3. Прострочення боржника та прострочення кредитора

Порушення зобов’язання може мати місце у разі прострочення – невиконання зобов’язання в установлений строк або визначений термін. При цьому порушується одна із обов’язкових вимог належного виконання зобов’язання, внаслідок чого виконання визнається неналежним, хоча виконано в натурі, в належному місці і належною особою. Ст.ст. 612 і 613 ЦК України визначають особливості та правові наслідки прострочення боржника та прострочення кредитора.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк чи термін, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов’язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. За загальним правилом боржник, який прострочив виконання зобов’язання, не звільняється від його виконання, але в разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес, звільняється від обов’язку виконати зобов’язання на користь кредитора.

Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, не наступають негативні наслідки, якщо зобов’язання неможливо виконати внаслідок прострочення кредитора. Так, підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріалу, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником (ст. 851 ЦК України)

Прострочення кредитора - невиконання кредитором цивільно-правового зобов’язання в обумовлений строк або термін. Кредитор вважається таким, що прострочив, у наступних випадках:

1. відмова кредитора прийняти від боржника належне виконання;

2. не вчинення кредитором дій, встановлених договором та актами цивільного законодавства, до часу вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку;

3. відмова кредитора повернути боржникові борговий документ або видати розписку про одержання виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.

У разі заподіяння боржникові збитків, спричинених простроченням кредитора, останній за наявності його вини повинен їх відшкодувати. Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення сталося не з його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання зобов’язання.

За час прострочення кредитора для боржника не наступають негативні наслідки, зокрема, він не сплачує проценти від простроченої суми за кожний день прострочення, якщо це було встановлено договором або законом.

4. Умови відповідальності за порушення зобов’язання

Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов'язання настає за скоєння цивільного правопорушення. Для конкретизації визначення правопорушення необхідна ха­рактеристика його складу, тобто сукупності елементів, ознак, умов, які й утворюють у сукупності правопорушення.

Існує два підходи до визначення складу правопорушення: загальнотеоретичний і цивільно-правовий. Представники загальнотеоретичного підходу до складу правопорушення включають об'єкт, суб'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони. При цьому об’єкт правопорушення складають суспільні відносини, врегульовані цивільним правом. Суб’єктом правопорушення є учасник цивільних відносин, який вчинив правопорушення. Об’єктивна сторона правопорушення охоплює три складові: 1) шкода, завдана правопорушенням; 2) протиправність діяння правопорушника; 3) причинний зв'язок між протиправним діянням і шкодою. Суб’єктивну сторону правопорушення становить вина правопорушника. Крім обов’язкових елементів складу правопорушення виділяють факультативні ознаки: час, місце, обстановка, спосіб вчинення правопорушення (характеризують об’єктивну сторону); мотив і мета (характеризують суб’єктивну сторону), які не є обов’язковими для всіх видів складу правопорушення.

Слід зауважити, що в теорії кримі­нального і цивільного права об'єкт та суб'єкт правопорушен­ня розуміються однозначно. Об'єкт - це суспільне відношення, врегульоване нормами права, а суб'єкт - учасник правовідносин. Набагато складнішим є порівняльний аналіз об'єктивної і суб'єктивної сторо­ни злочину та цивільного правопорушення. Одним із елементів об'єктивної сторони цивільного правопорушення є протиправність діяння, од­нак відповідальність в окремих випадках може застосовуватись за його відсутності. Наприклад, вчинення дій у стані крайньої необхідності кваліфікуються правомірними, проте шкода, завдана у стані крайньої необхідності відшкодовується особою, яка її завдала (ст. 1171 ЦК України). Суб’єктивну сторону правопорушення складає вина правопорушника, але цивільне право передбачає чимало випадків настання цивільної відповідальності за її відсутності (ст.ст.1173-1176 ЦК України). Тому спроби визначати склад правопорушення за загальнотеоретичною конструкцією в цивільному праві не отримали в науці і практиці широкої підтримки.

Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопорушен­ня полягає в тому, що в нього включають чотири умови цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправна поведінка правопорушни­ка, причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою, вина правопорушника.

Під шкодою розуміється протиправне зменшення або втрата особистого чи майнового блага. Зменшення або втрата майна потерпілого призводить до виникнення майнової шкоди, яка має назву збитки. До складу збитків відповідно до ст. 22 ЦК України включаються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником. Шкода, завдана особистим немайновим благам, називають моральною шкодою. Поняття моральної шкоди закріплене у багатьох законодавчих актах, що не сприяє уніфікованому розумінню цього поняття. Ст. 23 ЦК України не визначає поняття моральної шкоди, а лише наводить приблизний перелік її прояву, передусім вона полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із приниженням честі, гідності, а також ушкодженням здоров’я, каліцтвом, знищенням чи пошкодженням її майна тощо. Моральна шкода, як правило, супроводжує будь-яке порушення цивільного права. Детальна регламентація підстав, умов, порядку та розмірів відшкодування моральної шкоди міститься в актах цивільного, трудового, земельного, сімейного та іншого законодавства.

Протиправність діяння правопорушника – це поведінка зобов’язаної особи, що не відповідає вимогам закону та договору, яка спричиняє шкоду потерпілому. Протиправна поведінка проявляється у конкретних формах, які безпосередньо пов’язані з характером цивільних обов’язків: необхідності вчиняти певні дії або у необхідності утримуватися від вчинення визначених дій. Тому протиправність діяння може виступати у форми протиправної дії або протиправної бездіяльності. Специфіка розуміння протиправності як елемента пра­вопорушення в цивільному праві полягає в тому, що для деліктних зобов'язань (зобов'язань із завдання шкоди) більш харак­терними є протиправні дії, тоді як в договірних зобов’язаннях досить часто протиправність полягає у бездіяльності. Поведінка визнається протиправною незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки.

Наступна умова цивільно-правової відповідальності – причинний зв'язок між протиправним діянням правопорушника і шкодою, що настала. Під причинним зв'язком розуміється об’єктивно існуючий взаємозв'язок між явищами і процесами, при якому причина з необхідністю породжує наслідок. Доведення наявності причинного зв’язку покладається на потерпілу особу (кредитора), мова йде не про доказування причини поведінки заподіювача шкоди, а про причину виникнення шкоди. Протиправна поведінка особи може бути у прямому причинному зв’язку із завданою шкодою, коли між протиправним діянням і шкодою не існує інших юридично значимих обставин. У випадках, коли між протиправним діянням особи і завданою шкодою існують обставини, яким законодавець надає правового значення у вирішення питання про відповідальність (протиправна поведінка третіх осіб, дія непереборної сили тощо) має місце непрямий причинний зв'язок.

Вина заподіювача шкоди – наступна умова цивільної відповідальності, під якою розуміють усвідомлене психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Згідно ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відпові­дальність лише за наявності вини, якщо інше не встановлено дого­вором або законом. Відсутність вини доводиться особою, що пору­шила зобов'язання, тобто в цивільному праві діє презумпція вини правопорушника. Вина проявляється у формі умислу або необережності. Умисел виражається у такій поведінці, коли свідомо передбачаються негативні наслідки власних дій і правопорушник бажає їх настання. Необережність має наслідком непередбачені наслідки, хоча особа могла і повинна була їх передбачити. Випадки безвинної відповідальності визначені в законі або передбачаються умовами договору (ст.ст. 1186, 1187 ЦК України).