2. Період апологетики і патристики в умовах античності.

Епоху середньовіччя історики датують, як правило, VI-XIV ст. Але середньовічна європейська філософія - це філософія християнська, виникає вона набагато раніше, ще в умовах античності.

Тому у середньовічній Філософії виділяють такі періоди:

- період апологетики (III ст.);

- період патристики (IV-V ст.);

- період схоластики (VI-XIV ст.).

Філософія середньовіччя формувалася у боротьбі з античною філософською традицією. Античний культ гармонії душі і тіла, фізичної краси, повнокровного земного життя не був співзвучним ранньому християнству. Однак згодом епоха античності залишилася у минулому, перестала бути небезпечною реальністю, і християнська теологія починає свідомо спиратися на філософію неоплатонізму і вчення Аристотеля. У неоплатоніків був знайдений основний каркас теологічних суджень, які потрібно було тільки співставити зі Священним писанням. Пізніше інтерес середньовічної філософії привернула логіка Аристотеля, яка використовувалась як засіб обґрунтування основних положень християнства.

Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети або захисники церкви і християнських ідей (від гр. «апологія» — захист). Апологети відстоювали християнські догми від нападів представників язичницьких релігій, від філософів - критиків християнства. Найвідоміші представники апологетики - Юстин Мученик і Квінт Тертулліан (ІІ-ІІІст).

Християнське одкровення, вважав Тертулліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування, більше того - віра несумісна з розумом. «Син Божий, прибитий цвяхами до хреста, не соромлюсь цього, оскільки не варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Будучи похованим, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо». Це висловлювання Тертулліана пізніше було викладено короткою формулою: «Вірую, бо це абсурдно».

Ця ідея Тертулліана - справжнє відкриття релігійного досвіду, відкриття такої реальності, яка не може бути повністю вичерпаною тільки розумовим шляхом пізнання. Зовнішні докази, постулати інтелекту не можуть породити віру. Вони можуть лише підвести до неї людину, яка вже готова до цього. Християнство протиставило розуму свободи духу. Духовна чистота - той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч усім доказам розуму. Тертулліанове «вірую, бо абсурдно» - це відкриття і визнання надрозумової реальності, яка дається не розуму, а вищій інтуїції, божественному одкровенню. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Розум часто буває консервативним, особливо якщо людина торкається потаємної реальності.

Пропаганда і захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але на початку IV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер перед християнськими мислителями постали інші завдання. Потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати його та роз'яснити віруючим офіційну догматику. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, що жили і творили упродовж III-VIII ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» — батько), а період середньовічної Філософії, в якій жили і творили отці церкви був названим періодом патристики. «Золотим століттям» патристики вважається IV - поч. Уст.

Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику, традиції яких пізніше були продовжені візантійською і західноєвропейською схоластикою. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов. Василій Великий, Григорій Нісський (IV ст.), Діонісій Ареопагіт (V-VI ст.), Іoaн Лествічник (VII ст.). Максим Сповідник (IV-VІІ ст.).

Західна патристика представлена іменами Амвросія. Іероніма і Аврелія Августина (IV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношенню божественної і людської природи Христа, проблемам богопізнання тощо).

Найвідомішим серед отців західної церкви був Августин (354-430 pp.). За своє життя Августин пройшов значну духовну еволюцію від язичництва і філософських уявлень пізньої античності до християнства. Свій досвід духовних пошуків він виклав у відомому творі «Сповідь». Августин стає великим авторитетом західноєвропейської філософсько-теологічної думки. Спираючись на принципи платонізму та неоплатоніків, Августин систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії - ось ці проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом людського життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні Пізнання Бога і самопізнання людини взаємозв'язані у концепції. Августина («пізнай Бога - через душу і душу - через Бога»), а звідси - особлива увага до внутрішнього духовного світу людини. Сутністю людської душі Августин вважав не розум, як це було для античних філософів, а волю, здатність робити вільний вибір, а відтак - вільно віддавати своє серце, любити. Якщо для античних філософів доброчинність полягала у розумності, у знанні природи добра, то для Августина вона - в любові. Пізнати Бога можна тільки через любов до нього «Люби Бога - і тоді чини, що хочеш» - такою повинна бути основа моральності, за Августином.

Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин у дусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, «мудрість світу цього». Розум потрібний для сприйняття християнського віровчення, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти» - таку тезу висуває Августин.

Вчення Августина містить у собі класичне вирішення проблеми часу і вічності, яке увійшло в основи християнського світогляду. Божественне існування - існування абсолютної вічності, час же є характеристикою створеного світу. Бог, створюючи світ мінливих речей, створює і час як міру їх змін. Тому безглуздим здається Августину схоластичне питання, «що було до створення світу?». У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер». Тому минуле і майбутнє не є дійсно існуючими, вони коріняться у людській душі, як пам'ять (минуле) і як сподівання (майбутнє). Реально існуючим часом, його сутністю є вічне «зараз», теперішній час. Тому час і вічність не є різні сутності, вони є різними визначеннями одного й того ж. Проблема співвідношення вічності і часу пов'язується Августином з християнською ідеєю спасіння. Людське життя, обмежене часом і залежне від його плину, повинно бути орієнтоване на вічність.

У своєму творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення Філософсько-історичної концепції Уся людська історія, на думку Августина, є боротьбою двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного». Сенсом історії, за Августином, є моральний прогрес людства, розширення «міста Божого» завдяки втручанню божественної волі в людську історію. Августин в своїй філософсько-історичній концепції виступає прихильником есхатології, вчення про кінець історії, про перехід історичного часу у божественну вічність.

Представники середньовічної патристики започаткували традицію осмислення і перегляду античної філософської спадщини з позиції християнського віровчення. Продовжує цю традицію середньовічна схоластика.