5.3. Здатність речовин і матеріалів до загорання

Одним із основних показників пожежовибухонебезпечності речовин

(матеріалів) є здатність до горіння. За горючістю речовини поділяються на горючі, важкогорючі і негорючі, а будівельні матеріали – на горючі та негорючі.

Негорючі речовини (матеріали) не горять, не тліють і не обвуглю-

ються. До них належать переважно природні і штучні неорганічні матері-

али (граніт, пісок, металеві, цегляні конструкції й ін.).

Важкогорючі речовини (матеріали) – це речовини (матеріали), які під дією вогню або високої температури не спалахують, але тліють і обвуглю- ються (асфальт, гіпсові та бетонні матеріали із вмістом органічного напов- нювача, глиняно-солом'яні матеріали щільністю не менш як 900 кг/м³, це- ментний фіброліт, деревина, глибоко просочена антипіренами, тощо).

Горючі речовини – речовини (матеріали) здатні самозайматися, а та-

кож займатися від джерела запалювання і самостійно горіти після його вилучення. До них належать усі органічні матеріали. У свою чергу, горю- чі речовини (матеріали) поділяються на легкозаймисті без попереднього нагрівання (папір, бензин та ін.) та важкозаймисті, які займаються від по- рівняно потужного джерела запалювання після нагрівання (дерево, пре- сований картон, вугілля тощо).

Пил, що утворюється в приміщеннях з найдрібніших частинок спа-

лених речовин і перебуває у стані аерозолю, при певних співвідношеннях з повітрям може ставати пожежовибухонебезпечним.

Пожежна безпека речовин (газоподібних, твердих, рідких) залежить від їх здатності до самозаймання.

Усі речовини за їх небезпекою стосовно самозаймання поділяються на чотири групи:

1) речовини, здатні до самозаймання при контакті з повітрям при звичайній температурі (білий фосфор, сланці й ін.);

2) речовини, здатні до самозаймання при підвищених температурах навколишнього середовища (піроксиліновий і нітрогліцериновий порох та ін.);

3) речовини, при контакті яких з водою виникає горіння (карбіди лужних металів і ін.);

4) речовини, що викликають самозаймання горючих речовин при контакті з ними (азотна, хлориста й інші кислоти, гази-окислювачі – ки-

сень та ін.).

Здатність речовин і матеріалів до загорання залежить від температу- ри і концентрації їх у середовищі. Температура займання – це найниж- ча температура речовини, при якій вона виділяє горючу пару і гази з та-

кою швидкістю, що після займання їх виникає стійке горіння. Наприклад,

температура спалаху бензину марки А-76 становить 36 °С, гасу +27 °С.

Ступінь горіння та вибуху визначається також концентраційними межами поширення полум'я. Розрізняють нижню і верхню концентра- ційні межі поширення полум'я, тобто мінімальний та максимальний вміст палива в однорідній суміші з окислювальним середовищем, за якого можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання. При цьому в замкнутому об'ємі спалахування, як правило, носить вибуховий характер. Повітряні суміші, що містять паливо нижче нижньої чи вище верхньої концентраційних меж, горіти не можуть. Ниж- ні і верхні концентраційні межі враховують при вирішенні питань поже- жо- та вибухонебезпечності.

Деякі гази (азот, вуглекислий газ та інші дефлегматизатори) можуть робити суміші нездатними до поширення полум'я при будь-якому спів- відношенні палива і окислювача.

Розрізняють також нижню та верхню температурні межі поши- рення полум'я – це такі температури горючих речовин, за яких насичені пари утворюють в окислювальному середовищі концентрації, рівні відпо- відно нижній і верхній концентраційним межам поширення полум'я. До- мішки, спроможні викликати сповільнення хімічних реакцій поширення полум'я, використовують для безпечного зберігання горючих речовин у тарі. Нижня концентраційна межа поширення полум’я деяких речовин наведена у табл. 16.

Нижні концентраційні межі поширення полум’я деяких речовин

Таблиця 16

Речовина	НКМП, г/ м3	Речовина	НКМП, г/ м3
Метан	37,8	Бензол	50,0
Уайт-спиріт	46,0	Ацетон	70,0
Бензин	46,5	Аміак	114,0
Бутан	46,7	Дихлоретан	273,0