Виникнення козацтва.
Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницька», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.
Після Люблінської унії розпочалась широка полонізація українських земель. Так, у 1569 р. була проведена ревізія земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах, і король став масово роздавати польській шляхті землі на Київщині, Брацлавщині і Задніпров`ї, де панівними стали католицизм, польські мова і право. Найбільш полонізованою була Галичина, яка ще з XІV ст. стала провінцією Польського королівства. Найшвидше полонізувалась Холмщина і Підляшшя, де ще здавна оселилось багато дрібної польської шляхти. На Україні почали з`являтись величезні латифундії польської і місцевої шляхти; так, вінницький староста Калиновський отримав усю південну Київщину, а канівський і черкаський староста (обраний у 1550 р.) Олександр-Дмитро Вишневецький (прозваний у народі Байда), з роду волинських удільних князів Гедиміновичів, захопив третину земель Полтавщини.
У підсумку, 3 чинники спричинились до зародження українського козацтва:
1. земля опинилась у власності кількох десятків українських магнатських сімей, притому селяни на цих землях звільнялись від будь-яких повинностей на 20-40 рр., тож виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва;
2. постійна небезпека від татарських нападів зумовила навики володіння зброєю і ведення воєнних дій;
3. масова роздача землі польській і спольщеній шляхті, посилення панщини, безправ`я селян, бідних міщан і дрібних ремісників призвели до їх масової втечі (зокрема, з Полтавщини у 1630-1640 рр. втекло понад 20 тис. селян) у гори до опришків або на доволі вільні простори Східної України та у Причорноморські степи (зокрема, по нижній течії Дніпра) і Московське прикордоння, де вони почали засновувати поселення – слободи, села, хутори.
Провідники і ватажки втікачів-поселенців виділились в окрему категорію населення – козаків; вперше це слово згадується наприкінці XІV ст. і позначало людей, які займались вільним ремеслом чи обороною краю; у половецькій мові це – “вартовий, воїн”, у турецькій – “незалежна людина, волоцюга”. Козаки були вільними людьми, об`єднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Вільні козаки-поселенці утворили нову суспільну організацію – громаду, в якій кожен вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма права користуватись господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні – у виборах козацької старшини (отаманів, суддів, писарів тощо). Козацтво було соціально неоднорідним – до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них з`являється майнова диференціація – виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки.
З початку XVI ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали засновувати укріплені табори з військовими залогами – січі – як оборонні пункти; королівські урядовці, зокрема старости прикордонних земель, використовували їх для захисту кордонів від татар.
Кожен християнин чоловічої статі міг вільно увійти-вийти з козацького братства, жінок і дітей у козацтво не приймали. При записі до куреня козаку надавали нове прізвисько. Старшинство поміж козацтвом розподілялось за часом перебування у Запорізькій Січі, і, відповідно, козаки звертались один до одного через “батько-син”. Козацтво поділялось на січових (несімейні) і волосних (сімейні) козаків; окрему категорію становило “лицарство” чи “товариство”, які отримували ці почесні титули-звання за відзнаки у боях чи інші заслуги, за тривалу службу у війську і т.п. Козацтво, яке постійно перебувало у Січі по куренях, - січове (несімейне) - поділялось на “старше” і “молодше” і становило власне козацьке військо. Наприкінці XVI ст. Запорізька Січ нараховувала 5-6 тис. козаків, з яких 1/10, постійно змінюючись, служила січовою залогою, а решта брали участь у походах або займались мирними промислами. Волосне (сімейне) козацтво, на відміну від “лицарства”, теж допускалось у Запорізьку Січ, але не мало права проживати на її території, тому селилось із своїми сім`ями на її околицях – у степах, хуторах, де займалось хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами, і проживало у паланках; вони називались підлеглі посполитих січових козаків, “сидні”, “гніздюки”. Поза тим, разом січове і волосне козацтво становили єдине військо Запорізької Січі.
У 1520 р. Великий Литовський князь вперше завербував козаків для військової служби. Згодом правлячі польсько-литовські кола прагнули розколоти козацтво – взяти на державну службу частину заможних козаків для боротьби проти народних мас і охорони південно-східних кордонів від Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на оплатну військову службу – сформований загін з 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом “старшому судді всіх низових козаків”. Ці козаки вносились у реєстр (список) – звідси їхня назва; відтоді офіційно козаками вважались лише внесені до реєстру (з часом їх кількість зросла). Реєстрові козаки входили до складу польського прикордонного війська, командували ними здебільшого польські офіцери-шляхтичі; наприкінці XVI ст. вони становили близько 3 тис. чол. На час війни польський уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у т.ч. державних і приватних селян, а по завершенню війни вони виключались з реєстрових списків і навіть повертались колишнім господарям. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв: 1. виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялись від влади старост і воєвод (якщо проживали на королівських землях) та міських магістратів і переходили під виключну юрисдикцію реєстрового війська; 2. реєстр мав свій “присуд” – право судитись у своїх судах; 3. звільнялись від податків; 4. мали право власності на землю; 5. мали право вільно займатись різними промислами і торгівлею. Крім плати за службу, реєстрові козаки періодично отримували сукно, порох, свинець. Реєстрове козацтво поділялось на верхівку, “чернь” і “середину”. Верхівку реєстрових козаків становили козацька старшина і заможне козацтво, які походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, млинами, корчмами, мали наймитів “підсусідків”. Слободи і хутори, зайняті реєстровим козацтвом вздовж Дніпра, розташовувались серед державних, магнатських і шляхетських володінь. Козацька старшина використовувала рядове козацтво у власних інтересах – на важких роботах, обкладала податками. У час народних повстань наприкінці XVI – у першій половині XVIІ ст. низи і “середина” реєстрового козацтва переходили на бік народних мас, виступали проти кріпацтва.
Отже, на початку XVIІ ст. існували 3 чітко не розмежовані категорії козацтва: заможні реєстрові козаки, що служили польському уряду; заможні козаки, що жили поза межеми Речі Посполитої; більшість козацтва, що жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.