2. Поняття та ознаки правопорушення

Правопорушення — це протиправне, винне, соціаль­но шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що зумовлює юридично визначені негативні наслідки для право­порушника.

Ознаки правопорушень:

1. за своїм соціальним значенням протиправна поведінка (пра­вопорушення) соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути рі­зною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціаль­ної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною);

2. за психологічними ознаками правопорутення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорутенням є лите те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі осо­би і вчинене з її вини (дутевнохворий не усвідомлює наслідків);

3. юридична ознака правопорутення полягає в його проти- правності. Поведінка суперечить приписам правових норм. Дер­жава в законі фіксує ознаки правопорутення. Критерієм право­мірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. В умовах недемократичного режиму державна влада може свавіль­но, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправно- сті і міру відповідальності за правопорутення;

4. з погляду юридичних наслідків правопорутення як юриди­чний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реа­лізуються заходи відповідальності за вчинене правопорутення. Для суб’єкта правопорутення юридичні наслідки завжди будуть негативними (втрата благ);

5. зовнітня (об’єктивна) характеристика правопорутення по­лягає в тому, що воно завжди є діянням суб ’єкта (дія чи бездія­льність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невико­нанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими но­рмами; 3) у зловживанні суб’єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав інтими суб’єк­тами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо. Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорутень не є правопо- рутеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів;

6. контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за право- порутення з метою поновлення порутених прав суб’єктів з на­ступним покаранням правопорутника. Слід враховувати, що пра- вопорутення можливе лите тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб’єктом, тобто суб’єктом, здатним згідно із за­коном самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, протиправна поведінка може бути визнана правопорушенням, якщо вона є: діянням (дія чи бездіяльність); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

3. Види правопорушень

Злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані ді­яння). Юридичним вираженням особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх вчинення кримінального покарання. У кримінальному законодав­стві наведено вичерпний перелік злочинів. Злочинами визнають­ся лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримі­нальним кодексом.

Провини (проступки, вчинки) — правопорушення не настільки небезпечні, відповідальність за які передбачена іншими галузями законодавства.

Адміністративні провини — правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані зі здійсненням державного управління; на громадський або державний порядок; регулюють­ся нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини — у сфері трудових, службових відно­син, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушу­ють трудову дисципліну та ін.

Цивільно-правові провини — здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин (наприклад майнові збитки потер­пілої сторони). На відміну від злочинів — не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки охоплюють зна­чною мірою правовідновлюючі заходи.

Основні причини правопорушень у сучасному суспільстві:

1. чинники суб’єктивного характеру — низький рівень право­свідомості і правової культури, правовий нігілізм, деформації у ціннісних орієнтаціях людей;

2. конкретні протиріччя, які існують у суспільстві;

3. недоліки у правовому регулюванні, неефективна діяльність правоохоронних органів тощо.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених у за­коні ознак, за наявності яких діяння визнається правопорушен­ням. Склад правопорушення — це його модель, закріплена зако­нодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Елементи складу правопорушення:

Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, які охороняються правом і на які дане правопорушення по­сягає. Це обов’язково суспільні відносини, які охороняються пра­вом, а не конкретні речі. Наприклад: крадіжка особистого майна громадянина — автомобіля. Об’єктом цього правопорушення є відносини, пов’язані зі здійсненням права на власність громадя­нина на автомобіль, а сам автомобіль розглядається як предмет правопорушення. Безпосередніми об’єктами є честь, гідність, здоров’я людини та ін.

Суб’єкт правопорушення — це особа, яка вчинила правопо­рушення.

Необхідною умовою визнання особи суб’єктом правопору­шення є наявність у неї деліктоздатності, тобто закріпленої у за­коні здатності нести юридичну відповідальність за вчинене пра­вопорушення. Так, повністю неделіктоздатними є душевнохворі особи, частково — неповнолітні та ін. Рівень деліктоздатності за­лежить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров’я, посади та інших обставин. Наприклад, суб’єктом злочину згідно зі ст. 22 КК визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб’єктами ряду видів правопорушень можуть бути не лише фізичні особи (люди), а й державні та громадські органи, органі­зації, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів. Деліктоздат- ність юридичних осіб виникає з моменту їх створення (офіційної реєстрації).

Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вира­ження протиправного діяння, те, як воно виявилося у реальній дій­сності. Об’єктивно правопорушення може здійснюватися як в ак­тивній поведінці суб’єкта (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній поведінці суб’єкта (невиконання правових обов’язків).

Елементи об’єктивної сторони правопорушення: місце, час, спосіб вчинення, оточення, а також причинний зв’язок між вчи­неним діянням і шкідливими наслідками — результатом цього діяння (їх настання або загроза настання).

Суб’єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє, психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного ді­яння та його наслідків. Правопорушенням визнається лише діян­ня особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і ке­рувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення сво­

го вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий ас­пект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкрет­ного поєднання цих характеристик може бути у двох формах: умислу й необережності.

3. П оняття та ознаки юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це закріплений у за­конодавстві і забезпечений державою юридичний обов’язок пра­вопорушника зазнати примусового позбавлення певних ціннос­тей, що йому належали, перенести несприятливі наслідки.

В історії відомі випадки, коли відповідальність мали не лише окремі індивіди, а й спільноти (общини), тварини і навіть пред­мети. Були навіть процеси над тваринами. У Греції за законом Солона покаранню піддавали тварин. У 1405 р. у Франції до по­вішення було засуджено бика (забодав людину). Остання смертна кара тварин вчинена у Словенії у 1864 р. До висилки засуджува­лися речі — каміння, яке звалилося на голову, дзвін, який закли­кав до бунту, та ін.

Відповідальність наставала за різноманітні дії, бездіяльність, і взагалі без вини. Згідно з «Руською правдою» до ганьби і пограбу­вання засуджувалася сім’я розбійника. Так звану дику віру спла­чували усі члени общини, на території якої знаходили вбитого. У Римі вбивали усіх рабів за вбивство господаря. За давньокитайсь­ким правом за деякі злочини (заколот, бунт, зрада) несли відпові­дальність три роди (рід батька, рід матері і рід дружини) або три покоління (батьки, брати, сестри і діти). Фактично це приклади безвинної відповідальності. Міри відповідальності часто були і та­кими — відрубували руки, ноги, тілесні покарання, клеймили.

Відповідальність наставала і за ідеї, висловлювання, родинні стосунки зі злочинцями. Згадаймо середні віки і вогнища у Захі­дній Європі, на яких спалювали відьом. У наш час прикладом є факт винесення вироку до смертної кари аятолою Хомейні пое­тові Салману Рушді за «сатанинські вірші», які зневажають іс­лам. У СРСР відповідальність несли родичі осіб, репресованих за контрреволюційні злочини.

Спочатку правопорушник ніс відповідальність перед потерпі­лим та його родичами. Так, за «Руською правдою» передбачалася плата вбивці родичам убитого (головщина). Потім відповідаль­ність настає і перед державою в особі князя — штраф на користь князя — віра. Нині має місце відповідальність передусім перед державою (кримінальна, адміністративна), а також перед потер­пілим (відповідальність за спричинену майнову і моральну ткоду).

З розвитком суспільства відповідальність отримує гуманний, раціональний характер: обмежується коло суб’єктів відповідаль­ності (лите особи, які досягли певного віку, які мають здоровий глузд і волю); відповідальність передбачається лите за конкретні винні дії (не за думки); перелік цих дій визначений правом; пра­вом визначаються й адекватні діянню міри відповідальності.

Якщо правопорутення являє собою протиправне діяння, то його прямим наслідком є юридична відповідальність, передбаче­на законом.

Юридична відповідальність — це відповідь правопорутнику з боку держави. Реалізація цієї відповіді (міри) не залежить від ба­жання чи небажання правопорутника.

Несприятливі наслідки:

1. особистого характеру (позбавлення життя, волі);

2. майнового характеру (ттраф, конфіскація майна, відтко- дування завданої ткоди);

3. організаційного характеру (звільнення з посади, закриття підприємства);

4. престижного характеру (догана, позбавлення нагород, по­чесних звань);

5. позбавлення певних прав (займатися певною діяльністю — зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською дія­льністю; позбавлення прав водія).

Юридична відповідальність призводить до певної зміни пра­вового статусу правопорутника, його прав та обов’язків. На ньо­го покладаються додаткові обтяжливі обов’язки (ттраф, конфіс­кація майна, виправні роботи) або він позбавляється певних прав (позбавлення або обмеження волі та ін.).

5. Види юридичної відповідальності

Можна виділити два основних види відповідальності: штрафна (каральна) — метою є кара за правопорутення, і поно­влююча — компенсація за ткоду, завдану за правопорутення (майнова, моральна).

Залежно від виду правопорутення і способу покладення від­повідальності розрізняються:

Кримінальна відповідальність — покладається за злочин і лите судом у вигляді кримінального покарання.

Адміністративна відповідальність — за адміністративні правопорушення, покладається різними адміністративними ор­ганами (адміністративна комісія, митна служба, прикордонна служба) у вигляді арешту, штрафу, позбавлення спеціального права та ін.

Дисциплінарна відповідальність — за дисциплінарні проступ­ки у межах службової діяльності, яка накладається начальником, у підпорядкуванні якого знаходиться правопорушник. Напри­клад, дисциплінарна відповідальність адвоката (ст. 16 Закону України «Про адвокатуру»).

Цивільно-правова відповідальність — покладається за цивіль­но-правові позадоговірні порушення, які завдають матеріальні збитки або моральну шкоду потерпілому, а також за порушення договірних обов’язків (пеня, штраф, відшкодування збитків). Бу­дується на принципі еквівалентності, повного відшкодування збитків, покладається судовими органами або добровільно реалі­зується самим порушником: добровільно сплачується пеня, відш­кодовується шкода.

Матеріальна відповідальність працівників настає за матеріа­льну шкоду, завдану підприємству, установі при виконанні служ­бових, трудових обов’язків, має обмежений характер.

Відповідальність може бути винною і безвинною. Безвинною є лише деякі випадки майнової, цивільно-правової відповідаль­ності, прямо передбачені законом, наприклад у випадку спри­чинення шкоди джерелом підвищеної небезпеки (за об’єктивно протиправне діяння).

Право передбачає не лише різні міри відповідальності і поря­док її покладення, а й умови виключення, обмеження і звільнення від відповідальності.

У кримінальному праві передбачені обставини, які виключа­ють злочинність діяння і, відповідно, відповідальність. До них належать такі випадки: необхідна оборона; крайня необхідність; завдання шкоди при затриманні злочинця.

У цивільному праві: це непереборна сила, під впливом якої суб’єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

В адміністративному праві — необхідна оборона, крайня не­обхідність. Зазначені обставини до того ж виключають дисциплі­нарну відповідальність.

Виключення відповідальності передбачає, що вона не настає у зазначених умовах з моменту вчинення діяння.

Звільнення від відповідальності настає у тих випадках, коли суб’єкта притягнуто до відповідальності (наприклад як обвину­ваченого) або відповідальність вже реалізується, суб’єкта вже притягнуто до відповідальності. У кримінальному праві підста­вою для звільнення від відповідальності і покарання є щире каят­тя при вчиненні злочину невеликої тяжкості, примирення сторін і відткодування завданої ткоди, сплив строків давності, амністія, помилування, видання закону, який скасовує відповідальність.

У цивільному праві існують випадки виключення відповіда­льності, звільнення від відповідальності і її обмеження. Виклю­чає відповідальність за завдання ткоди необхідна оборона. Крайня необхідність цивільної відповідальності не виключає, але розсуд суду з урахуванням обставин може бути підставою повно­го або часткового звільнення від відповідальності. У цивільному праві у разі порутення обставин — збитки при завданні ткоди особі, майну громадянина, майну юридичної особи повинні від- ткодовуватися у повному обсязі.

У деяких випадках законом може бути встановлена обмежена відповідальність за зобов’язанням, наприклад відповідальність автора за авторським договором.

індивідуальна самостійна робота