3.4. Право на українських землях в xiVст. – поч.. XviIст.

1. Джерела права.

2. Головні риси права.

3. Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р.

4. Джерела права та головні риси права козацького.

5. Суд і судочинство.

1. Джерела права.

Правова система Литовсько-Руської держави була своєрідним від­дзеркаленням політичного становища українських князівств. Вона ор­ганічно поєднувала право Київської Русі та Галицько-Волинської дер­жави з литовським і частково польським законодавством. Через це в Україні утворилась досить строката система правових джерел.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовсько­го справила видатна законодавча пам'ятка Київської Русі — "Руська Правда". Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не ру­хати, новини не заводити", не лише підтвердили законність дії старо­руського права, а й надали йому державної санкції. Правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місце­вих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права була досить значною, тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістають найбільше по­ширення наприкінці XIV ст. — у першій половині XVI ст. Вони були дуже різноманітними за змістом, а через брак писаних законів нерід­ко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих суспільних верств, осіб чи станів. Вони поділялися на пожалувані, пільгові, охо­ронні. Пожалувані привілеї діяли при виділенні землеволодінь, надан­ні шляхетського титулу, посади; пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо; охоронні застосовувались у випадку порушення особистих чи майнових прав. Були ще земські привілеї, в яких ішлося про взаємовідносини шляхти з іншими вер­ствами населення чи державними урядовцями. Обласні привілеї ви­значали організацію місцевого управління, правове становище певно­го регіону в складі держави. Поширеними були грамоти або привілеї про надання містам магдебурзького права.

Ще одне джерело права — земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не ок­ремих осіб чи станів, а всієї землі та всіх жителів. їхнє головне при­значення полягало у регулюванні відносин між громадянами, держав­ними і міськими органами влади. Як правило, земські устави видавалися у випадку ліквідації удільних князівств та створення намісництв, з метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які певною мірою уніфікували чинне законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські ста­тути (у трьох редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провін­ційному сеймі у Вільно. Його джерелами була "Руська правда", привілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник складався з 25 статей, які за своїм змістом стосувались ма­єткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, у статті 7 зазначалося, що злодій мусить заплатити штраф, якщо його впіймано з речовим доказом факту кра­діжки, якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався з дорослих дітей і дружини за умови, що вони знали про крадіжку. Са­мого злодія в такому разі карали на смерть.

У Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського пра­ва і нових законодавчих джерел литовської доби. Скажімо, ряд статей взято з "Руської Правди", однак характер передбачених покарань значно суворіший, зустрічається покарання на смерть, якого не було у "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 встановлювала смертну кару (повішання) за крадіжку корови або у випадку, коли сума вкрадено­го майна складала півкопи грошей. У цілому Судебник охоплював не­значну частку правовідносин у галузі карного права.

Значно ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією стали Литовські статути: Перший ("Старий") 1529 p., Другий ("Волинський") 1566 р. та Третій ("Новий") 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Лито­вського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональ­ної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх на­родів, які проживали на її території, зокрема, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була "Ру­ська Правда", їх норми відтворювали звичні "давні права" і розгляда­лися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишались найавторитет­нішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Геть­манської держави XVII—XVIII ст. Вони стали джерелом усіх кодифі­каційних проектів XVIII — початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840—1842 pp., коли на останні було поширене російське законодавство. З урахуван­ням того, що Литовсько-Руська держава як суверенне князівство при­пинила існування після укладення Люблінської унії 1569 р. та утво­рення Речі Посполитої, мова піде про Перший та Другий Литовські статути, видані за часів Великого князівства Литовського. Як джерело права Статути цінні ще й тим, що вони демонструють успадкування Литовсько-Руською державою староруських правових норм, засвідчу­ють, що саме вона, на противагу Московії, стала спадкоємницею пра­вових відносин Київської Русі.

Джерелами права були також міждержавні договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєво­го руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві за­стосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема: «Статей магдебурзького права» Б. Троїцько­го, «Зерцала саксонів» II. Щербича, «Права цивільного хелмін- ського» П. Кушевича. Однак місцева інтерпретація магдебур­зького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і незалежними. Можна погодитися з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосову­валося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського насе­лення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набу­ла панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви були кормчі книги «Номоканон», і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.