2. Внесок а.Сміта, д.Рікардо., ж.Б.Сея та д.Кейнса

У книзі «Дослідження про природу та причину багатства народів» (1784) А дам Сміт (1723-1790) розглядає капітал як фактор виробництва і вводить поняття основного та оборотного капіталів та перераховує блага, з яких формується той та інший капітал. По суті А. Сміт говорить про інвестування, не вводячи при цьому самого цього терміну. На його думку, капітал, що є в надлишку повинен залишатися в країні, а не вивозитись за її межі. А сам капітал розглядає, як блага, від якого людина очікує отримати дохід (за рахунок покращення землі, купівлі корисних машин та обладнання, або інших подібних засобів виробництва, що забезпечують дохід, прибуток без переходу від одного власника до іншого без подальшого обороту).

Також А. Сміт виводить чотири основних способи, якими краще використовувати капітал на:

1. добування сирого продукту, необхідного суспільству для задоволення своїх потреб та щорічного споживання;

2. виготовлення та перероблення цього самого сирого продукту задля безпосереднього використання та споживання;

3. для перевезення сирих або готових продуктів з тих місць, де вони є в надлишку, в місця, де спостерігається їх нестача;

4. на розподіл тих чи інших продуктів на малі партії, які відповідають потребам їх споживачів.

Кожний з цих напрямів використання капіталу є суттєво необхідним, як для існування, так і для добробуту всього суспільства.

А. Сміт достатньо детально розглядає суть процесу інвестування, але без застосування при цьому самого терміна. Зокрема, він акцентує увагу на тому, що надлишковий капітал у промисловій щоб капітал мануфактуриста залишався всередині країни. Тоді він приводить в дію більшу кількість продуктивної праці і додає більшу вартість до річного продукту землі і праці суспільства».

Капітал як головна рушійна сила економічного розвитку, за Смітом, - це цінності, що за допомогою праці дають прибуток або створюють нові блага.

Сміт поділяв його на «природний» і «людський капітал». Економічне зростання Сміт пов'язує не тільки зі зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу.

Давид Рікардо (1772-1823) у своїх «Началах політичної економії і оподаткування) (1817), поряд із вирішенням теоретичних проблем розвитку виробництва, розглядав таку категорію, як «капітал» та дає власне тлумачення проблеми інвестування. У своїх наукових пошуках Рікардо розглядає основним фактором зростання розподіл.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо затрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, затрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що використовуються у виробництві. Тим самим він проголошує капітал центральною категорією суспільного відтворення і узалежнює його від способів розподілу суспільної вартості.

Прибуток, за Рікардо, - це перевищення цінності над заробітною платою, тобто цінність розглядається ним як сума заробітної плати і прибутку. Зменшення прибутковості через зростання заробітної плати Рікардо розглядає як надзвичайноскладну проблему, що загрожує інвестуванню капіталу, оскільки зменшується джерело нагромадження і зникають «стимули до нагромадження».

Складність проблеми виявляється ще більшою, коли враховувати тенденцію норми прибутку до зниження. Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали завдяки природно зумовленому переливанню капіталів (пошук більш прибуткової сфери інвестування) дають однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони урухомлюють, тому падіння норми прибутків - це об'єктивна всеохоплююча тенденція. Фактором, що протидіє зниженню норми прибутку, Рікардо вважав розвиток продуктивних сил і підвищення продуктивності праці. Отже, пріоритетною галуззю інвестування має бути та, де виробляються засоби виробництва, машини й механізми.

З іншого боку, нагромадження капіталу веде до зростання маси прибутку, хоча падіння норми прибутку робить процеси інвестування проблематичними.

Рікардо був єдиним з класиків, хто заперечував можливість «примусового заощадження», за якого зростання цін веде до пожвавлення інвестиційнихпроцесів.

Нового (ніж у А. Сміта та Д. Рікардо) спрямування набрала теорія економічного розвитку в тлумаченні французького економіста Жана Батиста Сея (1767-1832), який трансформував теорію про трудове походження багатства в теорію трьох факторів виробництва: людина, капітал та земля – основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони забезпечують те, що Сей називає продуктивними послугами. З теорії трьох факторів виробництва Сей виводить свою теорію розподілу суспільного продукту, відповідно до якої кожен фактор робить свій внесок у виробництво(продуктивні послуги), а доходи відображають цей внесок настільки, наскільки його визнано корисним. Під вартістю Сей розуміє корисність і дуже чітко формулює закон попиту та пропозиції, визначивши ціну як точку рівноваги, де закінчується дія одного чинника і починається дія іншого.

Ціноутворення за Сеєм і є тією силою, що врівноважує ринки, запобігаючикризам і нейтралізуючи пропозицію. Саме така точка зору була покладенав основу обґрунтування Сеєм теорії ринку, котру назвали «законом Сея». Її суть полягає в тому, що товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, унаслідок чого завжди забезпечується потенційний попит. На підставі ринкових законів Сей формулює і свою інвестиційну доктрину.

На відміну від Рікардо, Сей вважає, що кредитні гроші є важливим джерелом інвестицій, яке впливає на ефективний попит більше, ніж доходи, що забезпечують заощадження, оскільки заощадження часто набирають вигляду скарбів і не можуть за умов циклічності швидко перетворюватись на інвестиції.

Він визнає кредитні гроші товаром, що має власну ціну, яка формується під впливом попиту та пропозиції. Це інвестиційне джерело більш гнучко реагує на зміни інвестиційної кон'юнктури, ніж заощадження, і не обмежується в розмірах. Тому в грошовій економіці, на його думку, заощадження не завжди мають дорівнювати інвестиціям. Рівновага на інвестиційному ринку досягається завдяки кредитним засобам та цінам на них.

Сей наголошував, що для будь-якого обсягу пропозиції реальних заощаджень і банківського кредиту існує рівень цін, що «прив'язує» ставку процента до конкретної норми прибутку, і в такий спосіб забезпечує рівновагу на ринку позичкового капіталу.

Зрозуміло, що коли заплановані заощадження перевищуватимуть заплановані інвестиції, ставка процента знизиться, а рівень цін зросте, відновлюючи рівновагу.

Дж.Кейнс у книзі «Общая теория занятости, процента и денег» наголошує, що під інвестиціями слід розуміти поточний приріст цінностей капітального майна в результаті виробничої діяльності даного періоду. Тобто поточні інвестиції це і є наші заощадження, капітал (та частина доходів певного періоду, що не була використана для споживання).

На його думку, сума заощаджень являє собою сукупний результат діяльності багатьох окремих споживачів, а величина інвестицій - це сукупний результат діяльності індивідуальних підприємців. Такі дві величини, повинні бути рівними між собою, оскільки кожна з них дорівнює збільшенню доходу над споживанням. Тобто,

Доход = цінність продукції = споживання + інвестиції (1)

Збереження = доход - споживання, (2)

звідси збереження = інвестиціям. (3)

Інвестиції Дж. М. Кейнс розглядав з двох сторін. З однієї - він розглядав їх як приріст вартості капітального майна, тобто як реалізовані попит і пропозицію: «нові інвестиції означають купівлю капітального майна за рахунок доходу», «інвестиції включають всякий приріст цінності капітального майна незалежно від того, складається останнє з основного, оборотного чи ліквідного капіталу». З іншої - це величина акумульованого доходу, тобто потенційний інвестиційний попит. Крім того, Кейнс трактував інвестиції як «поточний приріст капітального майна внаслідок виробничої діяльності даного періоду» та «частину доходу за даний період, яка не була використана на споживання».

На думку Дж. Кейнса, рівність заощаджень інвестиціям має статичний характер, вона існує лише в масштабах суспільства, а самі поняття «заощадження» та «інвестиції» відображають різні аспекти відтворення і визначаються багатьма факторами. Дж. Кейнс виходив з того, що суспільство психологічно зі збільшенням сукупного реального прибутку збільшує сукупний попит, але не такою мірою, якою зростає прибуток. Це означає, що приріст споживання менший, ніж приріст доходу, тобто частка заощаджень у доході зростає. Щодо інвестицій, то вони не є функцією доходу - вони самі є фактором формування доходу, але, на відміну від заощаджень, залежать від ставки процента. Тому інвестиції і заощадження не обов'язково повинні дорівнювати одне одному.

Дж. Кейнс висунув тезу, згідно з якою для забезпечення економічного зростання не треба збільшувати обсягів споживання. Логіка Дж. Кейнса грунтується на економічній ситуації 30-х років, коли безробіття і неповне завантаження виробничих потужностей досягай критичних розмірів.