Дія четверта

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.

О м є л ь к о. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку — гарний панич!

Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк укра­ли, бодай йому...

Т р о х и м. І що вони там роблять, ті судейські — такого їх, як галок восени?

203

Омелько. Бумаги, каже, пишуть.

Трохим. Нащо ж ті бумаги?

О м є л ь к о. На продаж. Продають.

Т р о х и м. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?

Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повірено­го, що приїздив? Коні — як змії, тарантас — блищить, фурман — наче коробейник Улас!.. Бачив? От же він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, — з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує! (...)

ЯВА II

Входить Мартин. (...)

Омелько і Трохим виходять.

Мартин. Ще спить. Сказано—чиновний чоловік, не то, що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я: от, здається, зовсім вибився на дворянську лінію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано чи там яке діло по хазяйству, а ти спиші «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! І всі — на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.

Омелько несе ночви і відро води.

Що це?

О м є л ь к о. Та умиваться ж.

М а р т и н. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб лю­де в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка...

Омелько. Та яж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.

М а р т и н. То — інша річ: чоловік сирий і на похмілля.

Омелько. А цей хіба тверезий вчора ліг?

М арт и н. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев'яну миску і води у полив'яний глечик.

О м є л ь к о. І що б то відразу сказать, а то носись. (Пішов).

Мартин (один). Треба десь такого служку достать, щоб при гор­ницях був, бо Омелько старий для прислуги, нічого не тяме.

Омелько вертається з глечиком і мискою. Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем'я.

204

Омелько пішов у другу хату. Входе Палажка.

Спить ще. А що, як там, душко, у тебе, чи все готово? Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово. (...)

Входе Марися. (...)

Палажка пішла.

Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручи­ни, а на Тройцю й весілля.

М ари ся. Не любите ви мене... випихаєте з дому... (...)

ЯВА III

Марися (одна). Ох, тату-тату! Якби ви знали, як мені тяжко слу­хать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч ріжуть — однаково! (...)

ЯВА IV

Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами,

коло плечей вужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім

вузенькі. Жилетка червона, двобортна, без маніжки, з мідними пугвицями, шия

пов'язана чорним шовковим платком.

Націєвський. З добрим утром, Марина Мартинівна, як спа-лось-спочивалось?

Марися. Лягли легко, встали ще легше; а ви як? Здається, і ляг­ли важко, і встали тяжко...

Націєвський (набік). Зразу збрила! (До Марисі). О, яка ви гос­трая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує). Нам з привички. Інший раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, — одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?

М а р и с я. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...

Націєвський. А хіба ви не баришня?

Марися. Не знаю, як вам здається... Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, сви­ней годувать... Подивіться, які у мене руки.

Націєвський. І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, — тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють... А по вечорам я буду вам грать на гітарі. Буде весело, у ме­не знайомих доволі...

М ари ся. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю...

Націєвський. Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета

205

злодійка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра — вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гітарі і співа). (...)

У нас многії баришні од меня тають, і ви розтаїте.

Марися. Ая чого буду таять, я не сніг.

Націєвський. Ну, розтопитесь...

Марися. Борони боже! Хіба я смалець?..

Націєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите ме­не — ручаюсь.

Марися. О, ні! Ви мені противні...

Націєвський. Ето даже обідно, ібо я всегда нравілся женщи-нам... Почему же у вас такая злость протів мєня?

М а р и с я. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у ві­чі, от через це ви мені противні.

Націєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте мєня; а когда вийдете замуж, при-смотрітесь і апробуєте — как пишеться в журналах — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как женіх і не-вєста. (Співає). Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте!

Марися. Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з му­хами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ні­хто — хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соло­вейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер — про­щайте! (Хутко виходе). (...)

ЯВАУ

Мартин з Палажкою не можуть дійти згоди у виборі кумів для майбутніх Марисиних дітей. Націєвський підслухав цю розмову.

ЯВА VI

Входить Націєвський з накидкою в руках,а потім Омелько.

Націєвський (надіва накидку). Це так! Невєста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гітару під полу), Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і — поминай* як звали! (Хоче йти).

Входе Омелько.

Омелько. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло...

206

Націєвський (набік). От тобі й маєш! (До Омелька). З якої ста­ті? Д^ля якої надобності?

Омелько. Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив і письмоводителеві, і..,

Н а ц і є в с ь к и й. А!.. Не нужно, брат. Скажи мені — чи тут є корчма?

О м є л ь к о. А як же без шинку? Отут зараз за містком... Без шинку _не можна.

Націєвський. То я піду трохи пройдусь, а кстаті, у мене є діло до жида... (Пішов).

Омелько (один). Похмелиться пішов... І не диво! У чоловіка го­лова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — копитана! І таке підняли, що страх! Ста­ра вже двічі за качалку хапалась!..

Входять Мартин і Палажка. (...)

Мартин. А ти чого тут виснеш?

Омелько, Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи по­чистить, а він пішов у корчму...

Мартин. Чого?

Омелько. Похмелиться.

Мартин (Підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він то­бі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв?

Омелько. Та я так догадуюсь, а він казав — діло є до жида.

Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду... Так і ляпнеш, що в голову влі­зе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи — гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив?

Омелько. У садку сидять.

Мартин. Гукни й на неї, щоб ішла.

Омелько пішов.

Палажка (у двері). Дівчата! Готуйте стіл! Мартин. Що ж це нема гостей?

Входять дівчата і пораються коло столу.

Палажка. Кого ж ти кликав?

Мартин. Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачинського — з жін­ками, з дочками... набереться доволі. (...)

ЯВА VIII

Мартин приймає гостей — Дульських, Протасія, Сидоровичів, Рачин-ських. Очікують Націєвського, його довго немає.

Входе Омелько.

Омелько. Оказія, пане...

М а р т и н. А що? Де панич?

Омелько. Подався у город. 1

Мартин. Як? ;]

Омелько. Найняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці щ город. -і

Мартин. Брешеш, іроде!!

Омелько. Побий мене Бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більї ніколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повоз] заторохтіла, і я більщ нічого не чув.

М а р т и н. О, Господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, так здалося!

О м є л ь к о. Та нехай мені повилазить! Коли не вірите, то спита: Голду.

Мартин хапається за голову і сіда, гості сполошилися, шепнуться.

Дульський. Ходім, панове, бачите, чоловік у такій оказії — чоі нам тут стирчать.

Виходять. (...)

Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудовисько! Па лажко! Що мені робить? Що нам робить?..

Палажка (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, поки нув!.. (Плаче). Хто тебе візьме тепер?..

Мартин. Цить!! Я йому так не подарую! О, мізерний, о, паску, ний! Кипить моя кров!.. Кипить! Мені — страм, дочці — страм!., Пе усіма дворянами — страм... Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе... (Біжить до дві рей і гука). Омелько!

Омел ько. Я тут ось.

Мартин. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху. (...)

Я ж на твоїй спині всю свою обиду випишу!.. Я ж тобі...

Марися. Папінька...

Мартин. Мовчи! Геть пішла!

Марися вийшла.

Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Даві шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить! Омелько! Ме| щій!

Входять Омелько із середніх дверей, Палажка з бокових. Палажка подає шапку і гарапник. (...)

207

208

ДІЯ П'ЯТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

Степан. Ну, слава Богу, дома. (Роздягається).

О м є л ь к о. Де його поставить?

Степан. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви йо­го догнали?

Омелько. От зараз на повороті біля Розкопаної могили.

Степан. Ну?

Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, по­чав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилу віжками і ну її цьвохать батогом, а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть — а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схи­ливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала. Жид схопився і що є духу попер у бур'яни... Отут ми їх догна­ли... і я напарив жида, а панича пан частували.» Спасибі, чумаки одня­ли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли.

Степан. От нещастя!.. Іди ж випрягай коні.

Омелько пішов.

ЯВА II

С т є п а н, а потім Марися.

Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському, сердешному, досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його пи­таю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче... Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть — і в дворянстві одка-зали, і земський суд скасували, і я остався за штатом — і куди примос­титься, сам не знаю...

Входе Марися.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніми його). Слава Богу, що ти приїхав, — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, — мабуть, умруть. (Плаче).

209

Степан. Що ж йому таке?

Марися. Одно до другого... Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув?

Степан. Чув, Омелько розказував.

М ар и с я. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красов-ський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причи­на: упали на землю зовсім, як мертві. А, не доведи, Господи!.. Ми з матір'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на мі­сяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Про­йшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдать... все зітхають та читають ту проклятущу бу­магу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком — самі не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав!

Степан. От наказаніє Господнє!» Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили.

Марися. Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш...

Степан. А мати жде?

Марися. Пішли до дядюшки Гервасія просить, шоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, — його так татко любили, завше слуха­ли — і посварились...

С т є п а н. А за що ж уже з Гервасієм папінька посварився?

Марися. Багато говорить, я тобі послі розкажу, а тепер — іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони Боже! Послі!..

Степан. У мене аж ноги стали труситься... Стілько біди кругом, ₍ що й... (Махнувши рукою, пішов у бокові двері).

ЯВА III

1 Марися, а потім Микола і Степан. і

Марися (одна). А Господи милосердний! Верни Ти спокій і мир і у нашу сім'ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б і краще, ніж щодня турбуваться і не бачить краю всім бідам і напастямГ і На дядюшку Гервасія уся надія... Чи ублагають же то його мати? І

Входе Микола. ,П

■ ■■;

Ну що? Мати у вас? |

М и ко л а. У нас. Батько згодився, зараз прийдуть сюди. Я почув і і

побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову;

усміхнеться! 'і

Марися. Слава Богу! *'І

210 І

Микола. Здається, і Степан приїхав? Марися. Приїхав, він у батька. М и к о л а. То я зостанусь,..

Входить Степан.

Степан. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. Микола (поцілувавшись). А що, як батько? Степан. Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім. М и к о л а. Ти ж надовго приїхав? Степан. Зовсім!

М икол а. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у се­лі! Знов затоваришуєм. (...)

ЯВА IV

Степан повідомляє Гервасію, що його по службі скоротили. Гервасій радить повернутися до батькового господарства й викинути з голови думки про дворянство.

ЯВА VI

Мартин, Гервасій, Протасій, Палажка, Марися, Микола і Степан. Мартина садовлять на стільці. Він жовтий від розлиття жовчі.

Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!

Гервасій. Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.

Мартин. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Кає-тану Івановичу...

Гервасій. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дво­рянство?

Мартин. Бумаг же, бумаг багато!.. П'ять літ діло йшло, зовсім бу­ло признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Бору­ля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Бо­руля, чи Беруля... Може, й Беруляї.. Та так і покинуть? Жаль живий бере за серце... А може, ще Каєтан Іванович...

Ге р в а с і й. Витягне з тебе яку сотню або й дві. (...)

Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся...

Марися. Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дво­рянства; одного бажаєм, щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись...

Боруля шука очима Степана. Степан. І я, папінька, не хочу дворянства...

211

Мартин. І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ті (Зітхає). Всі не хочуть... Хлопи... хлопи!.. (До Палажки). Піди, душк принеси палятурку, там у мене під подушкою...

Палажка пішла. Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку.

Марися пішла, а через яке врем'я вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.

Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя... умру на в ших очах, побачите!

Палажка вносе палятурку, повну бумаг, Мартин розв'язує.

Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. І це все спалить?.. (Чит крізь сльози). Отношеніє Дворянського депутатського собранія 16 февраля 1858 года за № 1541 о признанії рода Борулі в дворянст (Говоре). Було ж, виходить, за що признать... (...)

Омелько. Підпалив, горить!

М а р т и н. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпалили пеклі — поспієш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства Не можу!..

Гервасій (хоче взять). Та давай я спалю.

Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлі ся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам і грамоту прапрапр діда і атестат...

Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дит ною, пали!

М а р т и н. А!! Ну, підведіть мене!

Підводять.

(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає). Не можу!! Руї тремтять... у серце шпигає...

О м є л ь к о. То віддайте мені, пане, на цигарки!

Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянсі бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий.

Омелько. А що ж я таке сказав?

Мартин. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю!

Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи вне<

Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянськ бумаг? Тобі й чина не дадуть?

Гервасій. Та він і так не служить, його оставили за штате земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні.

Мартин. Як?!

Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Н тридцять чоловік, оставили за штатом.

212

Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда лема?.. Ведіть мене!!

Ведуть.

За штатом!.. (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворян­ська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі). Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло! (Тихо плаче).

П а л а ж к а. Годі, старий! Слава Богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи...

Степан іМарися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!

М а р т и н. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!

Г є р в а с і й. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе; давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!

Мартин. Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благосло­вить, та вчіть, вчіть дітей своїх,

Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються із Степаном.

щоб мої онуки були дворянами.

Протасій. Ая вам на цей случай розкажу цікаву річ... Літ трид­цять тому назад...

Г є р в а с і й. Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш.

Протасій. Га?

Г є р в а с і й. Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш.

Протасій. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй...

ВходеОмелько із соломою.

Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..

О м є л ь к о. І що б то було на цигарки віддать!

Завіса

ІВАН ФРАНКО (1856-1916)

Народився в с. Нагуєвичах, що на Львівщині, у родині коваля, помі у м. Львові.

Письменник, літературознавець, перекладач.

Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле лист поеми «Мойсей», «Іван Вишенський», повісті «Захар Беркут», «Перехре< стежки», драма «Украдене щастя».

ГІМН

Замість пролога

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицький По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещаст Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі,

Вічний революціонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені Усні?

213

214

В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні!

Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити — Не жити.

Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

МОЙСЕЙ

Поема

(Скорочено)

Пролог до поеми

Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будучим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов'ю, Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м'якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?

0 ні\ Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа

1 в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти вогнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

216

01 <

Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будучині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Сорок літ проблукавши, Мойсей, По арабській пустині, Наблизився з народом своїм

0 межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

1 діброви, й мурава.

По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна.

І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м'ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить.

І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? -Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї,

Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!»

І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті».

На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу:

«Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку,

Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни. І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумця усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». (...)

Ш-У

Мойсей виходить на широкі майдан, стає на камінь і виголош промову (невже доведеться розто

217

218

тати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?), Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед. Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст. Авірон насміхається й на­водить контраргументи (він не ві­рить у Єгову й пропонує євреям поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті). Далі Датан став звинува­чувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні зали­шилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це. Юрба виганяє Мойсея з табору, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ.

IX

Але ось підняв голос Мойсей У розпалі гнівному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому.

«Горе вам, нетямучі раби, На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми! Від Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі, Загорілі й уперті, Тим упором, мов клином, самі Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвіт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас Господь Всього людства багаттям! Бо найвищий сей дар буде ще Вам найтяжчим прокляттям!

Бо коли вас осяє Господь Ласки свої промінням, Ви послів і пророків його Поб'єте все камінням.

Кожду ж крапельку крові тих слуг І чад своїх найкращих Буде мстити Єгова на вас І на правнуках ваших.

Буде бити і мучити вас, Аж заплачете з болю І присягнете в горю чинить Його праведну волю.

Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинів, кар і жалю Знов свій закрут оберне.

Горе вам, бо століття цілі Житимете в тій школі, Поки навчитесь плавно читать Книгу Божої волі!

Бачу образ ваш: в лісі пастух, З бука чиру надерши, У воді мочить, сушить, потім Б'є й толочить найперше.

Поки губка та зм'якне, як пух, І візьметься в ній сила, З-під удару підхопити вмить Яру іскру з кресила.

Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм'якнеш на губку

й спіймеш Іскру Божого слова.

Ти підеш до своєї мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки їх упаде!

Ти далеко в минуле глядиш І в будущі дороги, Та на близькі терни та пеньки Все збиватимеш ноги.

Наче кінь той здичілий, летиш У безодню з розгону І колись за ярмо ще свою Проміняєш корону. '*

Стережись, щоб обітниць своїх Не відкликав Єгова, Щоб за впертість на тобі однім Не зламав свого слова!

І щоб він не покинув тебе Всім народам для страху, Як розтоптану красу змію, Що здихає на шляху!»

Похилившися, слухали всі, Мовчазливі, понурі, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурі.

X

Добігало вже сонце до гір, Величезне, червоне, І було мов герой і пливак, Що знесилений тоне.

По безхмарному небі плила Меланхолія тьмяна, І тремтіло шакалів виття, Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м'яке В старім серці пророка, І понизила лет свій на мить Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях? І, мов хоре, голодне дитя, Щось захлипало в грудях.

«О, Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд

тобі дав У незламнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав

Я у тебе вкладаю.

О, Ізрайлю, не тям ти сього Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова.

Міліони у нього дітей, Всіх він гріє і росить, — А у мене ти сам лиш, один, І тебе мені досить.

І коли з міліонів тебе Вибрав він собі в слуги, Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере Твою силу робочу, Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу.

219

220

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твої, Хоч над ними і плачу.

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий

свій шлях, Навіть Бога не слуха.

За брехливість твого язика, За широке сумління, Що держиться земного добра, Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок, За палке їх кохання, І за мову й звичаї твої, За твій сміх і дихання.

О, Ізраїлю, чадо моє! Жалься богу ШаддаюІ Як люблю я безмірно тебе, А проте покидаю.

Бо вже близька година моя, Та остатня, незнана, А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана.

Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому! Та смирив мене Бог, і ввійти Доведеться самому,

Та хоч би край Йордана мені Зараз трупом упасти, Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір Сих моавських глядіти, Аж за мною прийдете ви всі, Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас, Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід, Наче бистрії ріки! О, Ізраїлю, чадо моє, Будь здоровий навіки!» (...)

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз Гір найглибші основи; І один за одним понеслись Передтечі Єгови.

Піднялася до стропу небес Чорна хмара стіною, Мов Ніч-мати насупила вид Ненавистю грізною.

І заморгала бистро у тьмі Огняними очима, Забурчала, як мати, що знай На лиху доню грима.

Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, Ні, не чути ще серцю його У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім, З жаху їжитеся волос,

Завмира серце в груді... та ні, Не Єгови се голос.

Поміж скелі завили вітри, їх сердитії нути Кліщать душу, мов стогін,

та в них Ще Єгови не чути.

Ось із градом і дощ злопотів, І заціпила стужа. І в безсиллі свойому душа Подається недужа.

Та ось стихло, лиш води

дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребінт і мигдалю.

І в тім леготі теплім була Таємничая мова, І відчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова.

«Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив Могорич при народі?

Бачив плани мої і читав В моїй книзі судьбовій? Бачив кінці і знаєш, що я Не устоявся в слові?

Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Ур На гарранські рівнини, А я знав всіх потомків його До остатньої днини.

222

Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска!

Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди. Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди.

Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни.

0, я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу!

Ви б на жизній землі

розповзлись На подобу бодячу.

Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби...

Таж в Єгипті ви гнулись

в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м'ясо.

1, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби.

Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі,

дам вам З них турботи і смутки.

Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духа загубить.

Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить

він сам Руйнувать їх основи.

І як п'явка, що кров чужу ссе, — Йому лік, сама гине, — Так і вас золотий океан На мілизні покине.

В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити.

І будете ви свідки мені З краю світа до краю, Що лиш духа кормильців

з усіх Я собі вибираю.

Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною.

Осьде ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її,

став мій люд Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї.

Тут і кости зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні.

Сипле цвіти й листки,

що давно Вже зів'яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдуже було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний, Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм змисл життєвий, Просвітляло і гріло.

І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір мов чаром попав В опустіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то

спішать». Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний

страх, Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти І безодні старої». А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою, Покотився луною до гір: 4До походуі До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі З остовпіння тупого, І не знатиме жоден, що вмить Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуа крик Гірл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок На болото замісять. Авірона камінням поб'ють А Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки

розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові

шлях І вмирати на шляху...

224

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913)

Народився в м. Вінниці в родині дрібного чиновника, помер у м. Чернігові, Письменник.

НайвідомІші твори: оповідання «Харитя», «Ялинка», новели «Іпіегтегго», «Цвіт яблуні», повісті «Дорогою ціною», «Раїа тогдапа», «Тіні забутих предків».