3.2. Головні риси суспільного ладу на українських землях в xiVст. – поч.. XviIст.

1. Суспільний лад на українських землях в XIVст. – поч.. XVIIст.

2. Виникнення козацтва.

3. Магдебурзьке право на українських землях.

1. Суспільний лад на українських землях в xiVст. – поч.. XviIст.

Головна особливість функціонування середньовічних суспільств полягала в чіткому поділі населення на певні соціальні категорії, належність до яких і визначала місце людини в соціальній ієрархії та, відповід­нно, широту її прав і обов'язків, ступінь зверхності чи підданства. Причому належність цю здебільшого обумовлювала не діяльність людини в тій чи тій громадсько-політичній царині або на державній службі, а її походження. Один із досконаліших правових кодексів середньовічної Євро­пи, норми якого були чинними і на українських землях, стверджував: ні­хто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження.

Включення українських та білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Насправді ж нова суспільна організація країни мала особливості.

По-перше, всі волості, на які поділялися удільні (великі за терито­рією) князівства, тепер підпорядковувалися намісникам Великого Ли­товського князя — державцям або воєводам. їхня юрисдикція поширю­валася лише на військово-феодальний стан (службових князів, зем'ян, бояр, слуг дворних). Велика феодальна знать, яка володіла земельними маєтностями на підставі спадкової власності, забезпечила собі імунітет, звільнившись від юрисдикції місцевої влади.

По-друге, новим аспектом розвитку феодальних відносин стало залу­чення до військової служби у небаченій досі кількості представників різ­них верств населення. За це роздавали землі в умовне володіння, відтак більшало дрібних феодалів.

По-третє, з'являються нові форми феодального землеволодіння: тим­часове користування без чітко визначеного терміну; землекористування на певний час; довічне землекористування, яке поклало початок форму­ванню спадкової земельної власності служилих феодалів (шляхти).

По-четверте, таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої державної форми феодалізму, яка відрізнялася від класичних західноєвропейських зразків. Йдеться про те, що служба більшості феодалів у Литовсько-Руській державі була їхнім обов'язком перед державою, а не результатом договірних відносин васала і пана.

На верхівці соціально-станової ієрархії були князі. Князі литовської правлячої династії, нащадки удільних давньоруських князів разом ство­рили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це — закри­тий стан, ввійти до нього було неможливо. Цьому не могли посприяти ні багатство, ні високі урядові посади, ні наближеність до Великого литов­ського князя. Основою сили і виливу цього простору було аристократич­не походження і великі земельні володіння'.

Досить близькою до князів як панівної верстви суспільства була вер­хівка бояр або панів. Ця не зовсім чітко виражена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих удільних князів. Верхній прошарок панів становило велике боярство, яке за економічною і політичною впливовістю поступово зрівня­юся з князями.

Середній прошарок панів (так звані «зем'яни») складався з представ­никив військово-служилого стану. Вони домагалися дедалі більшого за­кріплення за собою майнових та особистих імунітетних прав і, врешті-решт, стали в один ряд із давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, подібний до західно-європейського рицарства.

Здебільшого саме з цих двох верств — князів та панів-бояр — як верхівки суспільства формувався державний апарат. У військовий похід представники цих верств ішли від власними корогвами («хоругвами»), а тому їх іще називали «хоругваними панами». Крім військової повин­ності, жодних інших вони не мали, податків не сплачували, до них не застосовували тілесні та ганебні покарання. Вони мали право судити не лише простих людей, а й залежних від них дрібних та середніх феода­лів. Входили до складу найвищого органу держави — сейму, брали участь у виборах Великого князя.

Феодалами переважно були дрібні бояри та шляхта, котрі жили на землях магнатів і Великого князя. Земельні ділянки надавали їм за військову службу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10—15 сіл, монополі­зувало все місцеве управління на українських землях. Вони були найчастіше не власниками, а держателями землі. Мусили відбувати військову службу, допомагати будувати фортеці, дороги, мости. Шляхта давала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди.

Звернімо увагу на одну особливість цієї верстви. Титул боярина могли отримати від Великого князя люди з непривілейованих верств — міщан, духовенства, заможних селян. Існували своєрідні перехідні сту­пені до боярства — путні бояри, панцерні слуги тощо. Попервах після входження українських земель до Литви вони не користувалися права­ми і перевагами і разом з усім народом зазнавали релігійної, національ­но етнічної, станової і сімейно-побутової дискримінації. Лише привілеї короля Казимира IV у першій половині XV ст. поширили на бояр деякі інститути польського права, узаконивши формування власне української шляхти.

У другій половині XV ст. шляхта стає основною масою феодалів у JIuтовсько-Руській державі. Цей титул або передавали у спадок, або його надавав Великий князь. У сумнівних випадках існував спеціальний поря­док так званого «виводу у шляхетство», який полягав у наданні письмо­вих доказів або свідчень декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, решта — удільними землями.

Шляхта звільнялася від податків і повинностей, крім так званої «земської служби» — обов'язку виставляти (залежно від земельного на­ділу) певну кількість кінних воїнів.

Вона мала право стягувати зі своїх маєтків і від підлеглого населен­ня податки і вимагати від підданців нести на користь шляхти повинності.

Особу шляхтича вважали недоторканною. Його ніхто не міг підда­ти покаранню, крім особливого шляхетського трибуналу.

Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади. За Городельською унією, шляхтичі-католики повинні були одружувати своїх дітей лише з католиками. Мали свої герби.

Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі доби XV—XVI ст., хоч і складала близько 5% населення, стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була опорою великокнязівської вла­ди, а правителі у відповідь надавали шляхтичам усіляку урядову під­тримку і наділяли їх привілеями.

Окремою соціальною верствою серед привілейованого населення бу­ло духовенство. До нього належали не лише священнослужителі та їхні родини, а й численний церковний апарат. Поділене на чорне та біле, ду­ховенство в українських землях було досить численним: православні церкви мали навіть невеликі села, а у містах їх налічувалося до десятка. Нерідко церкви закладали князі, магнати, надаючи їм земельні пожалування, гроші, купуючи церковне начиння, а також облаштовуючи при церквах та монастирях шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих.

Значення духовенства у соціальній організації Литовсько-Руської держави було досить велике. Традиційно, ще з княжих часів, церква пе­ребувала під опікою держави, мала значні привілеї й високий авторитет у суспільстві. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили пере­шкод церкві, підтримували її діяльність. Показовим є відновлення Вели­ким литовським князем у 1458 р. митрополії в Києві, яка на противагу московському митрополиту підпорядкувала своєму впливу все право­славне населення на землях колишньої Давньоруської держави.

Після втрати державності саме православна церква стала для україн­ського народу єдиним інститутом захисту його самобутності, національ­ної приналежності, духовною опорою у протистоянні католицизму і зов­нішній експансії.

Окремою суспільною верствою був стан міщан, який сформувався V XIV—XV ст. і налічував до 15% населення. Але навіть значна питома іі,н а міських жителів не дозволило їм відігравати таку роль у суспільно-політичному житті, як у Західній Європі.

За соціальним становищем поділялись на 3 категорії: 1. міський патриціат – впливові сім’ї багатіїв, купецько-лихварська і реміснича верхівка та магістратські урядники, вони мали землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права; 2. повноправні міщани – середні торговці, особи, які займались різними промислами, майстри (власники майстерень), бюргерство (“поспільство”); 3. міські низи (плебс) – дрібні торговці, незаможні і збанкрутілі ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники (партачі). Міська аристократія намагалась не допустити бюргерство до зайняття посад у міському магістраті та обмежувала на свою користь їхню господарську діяльність. Міська голота для охорони від утисків з боку майстрів утворювала власні організації – господи; так, у 1469 р. була створена господа підмайстрів ткацького цеху у Львові, у 1483 р. – господа підмайстрів швацького цеху у Коросно.

Міське населення поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво, та об`єднувалось у професійні корпорації – цехи (лікарів, аптекарів, будівельників, зброярів, золотарів, шевців, кравців, ткачів, кушнірів, ковалів, різників тощо), внутрішній устрій та правове становище членів яких визначались їхніми статутами. На чолі цеху стояв цехмайстер, обраний з-поміж найвпливовіших майстрів, він керував справами цеху, захищав його інтереси, розпоряджався цеховим майном, контролював якість продукції, мав судові повноваження – судив членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини та здіснював третейський суд; притому, найсуворішим покаранням було виключення з цеху, що було рівноцінним втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об`єднань були лише майстри – власники майстерень, в яких працювало кілька підмайстрів і учнів; кандидат у майстри повинен був мати високу професійну кваліфікацію та гроші для заснування майстерні і внесення певної суми у цехову касу. За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій були нерівні – головували у них найбагатші майстри, а підмайстри усувались від участі у внутрішніх цехових справах. Цех відстоював інтереси своїх членів і боровся з конкурентами; усі, хто займався ремеслом, повинні були входити до певного цеху; особи, які працювали таємно, переслідувались; право збуту ремісницької продукції належало лише членам цеху. Цех слідкував за тим, щоб робота рівномірно розподілялась між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, чітко визначена кількість учнів і підмайстрів. Цехи сплачували місту і державі визначену суму податків, виставляли у разі війни певну кількість воїнів, мали виділені для оборони міста ділянки міських мурів; цехи мали свої свята, герби, емблеми, прапори. Поза тим, в українських містах буда значна група позацехових ремісників – партачів, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних мотивів, внаслідок відсутності коштів, а також до них належали сільські ремісники, які працювали у місті. Партачів, на відміну від цехових монопольних виробників і збувальників товарів, підтримувала шляхта і міська влада. Основними формами міської торгівлі були ярмарки (у Києві, Летовичі, Берестечку, Дрогобичі і Львові вони відбувались двічі на рік, а у Барі і Луцьку – тричі на рік), торги, щоденна крамнича торгівля.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани приватновласницьких і церковних міст перебували у найтяжчому становищі – виконували різні повинності: косили сіно, збирали хліб, возили дрова, а також сплачували різні податки: в`їздні, весільну куницю та ін., міщани, які займались землеробством, сплачували чинш; вони не мали права без дозволу міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан. Міщани великокнязівських і королівських міст несли загальнодержавні повинності та встановлені старостами і управителями – будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували “посполите рушіння” (народне ополчення), забезпечували замкову і польову варту, віддавали у військо встановлену для кожного міста певну кількість “вибранців” з повним спорядженням, а міщани Вінниці, Канева, Житомира і Черкас мали супроводжувати “кінно і збройно” старост і воєвод на час військових походів. Міщани самоврядних міст були юридично незалежними, але несли загальнодержавні повинності і податки та встановлені міською адміністрацією – утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю. Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 р., Кам`янець-Подільський у 1374 р., Луцьк у 1432 р., Київ у 1497 р. Та в українських землях, на відміну від країн Західної Європи, магдебурзьке право не повністю звільняло міста від феодальної залежності, та іноді поєднувалось з нормами звичаєвого права; а попри те, польська влада здебільшого надавала його лише католикам, а православні міщани істотно обмежувались у правах на торгівлю, ремесло, участь в органах самоврядування. На міщан, незалежно від категорії міста, поширювались усі загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір і церковна десятина.

Українські міщани створювали братства, які ще здавна існували при церквах, маючи лише релігійних характер, а згодом перейняли окремі засади цехового устрою – щорічний вибір старшини, членські внески, допомога зубожілим братчикам, та почали здійснювати, попри релігійні, економічні і культурно-освітні функції. Братства захищали українське міщанство, звертались зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Братство налічувало 20-50 членів, які сплачували членські внески; щомісяця відбувались збори братчиків і раз на рік вони обирали керівників (старших братів). Спершу до братств входили лише міщани, а згодом й українська шляхта і духовенство. На зразок найактивнішого Львівського братства виникли братства по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.

Найчисленнішою суспільною верствою держави було селянство, — майже 80% населення. Воно ніколи не було однорідним. Існували села руського права (тобто населені українцями), німецького, польського, во­їнського права.

В українських селах основою господарства й одиницею оподаткуван­ня було «дворище», очолюване головою, яке об'єднувало кілька хат. Дворища утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову (отамана, старосту, тіуна). Громада володіла колективною власністю — лісами, луками, пасовиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву і священиків.

Села об'єднувалися у волості на чолі з волосним отаманом чи стар­шиною, яких обирали на волосному вічі всією громадою (копою). На та­ких зібраннях здійснювали судочинство (копний суд). Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником; двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ.

У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії: 1. те, яке проживало на королівських землях і 2. те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):

1. вільні селяни (смерди) – які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі;

2. залежні, напіввільні селяни (закупи) – ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу; вони ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання “замісника” – селянина такого ж ступеня залежності; вони становили найчисельнішу групу;

3. закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) – колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала; а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку ХVII ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були “нехожі селяни”, які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та “отчичі” (“люди звічні”), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу; від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Селянство сплачувало натуральні і грошові податки на користь держави, окремих феодалів та церковну десятину.

За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії:

1. тяглі селяни – відбували панщину - працювали на пана зі своєю худобою у полі 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень, а також сплачували йому грошові і натуральні податки. А пани сплачували з населення державі податок натурою – збіжжям, медом, худобою. Селяни виконували також державні повинності – повоз-підвідне, ремонт шляхів і мостів, сторожування тощо.

2. ремісники і служилі селяни – становили цілі села ковалів, колісників, ткачі, пекарів та ін.; вони створювали сотні, які очолював сотник. До них належали також рибалки, бортники, конюхи, псарі, які жили здебільшого біля фортець і часто обслуговували феодальну садибу. Вони мали земельні наділи і, крім виконання своїх прямих обов`язків, сплачували натуральні і грошові податки.

3. чиншові селяни або данники – платили феодалу чинш або данину з власної землі медом, воском, збіжжям і сіном (“дякло”), хутром, шкірою, птицею, курами, вівцями, великою рогатою худобою тощо. Наприкінці ХV ст. з розвитком ремесла і торгівлі і, відповідно, поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки стали замінюватись грошовими.

Найзаможніші з цих 3 категорій селян залучались князем до військової служби, яку відбували за власний кошт, та притому звільнялись від усіх податків. Вони називались “слуги” і розподілялись за родами військової служби – слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисельніший прошарок їх був на Київщині і Поділлі. Спершу вони вважались особисто вільними людьми, а найзаможніші з-поміж них навіть мали залежних селян; але при остаточному закріпаченні селян у ХVI ст. більшість слуг була перетворена у тяглових селян, а незначна решта отримала шляхетські права.

У ХVI ст. усі категорії селян почали зближуватись внаслідок відбування однакових повинностей і податків феодалам, тож сформувався єдиний клас кріпаків, які відпрацьовували обов`язкові селянські роботи на пана (орали, сіяли, косили, гатили греблі тощо, причому власними знаряддями) у широко розгалужуваній фільварковій системі сільського господарства – панщину, яка у ХV ст. тривала 14-15 днів на рік з кожного господарства, а у другій половині ХVI ст. вона відроблялась вже 2 рази на тиждень з 1 лану. Зі встановленням панщини селяни втратили і громадянські права – право власності на землю, право суду, право виходу. Передусім селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під суд панів – у Литві за наказом Великого князя Казимира 1447 р., а у Польщі за Нешавським привілеєм 1454 р.; пан отримав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах; щоправда, для селян був ще доступним домініальний суд, який, однак, існував не всюди і його створення залежало від пана. Згодом селяни втратили право на землі. До остаточного закріпачення селян спричинилась заборона відходити від пана – спершу їм дозволялось йти лише у певний час, здебільшого на Різдво, попередньо сплативши за це і знайшовши собі заміну (так, за прийнятою галицькою шляхтою у 1453 р. постановою селяни мали право виходу лише на Різдво за умови сплати феодалу купи грошей, великої міри пшениці, двох колод вівса та возу сіна і дров); привілей Великого князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватних селян до великокнязівських маєтків; постанова польського Сейму 1496 р. обмежила право виходу лише 1 селянином від села у рік, а у 1505 р. Сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. Селянське самоуправління теж було ліквідоване. Феодали отримали змогу втручатись навіть в особисте життя селян – давали дозвіл на шлюб, похорон (за плату), примушували селян користуватись лише панськими млинами і шинками (теж за плату). Наприкінці XVI ст. на всіх україн­ських землях, що входили до колишнього Великого князівства Литовського, було запроваджене кріпосне право. Єдине, що залишилося від свобод се­лянина, — це те, що його не можна було продати без землі, а також (тео­ретично) безкарно вбити.

Закріпачення селян часто зумовлювало їхні втечі. Внаслідок захоплення під фільварки – землі господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, селянських земель зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які проживали на чужих дворах, за що сплачували певні податки і водночас відбували панщину у фільварку; халупники, які мали будинок і город та за правовим становищем наближались до підсусідків; коморники, які займали куток у будинку заможного селянина, за що допомагали йому у господарстві. У середині XVIІ ст. в українських землях майже не залишилось вільних селян. Закріпачені селяни втратили основні цивільні права: не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами; феодал мав право продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадок, судити і карати своїх селян.

Актом Люблінської унії 1569р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського було вилучено із його складу і включено до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель в складі Речі Посполитої.

Суспільна організація на українських землях, що перебували у скла­ді Польської корони, склалася під впливом процесів, притаманних се­редньовічній Європі. Йдеться перш за все, про формування закритих суспільних верств — станів. Спочатку правові відмінності між станами були малопомітними, і дозволявся перехід з одного стану до іншого. Зго­дом право такого переходу обмежили і скоро унеможливили.

Магнати. За своїм походженням вони були українцями, литовцями і поляками, але разом вони становили польську політичну еліту. За поста­новами сейму та королівськими універсалами магнати отримали величез­ні землеволодіння на Волині, Брацлавщині, Київщині та Лівобережній Україні. Тут створювали великі латифундії, де практично безконтрольно господарювали управителі (зокрема й українці за походженням), а також орендарі-євреї.

Правове становище магнатів дістало оформлення у привілеях 1492-го і 1506 pp. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок — сенатори (депутати сейму). З ними узгоджував свою діяльність король. Кожні 2 роки сенат призна­чав зі свого складу 16 сенаторів-резидентів при главі держави.

Магнати мали право видавати правові акти, чинність яких поширю­валася на всіх їхніх підданців (типовий приклад партикуляризму фео­дального права).

Із середніх та дрібних феодалів сформувалася шляхта. Тільки осі­лий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Втрати­ти шляхетство він міг або за рішенням суду, або в разі переїзду до міста, аби зайнятися ремеслом чи торгівлею. В Речі Посполитій шляхта стано­вила майже 10% населення, що було найвищим показником у Європі.

У Галичині 1425, 1430 та 1433 pp. на українську шляхту поширюва­лися привілеї польського права, а привілей 1434 р. остаточно зрівняв її у правах із поляками.

Після реформ 50- 60-х років XVI ст. політична роль шляхти в дер­жаві посилилася, що призвело до встановлення так званого режиму шля­хетської демократії. Його суть полягала в тому, що: шляхетство переда­валося у спадок; право надавати особі шляхетське звання мав лише сейм; шляхта звільнялася від сплати мита; встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича; присягу шлях­тича в суді вважали незаперечним доказом.

Завдяки постановам сейму шляхта згодом зрівнялася з магнатами щодо свого правового статусу, хоч статки мала незначні (шляхтич на українських землях володів у середньому одним селом у 20—30 ланів). На місцях було запроваджено повітові сеймики, на яких шляхта обирала м|н ліні місцевого самоуправління, суди та депутатів до сейму.

Духовенство. Поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке і православне. Православна церква втратила привілейоване становище і цілком підпала під владу і свавілля адміністрації. Священики на правах держання мали землю, їх утримували парафіяни. Православним заборо­нялося мати приватну власність.

Але таке становище існувало лише до 1434 р., доки православних священиків було частково зрівняно у правах із католиками. Їм надавалося право приватної власності, було скасовано будь-які покарання без рішення суду, їх звільнили від обов'язкового податку худобою. Та остаточ­ного паритету в правах православні священнослужителі досягли тільки напередодні Люблінської унії.

Міщани. Порівнянні із міщанами у західноєвропейських державах у Польщі вони мали значно меншу політичну вагу. Показником цього є те, що вони не були представлені в сеймі як окремий суспільний прошарок (у і Західній Європі утворювали окрему палату в станово-представницьких установах).

Міським жителям заборонялося мати у приватній власності землю, обіймати державні пости, їм обмежували доступ до високих церковних посад. Загалом правове становище міщан залежало від статусу міста (королівського, приватного чи самоврядного), а також від роду занять і майнового стану.

Міщани були основними платниками податків і виконували повинності на користь держави і міста. Хоча магдебурзьке право передбачало рівність усіх громадян міста перед законом, фактично міськими справа­ми опікувався місцевий патриціат, який складався переважно з поляків, німців та євреїв.

Селяни (кметі) ставали дедалі одноріднішою масою. За Третім Литовським статутом, селянин, котрий прожив на землі феодала 10 років, робився кріпаком. Феодал дістав право розшукувати і повертати селян-утікачів протягом 10 років.

Панщина досягала шести днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицьких кметів, до того ж, обкладали податком на користь скарбниці.

Судочинство над селянином здійснював власник-феодал. Смерть кметя оцінювали вчетверо дешевше, ніж шляхтича. Головщину за його вбивство ділили між родичами (3/4) та паном (1/4). Щодо селян польське право нерідко застосовувало такий вид покарання, як «покора». Воно полягало в тому, що вбивцю ставили на коліна перед родичами жертви, які на власний розсуд могли або стратити його, або помилувати. Фак­тично то був самосуд.

Щодо кріпосного права зазначимо, що в Польщі воно було узаконене постановою Петриківського сейму 1496 р., а в Речі Посполитій — факти­чно запроваджене Третім Литовським статутом 1588 р.

Окрему верству населення становило козацтво.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва, утиски націо­нальних і релігійних прав українського народу. Однією з його груп було низове козацтво, яке сформувалося стихійно із селян-утікачів, що посе­лялися у безлюдних степах біля нижньої течії Дніпра і Південного Бугу. Вони вважали себе вільними людьми і порівняно із селянами-кріпаками були куди заможніші. Суспільною організацією козацтва була «грома­да», яка базувалася на демократичних принципах.

Другою верствою козацтва було реєстрове козацтво, що складало­ся із прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окре­мого списку (реєстру). Чисельність їх була невеликою, її постійно змі­нював польський уряд. Реєстрових козаків звільняли від юрисдикції польської адміністрації, вони підлягали виключній юрисдикції реєстро­вого війська. На чолі реєстровців стояв гетьман, якого призначав поль­ський король. За службу вони отримували грошове жалування і де­які привілеї (право на землю, на промисли і торгівлю, звільнення від податків).