Морфологічний аналіз

Як це не дивно, але термін “морфологія” увів у 1796 році великий німецкий поет В. Гете, який є засновником учення про форму й будову рослин і тварин.

“Морфологія” – це складне слово, яке поєднує два поняття: від грецького morphe – форма та logos – вчення.

Сутність морфологічного аналізу (МА) полягає в тому, що об‘єкт творчості розглядається як складна технічна система, в якій виділяють основні ознаки її будови (тобто структурні, або морфологічні, ознаки); за кожною ознакою визначають перелік конкретних варіантів технічних рішень, утворюючи своєрідну матрицю (таблицю, карту, “ящик”), або “пошукове поле”, для визначення нових варіантів рішень.

Метод МА передбачає таку етапність реалізації:

1. Точне формулювання завдання (проблеми), яку належить вирішити.

2. Складання переліку всіх морфологічних ознак.

3. Розкриття можливих варіантів за кожною з морфологічних ознак шляхом складання матриці.

4. Визначення функціональної цінності всіх одержаних варіантів рішень.

5. Вибір найбільш раціональних конкретних рішень

Інтелект, його різновиди, можливості підвищення його ефективності

Інтелект індивіда перш за все характеризується евристичністю (від грец. εύρίοκω — знаходжу, здатність розв’язувати творчі задачі).

Ще одна творча риса, що характеризує інтелект — креативність (від лат. сreare — створювати, вміння зробити щось нове). Вона характеризує здатність розв’язувати будь-які творчі задачі, бачити неясні протиріччя і формулювати їх у формі парадоксів.

Інтелектуальна мобільність (від лат. mobilis — рухливість, здатність щось швидко виконувати) — ще одна необхідна риса з характеристики інтелекту дослідника, що дозволяє швидко переходити від розв’язання задач одного типу до задач іншого типу. Існують два різновиди інтелектуальної мобільності: монодисциплінарна і полідисциплінарна. Перший з них має на увазі здатність дослідника переходити від одного до іншого типу задач у межах своєї професійної діяльності, другий — здатність здійснювати такі переходи в різних галузях науки.

Предикторність інтелекту — це здатність передбачати майбутній стан об’єкта або результат застосування будь-яких методів і знань. Розум людини взагалі можна визначити через його здатність враховувати майбутні наслідки дій або можливий кінцевий результат будь-якої діяльності.

Розумність означає здатність інтелекту забезпечити «розчистку ґрунту для посадки нових дерев», тобто здатність відмовлятися від старих методів, систем, що заважають проникненню дослідника на нові поверхи знання. Механізмом такої відмови від «старого» є декартівський конструктивний сумнів («Піддавай усе сумніву»).

Незалежність мислення — також неодмінна риса, що притаманна інтелекту дослідника. Тому успіх у науковому дослідженні приходить до того, хто здатний мислити і діяти незалежно від традиційних методів і авторитетів. Історія науки свідчить про те, що до відкриття Д. І. Менделєєвим періодичного закону молодий англійський хімік запропонував на семінарі в Кембриджі розташувати хімічні елементи в певному порядку за їх атомною вагою. В процесі своєї доповіді він почув від головуючого (видатного ученого) репліку: «А ви спробуйте розташувати хімічні елементи за алфавітним порядком, може тоді ще один закон знайдете!» Цей молодий дослідник забув про свою ідею і пригадав її лише після того, як Д. І. Менделєєв оприлюднив своє відкриття.

Відкритість інтелекту — це здатність приймати і трансформувати будь-які ідеї крізь призму своїх інтересів. Є. С. Жаріков відкритий інтелект порівнював з воронкою, в яку входить багато різноманітної інформації для фільтрації відповідно до потреб певного дослідження.

Саморефлексія інтелекту — це, по-перше, його здатність до самоаналізу, а, по-друге, до контролю за власною діяльністю. Саморефлексія — це передумова самонавчання. Дослідник повинен знати свої сильні і слабкі сторони, щоб уміти використовувати свої позитивні якості і виправляти недоліки.

Схильність, за термінологією Г. С. Сковороди, до «сроднього дєланія», тобто схильність займатися саме тією справою, яка перебуває у центрі його уваги. Існують різні ступені схильності: від інтересу до захопленості й пристрасної жаги. Схильність проявляється через потреби (безпосередні та опосередковані). Перші функціонують як мотивації до наукової діяльності прямо і незалежно від інших потреб, другі є наслідком інших потреб, які часто не мають нічого спільного з науковою діяльністю.

Допитливість як характеристика інтелекту пов’язана зі схильністю. Існує два її види: пасивна, яка задовольняється пошуком і «вживанням» уже отриманного наукою знання, й активна, яка потребує самостійного дослідження і власних рішень.

Незадоволеність досягнутим, самокритичність — відповідно до цих рис характеристики його інтелекту дослідник розглядає власні досягнення як щаблинку на шляху до більш вагомих результатів. Наявність цих рис є ознакою прихованих потенцій інтелекту. Незадоволеність буває конструктивною і деструктивною. Перша її форма є інструментом для самовдосконалення, отримання нових результатів, друга форма лише руйнує накопичені знання і не вказує, яким чином можна задовольнити надмірні вимоги до знання.

Оптимізм — це зовнішній прояв успішності і потенцій інтелекту, впевненість у результативності наукового пошуку, він підштовхує дослідника до поміркованого ризику. Оптимізм є позитивним проявом інтелектуальної діяльності; він відрізняється від самовпевненості, яка базується на випадкових досягненнях і часто призводить до стратегічних помилок у пізнавальній діяльності.

Почуття гумору є емоційною реакцією інтелекту. Воно допомагає йому потенційно негативні емоції перетворити на джерело позитивних емоцій. Найвищий прояв гумору — це бачення смішного в собі, у власних діях і вчинках. Той, хто має почуття гумору, може зрозуміти прихований у словах і ситуаціях інший смисл. Для цього потрібна своєрідна робота інтелекту, інверсія змісту слова, характеру вчинків і ситуацій. Розуміння за зовнішньою формою несмішних ситуацій або слів певного смішного змісту є ознакою вишуканого інтелекту.

Якість мовлення є репрезентом розвиненого інтелекту. Сучасна психіатрія пов’язує різні рівні розвитку мовлення з дефектами розуму: при ідіотії (найбільш важкій формі недоумства) мовлення зовсім відсутнє; при імбецильності (середній формі недоумства) у словниковому складі відсутні абстрактні поняття; при дебільності (слабкій формі недоумства) мовлення складається лише з мовних штампів. Ознакою нормального інтелекту є рівномірний розподіл оригінальних конструкцій мови і штампів. Мовлення геніальної людини характеризується величезним запасом абстракцій та відсутністю мовних штампів.

Простота рішень є симптомом конструктивних можливостей інтелекту. Йдеться про прості рішення складних проблем і задач, про кінцеві результати досліджень. Серед американських інженерів поширена така оцінка того чи іншого автора якоїсь невиправдано складної технічної системи: «Він недостатньо розумний, щоб творити прості речі».

Селективність мислення, тобто вміння відсіювати безперспективні варіанти досліджень, є також ознакою розвинутого інтелекту. Інструментом селекції виступає так звана логіка віддання переваг. Вона поєднує раціональні рішення з інтуїцією та емоційним станом дослідника.

Перманентність пізнавальної діяльності навіть після того, як проблема вже розв’язана, поставлена мета досягнута, проявляється у бажанні продовжити справу після її завершення у формі уточнення, вдосконалення, пристосування до нових задач, постановки нових проблем на базі отриманих результатів.

Ознакою розвинутого інтелекту є добра пам’ять. Вона є функцією психіки і мозку відображати, зберігати та відтворювати певні враження, досвід, знання, інформацію. Вона може розрізнятися: за способом запам’ятовування (механічна, логічна, довільна, недовільна, асоціативна); за носіями пам’яті (індивідуальна і родова, генетична, соціальна, історична); за терміном зберігання (короткочасна і тривала), за формами відтворення (словесно-логічна, образна, моторна, емоційна, зорова, слухова, смакова, дотикова, нюхова). Пам’ять та інтелект взаємопов’язані: чим більше інтелектуально обдарована людина, тим кращу пам’ять вона має. Але цей зв’язок не є абсолютним, бо зустрічаються науковці зі слабкою пам’яттю, як і слабоумні люди з феноменальною механічною пам’яттю. Будь-яка наукова праця розвиває пам’ять, допомагає упорядкувати отриману інформацію, класифікувати її. Слабку пам’ять можна розвивати, поліпшувати з допомогою спеціального тренінгу, «інтелектуальної гімнастики».

Виокремивши ці якості розвинутого творчого інтелекту, варто назвати і деякі ознаки нездатності до творчого мислення. До них відносяться нерозвинуте мовлення (відсутність абстракцій, мовні штампи тощо), мізонеїзм (побоювання нового), надмірний конформізм (сприйняття дійсності виключно очима більшості або окремих авторитетів, схильність до сліпого імітування їхніх поглядів і дій) тощо.

Сучасна наука виконує різні за масштабами, рівнем складності і практичного застосування завдання. Найважливішу роль при цьому відіграє фактор часу — тобто масштабні проблеми треба вирішити за обмежений час. З цим під силу впоратися не одиночкам-ґеніям, а скомпонованим за певними правилами науковим колективам. Необхідно перш за все зрозуміти, що науковий колектив — це не проста сума одинаків-учених, де кожний працює сам по собі. Це колективний інтелект (КІ), де вчені за своїми якісними даними доповнюють один одного і разом виробляють набагато більше знань, ніж змогли б вони створити по одному поза колективом. Розглянемо базові принципи, за якими можна створити КІ, що повинен працювати як єдиний організм з колективним розумом.

По-перше, це принцип гетерогенності (від грец. έτερος — інший, у складних словах означає різнорідність і γενναω — породжую, створюю), тобто різнорідності складових КІ. Відповідно до цього принципу науковий колектив має формуватися з людей, здатних вирішувати той чи інший тип проблем (фундаментальних, пошукових, прикладних, аналітичних, конструкторських, організаційно-управлінських).

По-друге, це принцип комплексності. Суть його полягає в залученні до наукового колективу не тільки профільних фахівців, а й фахівців із суміжних галузей наук. Потреба в дотриманні цього принципу пов’язана з необхідністю інтеграції надзвичайно диференційованих наукових напрямів і вимагає застосування методів багатьох наук для вивчення будь-яких об’єктів. Проблеми, що стоять перед сучасним суспільством, комплексні, тому успішно розв’язати їх зможуть лише комплексні за складом наукові колективи. Наприклад, якщо взяти сучасну глобальну проблему міжнародного тероризму, то вивчати її мають комплексні наукові колективи, сформовані з релігієзнавців, сходознавців, правознавців, економістів, політологів, конфліктологів, соціологів, етнографів та інших фахівців. Побудова КІ за принципом комплексності з включенням до складу наукових колективів фахівців із системотехніки, інформаційних систем і технологій допомагає подолати і наслідки «інформаційного вибуху».

По-третє, це принцип сумісності, згідно з яким необхідно, щоб за своїми фізіологічними, психологічними, моральними та інтелектуальними показниками люди були здатні, незважаючи на всі свої індивідуальні відмінності, до плідної спільної праці. Нині без перевірки на сумісність не можна підібрати не тільки команди космічних експедицій або атомних субмарин, а й наукові колективи, від яких чекають певних результатів праці за обмежений час. Розрізняють сумісність фізіологічну, психологічну, моральну, етнокультурну, інтелектуальну, професійну, політичну й соціонічну.

По-четверте, це принцип відповідності. Можливості КІ залежать також від того, наскільки формальна структура наукового колективу відповідає фактичному стану субординації його членів. Повна відповідність формальної (за штатним розкладом) і реальної структур (неформальна субординація) є вимогою принципу відповідності. Реальні можливості для реалізації цього принципу існують уже зараз: більшість колективів, що плідно працюють, виникають спочатку неофіційно довкола якоїсь особи вченого, особистість якого має притягальну силу і змушує підкорятися їй не тільки внаслідок формально установлених вимог, а й із суто наукової доцільності. Крім того, певні демократичні традиції мають місце в науковому середовищі: діяльність учених рад, виборні посади керівників наукових підрозділів, відкриті процедури захисту результатів наукових досліджень, діяльність тимчасових наукових колективів тощо.

По-п’яте, науковий колектив повинен формуватися за принципом перманентності, іншими словами, змінюватися за своїм складом. Колектив формується, існує, змінюється за своїм складом, а можливо, й повністю розформовується в прямій залежності від потреб науки. Цей принцип поширюється також на процес діяльності КІ, тобто науковий колектив не повинен простоювати. Замість вирішеної проблеми або задачі ставиться інша. І цей процес переходу від одного об’єкта дослідження до іншого продовжується безперервно.

По-шосте, це принцип «команди» (стабільності), відповідно до якого окремі дослідники можуть приходити в команду (науковий колектив) ззовні і виходити з неї, але традиції, «дух команди», її специфічний творчий почерк розв’язання наукових проблем мають залишатися за будь-яких обставин.

По-сьоме, це принцип оптимального кількісного та якісного складу КІ. Згідно із сучасними даними науковців, оптимальна кількість первинного наукового колективу не повинна перевищувати 20 осіб. За середньостатистичними даними, колектив з 15 учених працює набагато результативніше, ніж п’ять груп, кожна з трьох осіб, і тільки наполовину поступається за продуктивністю групі в 45—50 науковців. Український науковець Г. М. Добров ще в 70-х роках ХХ ст. підрахував, що оптимальні за кількісним складом наукові колективи у природознавстві, витрачаючи менш як половину всіх ресурсів (кадри, гроші, технічні прилади тощо дають понад половину від загальної кількості наукових результатів. Дотримування цих вимог під час формування наукових колективів відповідає принципу оптимальності щодо кількісного складу. Критерію оптимума має відповідати і віковий склад наукового колективу. Оптимальною науковці називають структуру такого наукового колективу, де працює 40 % молодих співпрацівників, 40 % — середнього та 20 % — похилого віку. Чітко визначеної оптимальної статевої структури наукового колективу не існує, але практика підтверджує, що тільки чоловічий або тільки жіночий його склад набагато менше стимулює творчу діяльність, аніж змішаний.

Для того, щоб КІ нормально працював, необхідно налагодити його функціонування за певними принципами.

По-перше, це принцип наукової рівності. Він означає, що ідеї, висунуті будь-яким співробітником колективу, оцінюються не за статусом джерела, а за змістом самої ідеї. Тобто не має значення, хто висунув ідею, а має значення, яка це ідея. Цей принцип доповнюється принципом незамінності (вищості). Тобто серед членів наукового колективу не повинно бути жодної випадкової людини. Саме тому кожний з них стає незамінним. Тобто в ідеально сформованому КІ кожний співробітник може так виконувати свою роботу, як ніхто інший, і тому стає незамінним. Втрата хоча б одного члена такого колективу дуже відчутно впливає на його загальну працездатність.

По-друге, оптимальне функціонування КІ залежить від реалізації кожним його членом права на індивідуальну творчість. Отже, кожний має право на свою думку, свій підхід стосовно виконання завдань, поставлених перед колективом. Цей принцип доповнюється принципом єдиної мети, яка має бути щодо розв’язання проблеми у визначений термін.

По-третє, науковий колектив у цілому і кожний його член зокрема повинні мати право на помилку, адже лише той не помиляється, хто не працює. За даними науковців, з моменту постановки і формулювання завдання ймовірність вирішення для окремих конструкторських розробок складає 95—97 %, для прикладних досліджень — 85—90 %, для пошукових — 60 %, для фундаментальних — 5—7 %. Отже, право на помилку має об’єктивну основу. Спроби обмежити або скасувати це право призводять до приховування помилок і, як наслідок, до неможливості їх виправити. Це право не стосується кінцевої мети, право на існування воно має лише на проміжних етапах дослідження. Кінцевий результат має бути бездефектним.

По-четверте, право на помилку доповнюється правом на критику. Це означає, що будь-яка ідея в процесі критики може бути спростована, якщо вона хибна, або вдосконалена, якщо вона правильна. Причому критика має бути конструктивною, доброзичливою, тактовною. П. Л. Капиця з цього приводу писав: «Коли в якійсь науці немає протилежних поглядів, немає боротьби, то ця наука прямує до цвинтаря, — вона йде ховати себе». Існує також правило заборони критики в момент генерації ідей. Це правило не скасовує критику, а переносить її на іншу фазу діяльності КІ. Критика в будь-якому випадку повинна бути безособовою: тобто наукова критика — це критика ідей, а не людей, що їх висунули.

По-п’яте, два принципи КІ — мінімального контролю і максимального контролю мають забезпечити оптимально творче вирішення будь-яких проблем. Сутність першого з них у тому, щоб не заважати вільному розвитку думок кожного науковця, сутність другого — в тому, щоб забезпечити масимальний контроль за кінцевою продукцією, результатами досліджень.

По-шосте, КІ може ефективно працювати в разі запровадження системи стимулів до наукової творчості. Тобто, використовується увесь діапазон моральних і матеріальних стимулів. До моральних стимулів належить використання публікацій учених і науковців, посилання на їхні праці та їхнє ім’я, особисті запрошення до участі в роботі конференцій, симпозіумів, семінарів, урядові нагороди тощо. До матеріальних стимулів належать грошові премії, персональні ставки, подарунки у вигляді комфортного житла у престижних районах міста тощо. Якщо вчений має справедливе й достатнє для його життя матеріальне забезпечення, на перше місце для нього виходять моральні стимули. Для того щоб справедливо застосовувалися до працівників моральні й матеріальні стимули, мають бути чітко визначені індивідуальні службові обов’язки кожного з них за штатним розкладом і налагоджений контроль за виконанням.

По-сьоме, функціонування КІ повинно здійснюватися за принципами універсалізації і спеціалізації його діяльності. Рівень спеціалізації характеризує професійний рівень КІ, є наслідком розподілу праці, диференціації науки. Універсалізація є наслідком міграції наукових методів, інтеграції наук, глобалізації сучасних проблем.