демократична фракція Олександрівської міської думи обнародувала після проголошення ІV Універсалу Декларацію, у якій підтримувала державотворчі прагнення українців і застерігала від звинувачення всіх євреїв в антиукраїнстві. «Перефразуючи слова відомого публіциста В. Жаботинського, – зазначалося в Декларації, – дозвольте сказати: "Дозвольте ж і нам, євреям, мати своїх негідників, і хай нації, що дала світу Мойсея, Христа, Маркса і Ласаля, – дозволено буде мати Троцького і Зінов’єва, які відмовилися від солідарності з єврейським народом". Декларація закінчувалася словами: "Хай живе вільна Україна. Хай живуть і вільно розвиваються всі народи, що населяють її"»³⁹.

Узагальнюючі дані свідчать, що в найбільших містах регіону (Одесі, Катеринославі, Херсоні, Миколаєві) список УПСР і УСДРП на виборах до Всеросійських Установчих зборів здобув лише 9,3% голосів⁴⁰. Підтверджується фактами висновок П. Христюка: "Міста України із самого початку революції в більшості своїй зайняли ворожу до українського відродження позицію, або, у ліпшому разі, позицію повної негації, ігнорування"⁴¹.

Є чимало підстав вважати південноукраїнський регіон найслабшою ланкою Української революції, але саме тут, справедливо зазначають дослідники, революцію постійно випробовували на "міцність" її противники⁴².

Як зазначалося вище, Українська революція спочатку висувала досить помірковане гасло автономії України. Такий характер вимог українців породжував надії на толерантне ставлення до них з боку російського суспільства. Але сподівання не виправдалися. Після Лютневої революції виявилося, що для Росії бурхливий спалах національно-визвольного руху, який охопив національні регіони колишньої імперії, став цілком несподіваним. Ні в Тимчасовому уряді, ні серед політичних партій не знайшлося сил, здатних адекватно оцінити ситуацію в країні. А. Дем’янов, який був товаришем (заступником) міністра юстиції, залишив спомини про роботу комісії з підготовки основних законів держави під головуванням міністра П. Малянтовича. Комісія, за свідченням А. Дем’янова, схилялася до того, щоб "залишити Росію цілісною (очевидно, мається на увазі унітарною. – Авт.) державою із сильною центральною владою. Про федеративний устрій Росії тоді, мабуть, ніхто не думав. Здається, тільки один я відкрито висловився, що окремим народностям Росії слід надати найширші і незалежні права по самоврядуванню"⁴³. Почалося протистояння українського визвольного руху і російського уряду. Особливо яскраво відбилося це на становищі південноукраїнського регіону.