3.3 Методи теоретичного дослідження

До методів теоретичного дослідження відносять історично-правовий метод, структуралізм, функціоналізм, структурно-функціональний метод, метод системного аналізу, теорії, аналогії.

Першим розглянемо історично-правовий метод. Він дає змогу дослідити виникнення формування та розвиток правових процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. Метод має тісний зв’язок з методом діалектичного матеріалізму. Автор джерела [1] зазначає, що це фактично історичний підхід, як метод пізнання, який зазнав переробки з позиції діалектичного матеріалізму.

Застосування історично-правового методу припускає розгляд правових категорій, норм та інститутів, що знаходяться в умовах постійного розвитку, як в межах певної історичної епохи, так і в межах окремої держави. В рамках цього методу, час розглядається не як зовнішня координатна складова процесу розвитку об’єкту дослідження, а як внутрішній фактор його життєдіяльності, що визначає хід і напрямок його розвитку.

Завдяки цьому є можливість враховувати вплив місцевих традицій, політичної, правової культури та інших факторів, притаманних конкретному історичному періоду. Така історична обумовленість дає змогу більш глибоко усвідомити зміст, витоки та перспективи розвитку як інститутів права в цілому, так і окремих правовідносин, правових категорій тощо. Джерело [5] зазначає, що неможливо зрозуміти результат, без усвідомлення шляху розвитку, який і привів до цього результату.

Прикладом може слугувати авторське право. Офіційним визнанням цього правового інституту світовою спільнотою можна вважати рік появи Бернської конвенції (1886). Хоча “de facto” об’єкти, що підпадають під концепцію сучасної авторсько-правової охорони, існували з того часу, як існувала творча діяльність людини: наскальні малюнки, древні манускрипти, культові скульптури тощо. Але не існує історичних фактів наявності за тих часів правовідносин навколо об’єктів авторського права, які подібні до сучасних. Автора більше цікавила проблема продажу матеріального носія, на якому, за сучасною термінологією, був втілений результат інтелектуальної праці, і який, до речі, найчастіше існував в одиничному примірнику.

Слід зазначити, що з моменту виникнення письменності з’явилося копіювання – виготовлення копії примірника літературного твору. Переписування від руки було єдиним способом копіювання, мабуть єдиним способом поширення наукових, історичних та філософських знань, аж до часу появи книгодрукарства.

Копіювання перед автором твору поставило певний вибір форми правової охорони, у сучасному розумінні Закону. Або вимагати винагороду за кожну копію, або задовольнятися лише дотриманням іншими своїх немайнових прав, тобто популяризацією результатів своєї інтелектуальної діяльності.

І хоча кожна копія твору за тих часів коштувала дуже дорого, через відсутність механізмів регулювання майнових авторських прав, автори зупинялися на другому варіанті.

Ситуація дещо змінилася з появою книгодрукарства у середині XV сторіччя. Воно дало змогу витрачати на виготовлювати копії твору значно менше часу та людських ресурсів, що призвело до збільшення кількості примірників творів та зменшення їх вартості.

Окрім того, у автора з’явилася потенційна можливість надавати друкарням право на друк свого твору та відслідковувати кількість виготовлених його примірників і, виходячи з цього, отримувати авторську винагороду. Тобто, мова йде про реалізацію автором своїх майнових прав. Джерело [12] зазначає, що саме з тих часів бере початок авторське право у сучасному розумінні.

З’явилися нові професії — друкарів і книготорговців, які інвестували значні кошти на придбання паперу, друкарського обладнання, а також найм робочої сили [10]. Без будь-якої форми правової охорони від продажу незаконно виготовлених копій твору, інвестори не мали б жодних гарантій щодо компенсації своїх витрат та отримання прибутків, а без інвестування галузь книгодрукарства зазнала б занепаду.

Зазначені фактори були рушійною силою виникнення правового регулювання відносин навколо майнових прав, які, до речі, знаходилися під впливом суспільно-політичного ладу середньовіччя. Характерною ознакою тих часів було виключне право монарха та тих, кому це право було привілейоване. Тому часто права на твір і на його видання належали зовсім не автору. Автору, за таких обставин, не приходилося навіть розраховувати на справедливу авторську винагороду.

Привілеї суверена надавали на обмежений час виключні права на відтворення і поширення творів. Засобами захисту для здійснення права були штраф, арешт, конфіскація незаконних копій тощо [10].

Наявність викладеного суспільно-правового парадоксу призводило до численних випадків жебрацького існування авторів творів. Тому, вже до кінця XVII століття система привілеїв, все більше і більше піддавалася критиці в першу чергу з боку авторів, які відстоювали свої права. Тобто, виникли передумови для перегляду існуючих на той час принципів правового регулювання майнових прав на друковану продукцію, зокрема книги.

Так, 1709 року в Англії з’явився Статут Анни, який визнано першим положенням про авторське право. Прогресивність цього документу головним чином полягала в тому, що за автором книги закріплювалось виключне права на її видрукування та опублікування. Строк дії виключних прав обмежувався 28 роками від дати першої публікації. Також автор міг продати права на книгу видавцю або книготорговцю. Таким чином, зазначений Статут робив наголос на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів.

Ще одним нововведенням Статуту Анни було визначення умов реєстрації опублікованих книги в Центрі книговидань, а також депонування їх копії для використання дев’ятьма університетами і бібліотеками.

У Франції еволюція від системи привілеїв до системи авторського права була частиною загальних змін у житті країни, викликаних революцією, яка відмінила привілеї всіх видів. Спираючись на досвід регулювання прав авторів в Англії, була започаткована більш прогресивна французьку систему авторського права. Так, згідно з положеннями декретів 1791 і 1793 років авторські права діяли протягом життя автора та 10 років після його смерті на користь спадкоємців і правонаступників, незалежно від факту опублікування чи реєстрації твору.

Слід зазначити, що у XVIII сторіччі авторське право розглядалося лише в контексті права власності, яке просто забезпечувало автору або його спадкоємцю чи правонаступнику майнову цінність твору. Інститут немайнових прав, який є невід’ємною складовою сучасної авторсько-правової системи, виник значно пізніше, завдяки філософським концепціям німецького філософа Еммануїла Канта. Він розглядав майнову та іншу творчу діяльність автора як продовження або відображення його особистості. Тобто, діяльності яка є частиною особистості автора, на думку філософа, через природну справедливість теж потребує охорони. [10].

Дослідивши розвиток авторського права за допомогою історично-правового методу, не можливо визначити структуру цього історичного процесу. Тобто, виділити з факторів впливу ті, що є більш-менш постійно діючими та порівняно стійкими. Саме в цьому, за джерелом [1], полягає певна методологічна обмеженість історично-правового методу.

Як антитезу історично-правовому методу використовують структуралізм – ще один метод теоретичного дослідження. В рамках цього методу на перше місце постає вивчення будови об’єкту, вичленовування його складових частин і стійких зв’язків між ними. Розвиток структуралізму показав, що при проведенні науково-правових досліджень абсолютизація статичності структури об’єкту досліджень не тільки неможлива, а й не потрібна.

Методологічний підхід полягає не тільки у розгляді відбитка статичного розташування, один відносно одного, елементів правового об’єкту – як структури певної системи, а й у розгляді сутності цієї структури як незмінної (інваріантної) складової [1]. Такий підхід, для істинного розкриття структури, вимагає вивчення різноманітних станів об’єкту і зв’язків між його елементами. Це, в свою чергу, дозволяє визначити у системі щось “відносно стійке” до змін.

Методологічна обмеженість структуралізму полягає у його орієнтації на вияв лише окремих внутрішніх зв’язків об’єкту із всієї існуючої їх множини. Тобто, тільки тих, які важливі для забезпечення організації структури об’єкту як окремої системи. Окрім того, завдяки структуралізму неможливо дослідити функцію елементів правого об’єкту, з точки зору їх місця та ролі, в межах досліджуваного цілого. Так, серед методів теоретичного дослідження, з’явився функціоналізм (функціональний метод).

Функціоналізм широко застосовується для вивчення таких систем як держава та право. Завдяки використанню цього методу досліджується реальна діяльність державних органів або окремих осіб в процесі втілення в життя нормативних актів. Таким чином, є можливість, наприклад, з’ясувати, чи дійсно керівник держави здійснює повноваження, які йому надані законом, та чи не виконує замість нього ці повноваження інший державний орган. Або, наприклад, зробити висновок щодо повноти реалізації громадянами своїх прав та свобод, які закріплені у відповідних нормативних документах.

Слід зазначити, що функціоналізм ніколи не протиставлявся структуралізму. Він завжди був логічним доповнення останнього і тому, сьогодні, досить часто, ці методи застосовують разом. Тобто, мова йдеться про структурно-функціональний метод або підхід.

Наступними розглянемо метод системного аналізу. Його особливістю є те, що він не має більш менш постійного набору методик, процедур або прийомів дослідження. Для кожної конкретної задачі будується самостійне методологічне обрамлення, що не може, без суттєвої модифікації та трансформації, бути перенесене на інші задачі.

Метод системного аналізу застосовується при вирішенні складних, комплексних задач, де об’єктом дослідження є, наприклад, якась правова система. Тобто, мова йде про комплексне дослідження великих і складних об’єктів (систем), як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Загальний методологічний принцип полягає у вивченні кожного елементу системи у його зв’язку та взаємодії з іншими елементами, виявленні впливу властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, визначити оптимальний режим її функціонування. За умови ускладнення задач та об’єктів дослідження, а також через різнорідність елементів складної системи, виникає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи [4].

Важливою умовою застосування методу системного аналізу є збереження вимог цілісного підходу до вирішення задач, завдяки чому досягається максимальна операційна ефективність, є можливість враховувати багатоаспектність та багатофакторність об’єкта, а також незвідність властивостей об’єкта до сукупних властивостей його складових частин [1]. Такий цілісний підхід обумовлюється в першу чергу правильною постановкою проблеми, від чого також, залежить правильність методів, прийомів і процедур аналізу, що використовуються в даному випадку, а значить – і успішність вирішення відповідної задачі.