2. Головні риси права.

Цивільне право. У литовсько-руському праві оформились і були грунтовно врегу­льовані інститути власності, договірне та зобов'язальне право, корис­тування чужими речами, заставне право тощо. Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первин­ною формою якої було "феодальне держання": князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов'язком васала була його явка за першою вимогою господаря "конно, збройне і оружно". Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіс­кацією маєтків.

Феодальна земельна власність формувалася на основі розпаду об­щинної власності, захоплення общинних земель або освоєння пусток. Одним із видів такої власності були так звані данини або держання — земельні пожалування князя своїм васалам з умовою служби, що на­давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто у спадкове володіння. Були ще успадковані чи куплені землі, власник яких мав право розпо­ряджатися ними на свій розсуд. З метою запобігання розпаду та роз­дрібненості феодальних володінь статути обмежували свободу розпо­рядження власністю, зокрема щодо заповідання та дарування землі.

Застосовуючи рецепцію римського права, статути врегульовували сервітутне право — право користування чужим майном, зокрема, чужим лісом (брати дрова на паливо, збирати гриби та ягоди, полю­вати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас власнику чи утримувачу землі можна було заборонити змі­нювати русло річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло якось зашкодити сусідам.

У галузі зобов'язального права помітно вирізнявся такий його елемент, як договори. Незважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагались реєстрація їх у суді або укла­дення в присутності свідків. Найпоширенішими були договори по­зички, купівлі-продажу, найму. Подальшого розвитку набуло застав­не право, добре відоме ще з часів Давньоруської держави. Так само, як і в "Руській Правді" та інших джерелах княжої доби, застава іс­нувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора. Водночас закон стояв на сторожі майна власника, застерігаючи, що навіть у випадку несплати боргу лихвар чи інший кредитор не мав права продати закладене майно. Він повинен надати час і можливість боржникові викупити свою власність і повернути борг.

Шлюбно-сімейне та спадкове право. Ця галузь права була найбільш консервативною. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Вона збе­рігалася тривалий час, хоч різні закони передбачали за це покарання. Законним вважався шлюб, оформлений через вінчання в церкві. Спо­чатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або когось з місце­вих правителів. Зрозуміло, що це обмежувало інтереси шляхти, панів, ображало їхню гідність. Тому в 1447 р. це правило було скасовано.

31 артикул (III розділ) Другого Литовського статуту забороняв на­сильно віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, обов'язково враховувати волю і бажання тих, хто брав шлюб.

Встановлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дружини. У свою чергу, чоловік повинен був записати на користь дружини час­тину свого майна, так зване "віно", яке після смерті чоловіка перехо­дило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одруження вона та її діти також ставали шляхтича­ми. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втра­чала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, од­нак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та ді­тей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше то­го, чоловікам надавалось право віддавати своїх дружин або дітей кре­диторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Успадкування майна відбувалося за законом і за заповітом, при­чому, на відміну від "Руської Правди", дочки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне утримання, що після неї переходило дітям. Як зазначено в 32 артикулі (III розділ), батько міг заповісти свій маєток і майно дітям лише з доброї волі, а не за при­мусом.

Кримінальне право. Кримінальне право дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах. Воно мало становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, вчинені феодалами, карались м'якше або зовсім не карались. Так, у випадку завдання рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф.

Литовсько-руське кримінальне право під злочином розуміло "кривду" або "шкоду". Пізніше до цього виду небезпечних діянь ста­ли відносити порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "гвалт", "злочинство". Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відпо­відальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за Другим ста тутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступ­ництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво, за які передба­чалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 першого розділу Статуту 1566 р. передбачав смертну кару і позбавлення честі та май­на для злочинця, який вчинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали.

Значна увага приділялась у статутах злочинам проти особи та май­на. Крадіжка майна каралась надзвичайно суворо — аж до застосу­вання смертної кари. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку ре­цидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвер­тування чи посаження на палю та позбавлення честі. Крім цього, ро­дині вбитого сплачувалась головщина у подвійному розмірі. За нав­мисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав'язка з його майна.

Як і кожне феодальне право, закони Литовсько-Руської держави передбачали відповідальність за вчинений злочин відповідно до соці­ального стану обох сторін. Так, при звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити головщину у розмірі 100 коп. грошей і відбути тюремне ув'язнення тер­міном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи "простого звання", всі вони карались на смерть. Щоправда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмис­ний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні підда­вались смертній карі.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї ди­тини, вбивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбав­лявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався га­небній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем та котом і топили. До такого самого покарання засуджувались співучас­ники. Навмисне вбивство дитини каралось тюремним ув'язненням на один рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допо­могу і два-три свідки могли достеменно вказати на факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалось.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті за­лякати та застерегти населення від злочинних дій.

Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались гро­шовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій сторо­ні. Пережитком минулого залишався принцип таліону (в тому числі за наклеп, коли наклепникові завдавали такої самої шкоди, якої міг зазнати звинувачений), а також символічного таліону. Слузі, який ри­зикнув оголити зброю перед паном, відрубували руку.

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалась наявність вежі при замко­вих судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.

Особливим каральним заходом, що застосовувався лише до пред­ставників привілейованих верств, було "виволання" — публічне ого­лошення вироку, яке, власне, означало громадянську смерть засудже­ного. Згодом виволання замінили "опалою", що передбачала не лише втрату громадянських прав, а й примусове вигнання за межі держави.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Тим самим створювалися умови для зловживань з боку суддів, вико­ристання покарання з метою залякування, у класових чи станових ін­тересах.

Після Люблінської унії 1569р. у Річ Посполитій сформовані такі риси права:

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на ру­хоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов'язано із землею. Головна увага приділялася правовому регу­люванню феодального землеволодіння (королівського, велико­князівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власни­ками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, вій­ськового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам віджучувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користування за службу на визначе­ний час (наприклад, «до живота», «до волі панської»); в) «купле­ні». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566 pp. власники родового і вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмежен­ня суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно ска­совані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У разі відсутності гра­моти застосовувався принцип давності часу. За Статутом 1529 р. після 10-тн років володіння землею гарантувалася недоторкан­ність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх ви­дів була недоторканною. Винятком було майно державних зло­чинців, яке конфісковувалося.

Обов'язком кожного землевласника, за Литовськими статута­ми 1529, 1588 pp., було особисте несення військової служби. Крім того, він був зобов'язаний поставити на війну певну кіль­кість озброєних людей, залежно від розміру володіння. Шлях­тич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Передбачалась можливість неприбуття па службу лише через хворобу.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове пра­во. Успадкування розрізнялося за законом, за заповітом і на ос­нові звичаю. За законом діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності - бічні кров­ні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьківсько­го, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки при­дане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося між дітьми.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спад­щини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалось рухоме майно і куплена неру­хомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремле­ні від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чолові­чій лінії, а материнське - успадковували родичі, які були ближ­че до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося вимороченим і пере­ходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588 р. відносив також до сфери регуляції норм Руської правди і звичаєвого права.

В умовах феодального суспільства зобов'язальне право не на­було значного розвитку. У натуральному господарстві були по­ширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком грошових відносин набуває розповсюд­ження договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і не­рухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад «десяти коп.. грошей») закон вимагав письмової фор­ми договору. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань мог­ла застосовуватися застава (землі, маєтку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності в п'ять або десять років. При укладанні угод застосовувалися іі норми звичаєвого права (вимагалась присутність свідків, які «перебива­ли» потискання сторонами рук; виставлявся могорич, договір скріпляли присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку ро­бився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського су­ду запис переносився «до книг земських».

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичає­вого нрава та окремими законодавчими актами, в основі яких бу­ли принципи християнського православного права. Шлюбу пе­редував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розриву шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини розглядалися світськими судами. Детально були вре­гульовані майнові відносини: у випадках винуватості жінки вона позбавлялася приданого й віна, у разі винуватості чоловіка - він позбавлявся віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, придане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків під час злиднів, го­лоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад. Батьки не відповідали перед судом на скарги своїх дітей.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і криміналь­ного права не існувало. Кримінальне право, що застосовува­лося на українських землях, мало становий характер. Це вияв­лялося, з одного боку, у тому, що особисті і майнові права пред­ставників панівних станів захищались посиленими санкціями. Наприклад, Литовський статут за образу шляхтича передбачав ув'язнення, а за образу нешляхтича - штраф. З іншого боку - відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодавстві і су­довій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститу­ти, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб'єктів злочину почали відносити не лише вільних, а й фе­одально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відпові­дальності: за Другим Литовським статутом він становив 14, а за третім - 16 років.

Злочини поділялися залежно під їх об'єкта. Найтяжчими вважалися злочини проти релігії (віровідступництво, богохуль­ство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі йшли злочини проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров'я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й сло­весні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивство шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна і т. ін. Наїз­ди, розбій, грабіжництво, підпали каралися, здебільшого, стра­тою. Виокремлювалися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Покарання передба­чало відшкодування збитків та страхання за принципом «на страх іншим». За чинними нормами права, відповідно до виду злочину, визначався вид покарання, але була відсутня визначе­ність чіткої міри покарання.

Найвищим видом покарання була смертна кара, яка прису­джувалась за релігійні й державні злочини, вбивство, грабіж­ництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім'ї та мо­ралі. Розрізнялась проста (новішання, відрубання голови) і кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посад- ження на палю, закопування живим у землю). До селян та ін­ших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практи­кувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в'язниці. Крім того, засуджених ви­користовували як робочу силу. Існувала досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала «головщину» (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена бу­ла переховуватись за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст., виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).