2. Державне управління формуванням матеріально-технічного потенціалу

Державне управління формуванням матеріально-технічного потенціалу підприємства здійснюється у кількох послідовних та пов’язаних один з одним напрямках.

Напрямок перший – відродження та розвиток вітчизняного тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Управлінські дії держави в цьому напрямку полягають в науковому обґрунтуванні, законодавчому затвердженні та забезпеченні умов для реалізації нормативно-правових актів, спрямованих на вирішення різних проблем машинобудування на сучасному етапі та насичення ринків сільськогосподарської техніки недорогою, високопродуктивною та конкурентноспроможною продукцією у вигляді тракторів, сільськогосподарських машин і т.п.

Масштаби ринку матеріальнотехнічних ресурсів для села залишаються вкрай обмеженими. У цілому при одних і тих же розмірах оброблюваної землі вітчизняне машинобудування майже не забезпечує село тракторами та плугами, машинами бурякозбиральними. У порівнянні з 1990 р. технічна забезпеченість сільськогосподарського виробництва скоротилася на 95—98 %. У сільському господарстві до технологічної потреби не вистачає близько 130 тис. тракторів, 40 тис. зерно­ та 14 тис. кормозбиральних комбайнів, 87 тис. ґрунтообробних і посівних машин тощо.

Основна причина падіння обсягів виробництва — це подальше зниження купівельної спроможності вітчизняних сільгосптоваровиробників і, в першу чергу, на трактори та комбайни, нерозвиненість діючих лізингових і інших ринкових механізмів».

На даний час в Україні працює майже 130 підприємств і конструкторських бюро, спеціалізованих у машинобудуванні для агропромислового комплексу, які входять до сфери впливу Мінпромполітики. Крім того з метою вирішення проблем створення техніки для АПК було залучено майже 30 підприємств оборонно­промислового комплексу, в тому числі ДКБ «Південне», ДП «Завод ім. Малишева», ВО «Південний машинобудівний завод» та інші.У цілому по Україні до виготовлення технічних засобів, вузлів, агрегатів, запасних частин і ремонту техніки сьогодні залучено майже 350 підприємств. їх наявні потужності можуть виробляти технічні засоби для АПК в обсязі до 7,5 млрд. гривень. Потрібно звернути увагу на те, що у загальних обсягах виробництва питома вага запасних частин, ремонтних робіт та послуг досягла 39 відсотків. Такий підхід до вирішення проблем технічного забезпечення АПК є неконструктивним і може призвести в найближчі 2—3 роки до негативних наслідків — перетворення існуючої в Україні достатньо потужної галузі машинобудування для АПК в ремонтну базу сільгосптехніки».

Напрямок другий – формування та розвиток ринків матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства та відповідної ринкової інфраструктури ; в тому числі формування і вторинного ринку техніки (техніки, яка вже була у використанні і пройшла відновлювальний ремонт). Для довідки: 50% механізованих робіт фермери розвинених країн виконують тракторами, які пройшли відновлювальний ремонт.

Ринкова інфраструктура являє собою сукупність організованих структур (організацій, підприємств, закладів ), які обслуговують ринок та допомагають йому успішно функціонувати. Елементами ринкової структури виступають біржі (товарні, фондові, валютні та ін.); ярмарки, виставки, торгові доми, аукціони, дилерські центри заводів, гуртові ринки, прокатні пункти і т.п.

Необхідність створення таких інфраструктурних елементів виникла давно. Тому ще у 1999р. Президентом України підписано Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” №1529/99 від 3 грудня 1999р., в якому, посеред іншого, підкреслювалася необхідність формування і розвитку ринкової інфраструктури, яка б забезпечувала виробництво і реалізацію продукції в галузях аграрного виробництва і постачання їм необхідних матеріальних і матеріально-технічних ресурсів.

Напрямок третій – формування та розвиток ринку інженерно - технічних послуг та відповідної ринкової інфраструктури. Суб’єктами ринку інженерно-технічних послуг можуть виступати (і виступають):

• машинобудівні заводи та машинно-технологічні об’єднання, які здійснюють не тільки реалізацію виробленої ними техніки, а і її обслуговування впродовж певного періоду експлуатації;

• ремонтні заводи, які спеціалізуються на проведенні ремонтів техніки;

• обласні та районні формування агротехсервісу та агротехпостачу та ін. „Капітально-відновлювальний ремонт техніки у два три рази дешевший від нової машини. При списанні тракторів 25-40% деталей, що йдуть на металобрухт, придатні для дальшого використання і ще стільки ж їх можна відновити. Після виконання відновлювального ремонту трактори успішно використовуються”.

Напрямок четвертий - створення досконалих економічних механізмів, які би забезпечили сільськогосподарським товаровиробникам належну купівельну спроможність.

Система ціноутворення. Ціни на сільськогосподарську продукцію не забезпечують сільськогосподарським виробникам можливостей для розширеного, а часто - і для простого відтворення виробництва.

Нищівним для підприємств сільського господарства є диспаритет цін на ресурси, які вони закупляють для потреб виробництва та цін на продукцію, яку вони виробляють. При такому співвідношенні цін на ресурси і цін на сільськогосподарську продукцію, яке існує в наш час, рентабельне господарювання аграрних підприємств неможливе. Прибутки ж підприємств, одержані від їх виробничої діяльності, були і повинні залишитися основним джерелом розширеного відтворення їх виробництва, інакше вони втратять економічний інтерес. Отже, державне регулювання співвідношення цін – проблема, яка потребує першочергового вирішення. Ще один аспект державного впливу на систему ціноутворення – впровадження заставних операцій із зерном урожаю поточного року. Заставна ціна являє собою його нормативну собівартість плюс рентабельність 25%.

Система фінансування і кредитування. Мова йде про формування економічної привабливості сільськогосподарських підприємств та створення сприятливого фінансового та кредитного поля: спрямування інвестицій у розвиток галузі; спонукання банків до надання недорогих, пільгових, довготермінових кредитів; державне фінансування розвитку аграрної галузі у вигляді, наприклад, компенсації частки вартості вітчизняної техніки за рахунок коштів державного бюджету тощо (розміри такої компенсації становлять 30% вартості техніки).

Велику роль у формуванні купівельної спроможності сільськогосподарських товаровиробників відіграє податкова система. В аграрному секторі економіки запроваджено фіксований сільськогосподарський податок. Прибуткова діяльність підприємств аграрної галузі в значній мірі залежить від рівня розвитку аграрного ринку та ринкової інфраструктури (зокрема, таких елементів ринкової інфраструктури, як біржі, торгові доми, гуртові ринки, заготівельні пункти тощо). Біржова торгівля сільськогосподарською продукцією не набула ще поширення. Часто сільськогосподарські товаровиробники продавали продукцію прямо з поля. Оскільки різниця між цінами біржового та небіржового ринків буває досить суттєвою, то сільгоспвиробники несуть значні втрати від позабіржової реалізації продукції. Саме недосконалістю аграрного ринку в значній мірі пояснюється диспаритет цін на сільськогосподарську та промислову продукцію.

Напрямок п’ятий – розвиток та поширення непрямих форм фінансування придбання матеріально-технічних засобів сільськогосподарськими підприємствами. В наш час такою формою непрямого фінансування виступає лізинг.

Основні причини виникнення цієї форми економічних відносин пов’язані із недостатніми або відсутніми у сільськогосподарських підприємств можливостями щодо матеріально-технічного забезпечення власного виробництва.

В економічній теорії поняття лізингу трактують як соціально – економічну категорію, яка відображає систему функціонуючих і потенційних фінансових, майнових, технічних органічно пов’язаних ресурсів; лізинг виражає суспільні відносини з приводу їх власності, формування, розміщення (розподілу, перерозподілу), використання та розвитку в інтересах окремого індивідуума, господарської структури й суспільства в цілому.

Лізинг - це система трьохсторонніх економічних відносин, які виникають у зв’язку з передачею майна на визначений термін у тимчасове володіння і користування за відповідну плату.

Об’єктом лізингу виступає те майно, яке одні юридичні чи фізичні особи передають в користування іншим юридичним чи фізичним особам. Об’єктом лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, яке належить за діючою класифікацією до основних засобів: техніка, обладнання, виробничі лінії, нерухомість. Не може бути об’єктом лізингу майно, законодавчо заборонене для вільного обігу на ринку.

Суб’єкти лізингу – це учасники лізингових відносин. Ними можуть бути як юридичні так і фізичні особи, якщо вони можуть нести при потребі правову відповідальність. Суб’єктами лізингу виступають:

• продавець лізингового майна;

• лізингодавець;

• лізингоодержувач.

Лізингоодержувачами в сільському господарстві є в основному сільськогосподарські підприємства як державної так і приватної форм власності.

Продавці лізингового майна – це в основному підприємства – виробники машин і обладнання. Деколи продавцями майна можуть бути інші юридичні чи фізичні особи, що продають майно, яке є об’єктом лізингу.

Лізингодавці – це юридичні та фізичні особи, які здійснюють лізингову діяльність, тобто передачу в лізинг відповідно до угоди спеціально придбаного з цією метою майна.

Перелік виробників та споживачів лізингового майна коливається. Як правило, лізинг є для багатьох юридичних та фізичних осіб видом підприємницької діяльності. Головне тут - наявність фінансових можливостей. В зв’язку з цим часто в лізингові відносини вступають банки. При цьому вони можуть приймати участь як безпосередньо, так і опосередковано. У разі безпосередньої участі банків у лізингових операціях вони на прохання своїх клієнтів купують у виробників обладнання, машини, транспортні засоби та інше майно, яке, згідно із законом України “Про лізинг” може бути віднесене до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. При цьому право власності на весь термін лізингу залишається за банком.

Однак більшість банків надає перевагу опосередкованій участі у лізингу. Вони створюють власні дочірні лізингові компанії, спільні лізингові компанії з іншими банками, кредитними установами тощо, здійснюють кредитне обслуговування лізингових компаній. У світі 75-80% від загальної кількості лізингових компаній створені банками або контролюються ними.

Як правило, значна частина осіб, котрі користуються послугами створених банками лізингових компаній, є клієнтами цих банків.

Суб’єктом лізингу можуть бути також підприємства з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність відповідно до закону України “Про іноземні інвестиції”. В Україні лізингодавці об’єднані у Всеукраїнську Асоціацію лізингу “Укрлізинг”.

У виробничій практиці світового господарства поширено два види лізингу: фінансовий та оперативний. Особливо добре зарекомендував себе фінансовий лізинг.

Суть фінансового лізингу. Лізингодавець майна передає майно лізингоодержувачу на принципах лізингу на термін тривалістю, рівною або близькою до строку амортизації майна. Його основна мета при цьому - повернення вартості майна за рахунок лізингових платежів упродовж дії одного договору про лізинг та одержання прибутку від здійснення операцій по лізингу. Із закінченням строку дії договору про лізинг можливі два варіанти: варіант перший - майно, яке перебувало в оренді, повертається до лізингодавця; варіант другий - орендоване майно викупляє лізингоодержувач.

У відповідності до закону “Про лізинг” основними характерними ознаками фінансового лізингу виступають такі ознаки:

• лізингодавець займається придбанням майна з наміром здавати його в оренду іншим суб’єктам господарювання;

• лізингоодержувач має право вільного вибору лізингодавця та лізингового майна;

• продавець (виробник) майна ознайомлений з тим, що цілями закупівлі його товару є передача цього товару в оренду, тому можна доставляти товар безпосередньо лізингоодержувачу;

• прийнявши майно в експлуатацію, лізингоодержувач несе повну відповідальність за стан цього майна.

Суть оперативного лізингу. Основна мета лізингодавця та ж сама - одержання прибутку. Основна його відмінність від фінансового лізингу полягає в тривалості строку оренди майна. При оперативному лізингові майно здають в оренду на строк, менший за строк амортизації майна. Тобто, упродовж свого строку амортизації майно може здаватися в оренду кілька разів. Лізингодавець не ставить за мету відшкодувати вартість майна упродовж одного строку здачі його в оренду. Є і деякі інші характерні особливості оперативного лізингу. В Україні створено нормативно - правові основи лізингу, організовано структури різних рівнів, які займаються питаннями використання лізингу у виробничій практиці.

Значення лізингу: основне значення відносин лізингу полягає в тому, що їх впровадження прискорює рух матеріальних ресурсів по фазах товарного виробництва, дозволяє спрямовувати у сільськогосподарське виробництво кількість матеріальних ресурсів, близьку до технологічних потреб. Крім цього, залучення у виробничі процеси матеріальних ресурсів на принципах лізингу дозволяє сільськогосподарським виробникам обійтися без традиційної процедури купівлі майна та одноразової, повної виплати його вартості.

Лізинг – це своєрідний кредит, суму якого лізингоодержувачі виплачують частинами упродовж терміну дії договору лізингу.

Переваги лізингу:

1. Витрати при лізингових операціях менші, ніж при оренді майна.

2. Лізинг забезпечує повне кредитування і не потребує негайної грошової оплати ( виплати можуть здійснюватися зразу після поставки майна лізингоодержувачу або пізніше). При довгостроковому кредитуванні сільськогосподарське підприємство повинно сплатити аванс у розмірі 15 – 20% від вартості майна за рахунок власних коштів.

3. У лізингоодержувача не виникає заборгованості в зв’язку з придбанням майна. Економляться власні кошти.

4. У лізингоодержувача не виникає витрат і проблем, пов’язаних із володінням майна ( податок на майно тощо). Майно, передане в оперативний лізинг, залишається на балансі лізингодавця, із зазначенням що це майно передано у лізинг. Це майно не береться на баланс лізингоодержувача, а зараховується на його позабалансовий рахунок із зазначенням, що це майно одержано в лізинг. Майно, передане в фінансовий лізинг, зараховується на баланс лізингоодержувача із зазначенням, що воно взяте у фінансовий лізинг. Лізингова компанія займається нарахуванням амортизації, виплатою частини податків та управлінням боргом.

5. Право власності на майно передається після закінчення строку лізингу.

6. Лізингові платежі лізингоодержувач відносить на витрати, що зменшує податок на прибуток. На противагу цьому при банківському кредитуванні на собівартість виробленої продукції чи наданих послуг відносяться лише проценти за користування кредитом.

7. Грошова і натуральна форма виплат лізингових платежів ( продукція, послуги, інформація, ідеї).

8. Застава майна лізингоодержувача не потрібна, бо передане у лізинг майно не відчужується, право власності на нього зберігається за лізингодавцем, хоча це майно може виступати предметом застави. При кредитуванні за банком зберігається право власності на об’єкт як заставу позики.

9. Суми лізингових операцій не включаються у суму заборгованості підприємства.

10. Лізингові операції можуть здійснювати середні і малі, а також новоутворені, економічно слабкі підприємства, для яких лізинг – єдина можливість здійснення інвестиційної діяльності. Лізингодавець висуває менші вимоги до кредитної історії лізингоодержувача.

11. Створює умови для модернізації виробництва без власного великого капіталу і фінансових вкладень. Менше авансується власних коштів лізингоодержувачів.

12. При укладанні лізингової угоди можна передбачити більш гнучкі та сприятливі умови (лізингові платежі з урахуванням можливих обсягів і строків грошових надходжень (потоків) лізингоодержувача).

13. Дозволяє запобігати моральному старінню матеріально – технічних ресурсів, швидко оновлювати матеріально – технічну базу, використовувати прогресивні технології.

14. Лізингова угода може включати в себе і послуги щодо технічного обслуговування лізингового майна збоку лізингодавця.

Недоліки лізингу.

Ринок лізингових послуг знаходиться на стадії формування. Сільськогосподарська галузь – галузь небагата. В багатьох підприємств не вистачає фінансових можливостей і придбання техніки через лізингові відносини. В зв’язку з цим по – суті, відсутня конкуренція між лізингодавцями, в умовах же монополії останні встановляють високу процентну ставку плати за лізинг – лізингову маржу, розміри якої часто перевищують розміри процентних ставок за кредитом банку.

Основний лізингодавець для аграрного сектору економіки – це НАК «Украгролізинг».

Проблеми лізингових відносин стосовно сільськогосподарських товаровиробників:

1. Спостерігається недостатня відповідальність вітчизняних виробників за якість і укомплектованість техніки, її робочий стан, а також відсутність гарантій на певний термін її використання. Часто техніка виявляється поганої якості та незадовільного робочого стану. Значна частина вітчизняної техніки не відповідає світовому рівню за показниками продуктивності, надійності, якості, умов роботи механізаторів. Тому підприємства – лізингоодержувачі відмовляються сплачувати плату за лізинг таких технічних ресурсів.

2. Недосконалою є законодавча база лізингових відносин. Є потреба виробити чітку структуру правового підґрунтя лізингу, конкретно узгодити відносини лізингу з амортизаційною, кредитною та податковою політикою.

3. При фінансовому лізингу техніку беруть на строк її амортизації, а оскільки строк окупності багатьох видів техніки сягає 6 років, то це унеможливлює залучення українських банків до фінансування лізингових програм на комерційних умовах.

4. Фінансовий стан багатьох сільськогосподарських підприємств такий, що не дозволяє цим підприємствам стабільно сплачувати лізингові платежі, що звужує коло надійних лізингоодержувачів і ряд інших.

Напрямок шостий – створення на державному рівні правових та організаційно-економічних умов для успішного розвитку сучасних організаційних форм використання сільськогосподарської техніки (машинно-технологічних станцій, комплексних збирально-транспортних загонів тощо).

Господарські формування типу машинно-технологічних станцій набули великого розповсюдження і добре зарекомендували себе в країнах Заходу: Німеччині, Бельгії і Нідерландах та багатьох інших розвинутих країнах. В засобах масової інформації часто подається інформація про порядок функціонування, економічну ефективність та проблеми таких формувань. Зокрема, в телепередачі “Вільний селянин” ще в лютому 1996р. знайомили із досвідом формування на приватній або орендній основі підприємств типу машинно-технологічних станцій, які виконують у фермера механізовані польові роботи. Розцінки за виконанні роботи: за 1 га оранки 70 дол. США, 1 га. сівби – 70; збирання 1 га зернових – 170 дол. США. Що ж являє собою машинно-технологічні станції? Машинно-технологічні станції – це постійно і самостійно діючі підприємства, які володіють необхідним комплексом високопродуктивної сільськогосподарської техніки та спеціалізуються на виконанні - на замовлення сільськогосподарських підприємств, особливо важливих механізованих польових робіт (оранка зябу; посівна компанія; збирання врожаю зернових та технічних культур;заготівля кормів) та виконанні робіт, пов’язаних із експлуатацією техніки (ремонтні роботи, засоби хімічного захисту рослин, мінеральні добрива тощо). Крім цього, машинно-технологічні станції на основі оренди земель чи іншої форми володіння землею можуть і самостійно здійснювати виробництво сільськогосподарської продукції .

В умовах недостатнього технічного забезпечення сільського господарства високоорганізовані машинно-технологічні станції забезпечують дотримання технологічних вимог виробництва сільськогосподарської продукції та забезпечення оптимальних строків виконання робіт; сприяють підвищенню рівня ефективності використання техніки (наприклад потужну техніку таких видів, як зерно-, кормо- чи бурякозбиральні комбайни, не вдається повністю завантажити в одному господарстві). Як відомо з періодичних видань, в умовах МТС сезонний виробіток на один тракторний агрегат зростає щонайменше у два - три рази, що веде, посеред іншого, і до скорочення втрат врожаю.

Форми розрахунку сільськогосподарських підприємств із машинно-технологічними станціями за надані послуги довільні, в практиці виробництва не використовують єдиної методики таких взаєморозрахунків. Поширеною формою оплати послуг є передача у власність машинно-технологічних станцій тої частини зерна, яку збережено за рахунок вчасного і високоякісного збирання зерна зернозбиральними комбайнами. Ще однією перспективною організаційною формою використання техніки є комплексні зернозбирально-транспортні загони мобільного характеру. Причини їх виникнення такі ж, як і причини виникнення машинно-технологічних станцій – нестача зернозбиральних комбайнів та недостатня купівельна спроможність сільськогосподарських підприємств. На відміну від машинно-технологічних станцій вони спеціалізуються тільки на збиранні врожаю зернових. Тому вони повинні бути укомплектовані зернозбиральною технікою, вантажними автомобілями для перевезення зерна, обслуговуючою технікою (підвезення паливо-мастильних матеріалів, запасних частин та поточний ремонт зернозбиральної техніки). При створенні належних умов матеріального стимулювання працівників зернозбиральних загонів, забезпеченні раціонального режиму праці такі організаційні форми використання техніки забезпечать високі кінцеві результати, пов’язані із вчасним та безвтратним збиранням врожаю зернових культур.