Фактори, що визначають рівень проценту
Процент за кредит, або позичковий процент, — це плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування позиченими коштами.
Формування процентної ставки залежить від багатьох чинників, а саме:
— рівня облікової ставки НБУ;
— терміну надання позики;
— особливостей забезпечення кредиту;
— платоспроможності й авторитету позичальника;
— темпу інфляції; .
— перспектив зміни ринкової кон'юнктури;
— інших чинників.
Сукупність цих чинників (факторів) визначає межі диференціації кредитного процента.
У банківській практиці використовується поняття маржі.
Маржа — це різниця між процентними ставками (в загальному розумінні), а в процесі кредитування — різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового процента) і ставками залучених коштів (ставки депозитного процента). Величина маржі має бути такого рівня, щоби забезпечити належну рентабельність КБ і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Показником, що кількісно характеризує плату за кредит, є норма процента, або процентна ставка, що розраховується за формулою:
де Д — річний дохід на позичковий капітал;
К — середньорічна сума наданого кредиту.
Норма процента залежить від величини норми прибутку, яка є максимальною межею норми процента. Мінімальну межу норми процента точно визначити неможливо, але вона повинна покривати витрати кредитора, пов'язані з операцією, і приносити йому хоча б мінімальний дохід.
Основними видами процентних ставок е:
— ринкова (формується безпосередньо на ринку позичкових капіталів);
— середня (формується за певний період часу).
На розмір процентної ставки за кредити впливають такі фактори:
— макроекономічні (рівень інфляції; рівень облікової ставки центрального банку; попит та пропозиція на кредитному ринку);
— мікроекономічні (термін користування кредитом; розмір кредиту; рівень ризику).
Для нарахування простих процентів за депозитами і кредитами банків використовують формулу:
де К — розмір плати за користування коштами;
С — сума кредиту чи депозиту;
Т — термін користування грошима (у днях);
П — процентна ставка.
Нарахування складних процентів здійснюється так:
де FV — розмір плати за користування коштами;
P — сума наданих коштів;
R — процентна ставка;
п — кількість періодів.
Джерелом оплати позичкового процента є прибуток, який отримує позичальник.
Типи кредитних відносин
Складні і багатоманітні кредитні відносини знаходять свою реалізацію в кредитній системі. Науковою думкою напрацьовано два визначення категорії «кредитна система»:
1) як сукупність кредитних відносин, їх форм і методів реалізації та інститутів, за допомогою яких ці відносини функціонують;
2) кредитна система - це сукупність банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають їх у позику.
Друге визначення не дає повного уявлення про економічний зміст відносин, що реалізуються у банківській і парабанківській системах, не розкриває зміст мотивів об´єднання установ у парабанківську систему. І, нарешті, не всі парабанківські установи здійснюють позикові операції. Водночас, в першому визначенні кредитна система подана як сукупність специфічних економічних відносин, яким властиві свої форми і методи кредитування, що реалізуються в спеціальних установах. Кредитні відносини і спеціалізовані інститути, що їх реалізують, можна класифікувати так:
Типи кредитних відносин |
Інститути, які опосередковують відносини між кредиторами і боржниками |
Між банками і підприємствами |
Комерційні банки |
Між банками і державою |
Центральний банк |
Між підприємствами, організаціями та товариствами |
Парабанківські установи |
Між підприємствами, організаціями, товариствами та населенням |
Парабанківські установи |
Між фізичними особами |
Каси взаємодопомоги, кредитні спілки |
Зовнішньоекономічні кредитні відносини |
Спеціалізовані банки |
Необхідність кредитної системи викликана такими об´єктивними потребами:
а) організації кредитних відносин через кредитні установи, які акумулюють тимчасово вільні кошти і надають їх у позику для розвитку виробництва і розширення торгівлі;
б) управління та врівноваження відповідних грошових потоків, що творить особливу форму підприємницької діяльності;
в) технічної організації руху грошових коштів у економіці, її здійснюють інститути кредитної системи як посередники у забезпеченні руху коштів між різними суб´єктами ринку.
Процес розвитку кредитних відносин від найпростіших форм безпосереднього руху коштів від кредиторів до позичальників і навпаки привів до появи посередників, що стали акумулювати тимчасово вільні кошти і надавати їх у позику у формі банківського кредиту. Наступний розвиток кредиту привів до появи та розвитку спеціалізованих фінансових посередників, які обслуговують ті сегменти грошового ринку, що не зайняті банками. Завершив процес становлення кредитної системи історичний період створення єдиного органу регулювання кредитної системи - центрального (національного) банку, який став виконувати функції управління процесами організації кредитно-розрахункового й фінансового обслуговування господарства та інші суспільні дії.
Сучасна система організації нагромадження і розподілу тимчасово вільних коштів викликала появу чисельних інститутів кредитної системи, які за специфікою їх діяльності можна об´єднати у три великі групи:
1) центральні (національні) банки;
2) комерційні банки, які залежно від особливостей кредитних відносин бувають універсального типу і спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, ощадні, клірингові, іпотечні);
3) спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки): лізингові і факторингові компанії, брокерські і дилерські фірми, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, поштово-ощадні установи.
Загалом, кредитну систему країни можна виразити такою функціональною схемою:
