3. Схоластична філософія.

Становлення феодального суспільства спочатку супроводжувалося деякою варваризацією, занепадом освіти, але згодом, коли більша частина була християнізована, спостерігається загальний культурний підйом. Виникає нова система середньовічної освіти. Деякі з монастирів і монастирських шкіл, а з XII ст. - університети, стають провідними центрами культури. Тут виникає схоластична традиція філософсько-теологічної думки. Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) - особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Спрямованість схоластики на інтерпретування і пояснення богословських питань сприяла розвитку діалектики, яка тлумачилась у ті часи у логічному аспекті, як формально-логічне вчення. Досить поширеною була практика проведення філософсько-теологічних диспутів, на яких вдосконалювалась логічна майстерність філософів. Схоласти розробили витончену, філігранну техніку логічного міркування, спираючись на логіку Аристотеля.

Якщо західна патристика орієнтувалася на філософію Платона і Августина, то схоластика повертається до Аристотеля. Віра Аристотеля у могутність людського розуму, його вміння систематизувати і класифікувати наукове знання були співзвучні тенденціям раціоналізму, що почали набирати силу у середньовічній Європі. Аристотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були фактично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С. Еріугена (IX ст). Ансельм Кентерберійський ХІ-ХІІ ст). П'єр Абеляр (XII ст.). Хома Аквінський (ХІІІ ст.). І.Л. Скот (XIII ст.). Уільям Оккам (XIII-XIV ст.)

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній Філософії мала три основних варіанти свого вирішення. Так, апологети і представники містичного напряму середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму. Божественне одкровення непідвладне розуму. Для пізнання Бога ні логіка, ні діалектика не потрібні, оскільки Бог, на їх думку, виходить за всі межі законів логіки і природи.

Друга версія вирішення цієї проблеми полягала в прагненні примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення. Найбільш відомі теорії про гармонію віри і розуму належать Августину і Хомі Аквінському.

Третій варіант, що притаманний переважно мислителям пізньої схоластики, полягав у твердженні вирішального значення розуму. Істинність релігійного авторитету, певної релігійної догми перевіряється розумом. П'єр Абеляр, наприклад, у своєму творі «Так і ні» наполягав на тому, що людський розум є частиною божественного духу і тому у змозі самостійно осягнути божественну істину.

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалів, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована цій основній проблемі. Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Аристотеля, на яких опиралися середньовічні мислителі. У Платона загальне (ідеї, сутності речей) існувало до і поза конкретними одиничними речами. Для Аристотеля загальне міститься у самих одиничних речах і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливо значення, пов'язаного насамперед з проблемою Трійці. Як співвідносяться три постаті у єдиному Богу? Інакше кажучи, як співвідносяться між собою одиничне і загальне? Це і стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання - між реалізмом і номіналізмом.

«Реалісти» (І.С. Еріугена. Ансельм Кентерберійський. Хома Аквінський). продовжуючи лінію Платона, твердили, що універсалії існують реально як певні духовні сутності, поза одиничними речами і незалежно від них. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження - одиничні люди.

На противагу цьому, номіналісти (Росцелін. П'єр Абеляр. Дуне Скот. Уільям Оккам) відстоювали думку, що реально існують лише одиничні тіла природи. Поняття вони зводили до означення назв (від лат. «номіна» - ім'я). Крайні номіналісти, (до яких належав Росцелін) проголошували універсалії навіть «звуками голосу». Лише мова дозволяє створити, наприклад, таке слово, як «білість». Воно нічого реального не відображає, вважав Росцелін, тому що в дійсності існують тільки білі предмети. Тому й слово «людина» існує тільки у мові, в дійсності можуть існувати лише Платон, Сократ та інші індивідуальності. Існує тільки те, твердив Росцелін, що можна сприйняти і потім уявити. Ми не можемо, міркував він, уявити собі людину «як таку», в цілому, або тварину в цілому. Тим самим номіналізм Росцеліна, заперечував існування загального не лише в бутті, але й у розумі суб'єкта, що пізнає. Росцелін зробив певні висновки стосовно божесвенної Трійці. Не може бути ніякої єдиної божественної субстанції, заявив він. Є три іпостасі, а отже, - три різних боги. Зрозуміло, що такий висновок Росцеліна був оголошений єрессю, і автора змусили відректися від цього.

До представників поміркованого реалізму належав Хома Аквінський (1225-1274 pp.) - центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології. Теологічна діяльність Хоми полягала насамперед у перегляді вчення Аристотеля у дусі католицизму. Його внесок у католицьку теологію був настільки вагомим, що вже після смерті Аквінському був присвоєний титул «ангельського доктора», а його вчення отримало назву «томізм». Хома написав велику кількість творів, але найвідомішим залишається його «Сума теології».

За часів Томи Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання, тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму. Тома Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над науковим і філософським пізнанням з боку церкви. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «подвійної істини». Згідно з даною теорією, наука і пов'язана з нею філософія набувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину через божественне одкровення. Таким чином, теорія «двоїстої істини» поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Вона їх абсолютно розвела у різні боки. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Хома Аквінський дотримувався більш поміркованої позиції. Він погоджувався з тим, що методи пізнання у філософії і науці, з одного боку, і у релігійному вченні, з другого, - різні. Але, твердив він, дещо зі Священного писання можна обґрунтувати філософськими засобами. Це не означає, що християнські догми не можуть обійтися без філософського обґрунтування. Логічні доведення, за Томою Аквінським, допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Він вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології. Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціональному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про його воскресіння тощо). їх неможливо довести не тому, що вони протирозумні, а тому, що вони надрозумні. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії. Теологія тлумачиться Томою як богоодкровення і надрозумове знання, тоді як філософське пізнання є лише недосконалим його виявом. Тобто, теологія вища за філософію. Філософія повинна бути лише «служницею теології». Тим не менше, томізм сприяв розвитку раціонального знання і з епохи Фоми Аквінського почалася диференціація наукової і релігійної сфер, що у свою чергу, викликало появу європейської науки.

Епоха середньовіччя підходила до свого кінця. Наукове знання все більш віддалялося від релігійного віровчення. На зміну релігійній вірі повільно йде культ людини та її розуму. Знання як сила все більше починає витісняти знання-мудрість. Народжується культура машинної цивілізації, закладається фундамент новоєвропейської ідеології.