XV. З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (...)

Секретар Чижик (...) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (...) Дійшов і до Чіпки:

• Ти чого?

• З прошенієм.

• Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лі­вою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...

• Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

• Як? — здивувався той.

• Так... документів нема!

• Та нам же громада цю землю одсудила...

• То що, що громада?..

• А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом.

• Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... (...) Коли це — вихо­дить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де си­ діло багато судовиків. (...)

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

—Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...

— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він. Секретар змі­ ряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось» казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло. Знову мовчанка.

171

172

• Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...

• Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

• Ов-ваї! — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опіксяі — докінчив він, йдучи за Чіпкою. (...)

Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засві­тили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж зне­мігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув... (...)

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... (...)

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене сер­це... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здій­маючи ноги...

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба бли­щали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться... «Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..» І повернув до шинку.

* * *

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, — п'яний-п'яний, п'яніший землі...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

— Що це, сину?! На яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову...

• Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...

• Свитка?., шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з Сь\- та зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без

ЗеМЛІ КІЛЬКИ ЛІТ, Та ХЛІб ЇЛИ... Й Тепер НЄ СИДІТИМеМО без ЙОГО... ТИ Ті

ді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не помері з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допомі жу... Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я' Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро, і дуй пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер м< щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і зад мався... — А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, люд їди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йіш повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щ] тали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила меі людей прощати, а дід — любити... Дурні! дурні! не стоять вони слої доброго... їх мучити... му... морр...

Та — пуцьі на землю... Так і захарчав...

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, п рехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та с< уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; приг дала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чолої ка-москаля... Де він? Що а ним сталося?.. Може, розпився, розвол чився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав... Глянула і сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептал «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутитьс коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, пох див по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день знову на ослоні в шинку. На четвертий — там його сонце праведі стрітило, там і ніч темна привітала...

XVI. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й П цюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпке (крім снопів пшениці).

XVII. Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Хрис дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

XVIII. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.

XIX- Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товар ством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

173

174

XX. На волі

(...) Ще тільки об'явили волю, — піщани зашуміли, як окріп у горшку.

• Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи робо­ту та йдучи у шинок — волю женити,

• Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лю­того ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати; як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тиш­ком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у од­ного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути. (...)

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка. (...)

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

• Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються.

• До вас, пане...

• Чого?

• За грішми, пане...

• За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

• Що два роки служили, пане...

• Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити... Мовчать передні, кланяються.

• Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...

• За яку плату?.. Закон велів!

• Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!..

• Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та поба­лакаємо...

• А чорта! давай гроші!

• Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми тільки прийшли просити плати...

1

— Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся) пан...

— Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини. (...) Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж \

до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан; додому... ї

Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий; з летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і по- ] середник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила... !

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — | ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Мос- ] калі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду. (...) ^! |

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Підняв-^ ся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку ко-;] лотнечу, біжать, як на пожежу дивитись.

Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися — ^ з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав... Москалі \ підняли...

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга помісі козаками, мотається на всі боки;

— Братця! — кричить. — Не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби-і райте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село... Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив ГрицьюЦ

— Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий \ огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його) й схопили.

• Я — вільний! — кричить Чіпка. — Я — козак!

• А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справ­ник. — Ложіть його! ]

Довго борсався Чіпка... Ще довше його били... Ні крикнув, ні за-стогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю,; горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів — і підтюпцем побіг додому...

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він,; качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі нігті, пучки... (...)

175

176

А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горіл­ка, як вода. (...)

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

• Важно парять бісових маштаківі — було його перше слово до Христі.

• Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо кри­ки такі доносились сюди, немов з могили, — відказала Христя.

• Так їм і треба, злодіям!

• Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

• Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. (...)

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

• Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (...)

• Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм нево­ля?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, за­хилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликає на обо­рону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...

Христя тільки зітхнула і нічого не сказала.

XXI. Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.

XXII. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

23. Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товари­ством) у Максима Ґудзя.

24. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.

* ХХУ. Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Си­дора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовля­ється з Грицьком про сватання Галі.

XXVI. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).

XXVII. Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Поль­ського); Чіпка в повазі у піщан як господар; вибори Чіпки в земство.