2.Принципи, система та ф-ції цп.

Ф. - це певні напрямки впливу цив.-прав. норм, обумовлені змістом суспільних відносин (власності товарно-грошових, особистих немайнових), що включені до предмета цивільно-правового регулювання.

Ф. 1) регулятивна; 2) охоронна; 3) попереджувально-виховна; 4) попередж.-но-стимулююча.

1) - забезпечує врегулювання нормами цивіл. права відносин власності, товарно-грошових а також особисто немайнових.

2) - забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав.

3) - тісно пов'язана з охоронною. Може здійснюватися лиш відносно правопорушників, чия поведінка заслуговує на засудження.

4) - зміст полягає в стимулюванні різними цив.-прав. засобами; необхідної суспільству і державі поведінки громад. та організацій.

3.Цп в системі галузей права України.

Цивільне право як галузь права — це системна сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини.

Хрестоматійними для цивільного права є саме особисті майнові правовідносини, які становлять переважну більшість усієї сукупності суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. За своєю природою майнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;

2) вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;

3) вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів.

За найбільш загальним критерієм майнові відносини в цивільному праві можна поділити на:

• майнові відносини щодо належності майна (відносини статики), наприклад, відносини власності, володіння, користування;

• майнові відносини щодо закріплення процесу переходу майна (відносини динаміки), наприклад, відносини щодо договірних зобов'язань, зобов'язань із заподіяння шкоди тощо;

• майнові відносини щодо управління корпорацією (корпоративні відносини), наприклад, відносини з управління учасниками корпорації (AT, ТзОВ тощо) її приватним майном; майнові відносини щодо створення та використання об'єктів інтелектуальної власності (виключні відносини), наприклад, відносини з використання творів літератури, науки і мистецтва, винаходів, корисних моделей та промислових зразків тощо.

Вагому частку в предметі цивільно-правового регулювання становлять також особисті немайнові правовідносини. Ці правовідносини як предмет цивільного права є доволі "молодими", оскільки їх уперше офіційно визнано в такому ранзі лише в ЦК України. До цього цивільне право здійснювало лише захист зазначених правовідносин, що й дозволяло деяким авторам обстоювати позицію, що ці правовідносини не належать до предмета цивільно-правового регулювання. Особисті немайнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є особистісними, тобто мають тісний зв'язок з їх учасниками;

2) вони є немайновими, тобто їх зміст не можна визначити в грошовому чи іншому майновому еквіваленті;

3) вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;

4) вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та інтересів.

Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд із предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на суспільні відносини, що становлять її предмет. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:

1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;

4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.

Метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не належать до предмета цивільно-правового регулювання (ч. 2 ст. 1 ЦК).

Цивільне право як галузь права виконує цілу низку функцій. Під поняттям "функція цивільного права" слід розуміти певний напрям впливу цивільно-правових норм, що визначається специфікою предмета, методу та завдань, що стоять перед ним. Цивільному праву притаманні такі основні функції:

• регулятивна, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює регулювання правовими нормами відносин, що належать до його предмета;

• охоронна, суть якої в захисті порушених суб'єктивних цивільних прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;

• попереджувально-виховна, яка полягає в застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чим здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та запобігає подальшим правопорушенням з його боку;

• попереджувально-стимулююча, тобто стимулювання до правомірної поведінки інших осіб, а також запобігання здійсненню ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

Важливу роль для цивільного права як правової галузі відіграють його принципи. Принципи цивільного права — основні начала, найбільш загальні керівні положення (засади) цивільного права, що мають в силу їхнього законодавчого закріплення загальнообов'язковий характер. Значення цивільно-правових принципів полягає в тому, що вони:

• відображають сутність соціальної спрямованості та основні галузеві особливості цивільно-правового регулювання, тобто зміст кожної подальшої норми має бути пронизаний принципом цивільного права;

• враховуються при укладенні непоіменованих договорів (ч. 1 ст. 6 ЦК);

• враховуються при застосуванні аналогії права (ч. 2 ст. 8 ЦК);

• враховуються при захисті охоронюваного законом інтересу (ч. 2 ст. 15 ЦК).

У ст. 3 ЦК України закріплено такі цивільно-правові принципи:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, тобто ніхто не має права втручатися в особисте та сімейне життя фізичної особи без її згоди, окрім випадків, які прямо передбачено Конституцією України. Цей принцип закріплює передумови для захисту приватності особи від неправомірного втручання ззовні, задля забезпечення її внутрішніх (духовних) інтересів;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом, тобто право власності в Україні є непорушним. Цей принцип забезпечує особі гарантію її економічної незалежності та майнової відокремленості від інших учасників цивільних правовідносин. Однак в окремих випадках він може зазнавати певних обмежень, якщо це прямо випливає з Конституції та закону України, наприклад, позбавлення особи майна внаслідок конфіскації, чи примусового відчуження об'єктів приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст. 41 Конституції України);

3) свобода договору, тобто учасники цивільних правовідносин вільні у можливості вступу в договірні відносини, а також у виборі виду договорів (причому як поіменованих, так і непоіменованих), контрагентів та умов договору тощо. В окремих, передбачених законом випадках, цей принцип підлягає відповідному обмеженню, наприклад, укладення попередніх чи публічних договорів тощо. Принцип свободи договору забезпечує особі можливість на власний розсуд ініціативно вступати в договірні відносини, керуючись при цьому власним інтересом;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом — особи вільні у виборі підприємницької діяльності. Проте, в окремих випадках, що прямо передбачені законом, особа може бути обмежена у свободі підприємницької діяльності, наприклад, за суб'єктним складом (депутати, посадові та службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування), або ж характером підприємницької діяльності (встановлення монополії) тощо;

5) судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у разі порушення цивільного права чи інтересу, а також у разі створення перешкод щодо їх здійснення особа має гарантовану можливість захистити їх у судовому порядку. При цьому особа має право захищати цивільні права та інтереси як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованих та третейських судах;

6) справедливість, добросовісність та розумність. Цей принцип означає, що регулювання та охорона цивільних правовідносин мають відбуватись справедливо, добросовісно та розумно. Він спрямований на ствердження в українській правовій системі принципу верховенства права, однак, на нашу думку, а у разі неправильного тлумачення унеможливить застосування цивільно-правової норми внаслідок її "несправедливості", "недобросовісності" чи "нерозумності". А це, з огляду на певну оціночність вказаних категорій, може призвести до суб'єктивізму у правозастосовчій діяльності.

Як уже було зазначено вище, цивільне право як галузь є не просто хаотичною сукупністю правових норм, а чітко структурованою системою, яка має зовнішню єдність та внутрішню диференціацію. До системи цивільного права як галузі належать:

• цивільно-правові норми, які є конкретним правилом поведінки. Особливість цього правила поведінки полягає в тому, що переважна більшість цивільно-правових норм має диспозитивний характер, тобто дає особам можливість вибору варіантів поведінки. А це істотно впливає і на структуру цивільно-правової норми, адже такого її елементу, як санкція або немає, або він має більш універсальний характер, аніж в інших галузях права;

• цивільно-правові інститути, тобто група цивільно-правових норм, що регулюють однорідні суспільні правовідносини. Правова конструкція інституту є доволі відносною та хиткою і залежить від критерію однорідності, який береться за основу. Наприклад, цивільно-правовим інститутом слід вважати інститут права власності, інститут деліктної відповідальності тощо;

• цивільно-правові підгалузі, які є сукупностями інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини, наприклад, підгалузь речового права, договірного права тощо.

З огляду на системність цивільного права як правової галузі слід визначити його структуру, яка вибудована за пандектною системою. Цивільне право як галузь складається з:

• Загальної частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел цивільного права, суб'єктів, об'єктів, змісту та підстав виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав та їх захист тощо;

• Особливої частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію лише на конкретні правовідносини, наприклад особисті немайнові, речові, зобов'язальні, виключні та інші.

4.Поняття та система цив законодавства. Значення актів КСУ вищих суд органів і судової практики у вітчизніній та у закордонних правових системах. Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Цивільне право — це сукупність юридичних норм. Цивільне законодавство — система нормативних актів. Цивільне право — внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права. До основних законів належать Конституції. Прийнята 28 червня 1996 р Основним актом цивільного законодавства України є Цивільнитй кодекс (далі ЦК)(затверджений ВРУ 16 січня 2003, вступив у силу 1 січня 2004р.) Він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей. Він побудований за пандектною системою. Актами цивільного законодавства є також підзаконні акти – укази,а також постанови Кабміну.  Правова природа актів Конституційного Суду України нерозривно пов‘язана з місцем органу конституційної юстиції в механізмі держави, особливостями правового регулювання його статусу. Вирішення цієї проблеми в державах світу є різним, що пов‘язано як з обранням тої чи іншої моделі судового конституційного контролю, так і з відповідними державно-правовими традиціями. Що стосується нашої держави, то через відсутність чітких вказівок у чинному законодавстві питання про правову природу актів Конституційного Суду України складає одну з проблем сучасного конституційного права. В юридичній літературі акти органу конституційної юрисдикції порівнюються з нормативно-правовими актами, конституційними судовими прецедентами, їх визначають як рішення, що носять преюдиційний характер.

Без сумніву, акти Конституційного Суду України є правовими актами, адже приймаються вони органом, спеціально на те уповноваженим Конституцією, з дотриманням встановлених форми і процедури, є обов‘язковими до виконання на території України. Що ж до можливості розуміння актів Конституційного Суду України як актів нормативно-правових, то слід мати на увазі, що в теорії права під останніми розуміють письмові документи, що встановлюють, змінюють, припиняють чи конкретизують норми права. Це дає підстави говорити про нормативно-правову природу рішень Конституційного Суду України в справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України, адже таке тлумачення і є способом конкретизації їх норм.

5.Поняття цив законодавства. Дія цивіл. законодавства в часі (офіційне опублікування та набуття чинносиі нормативним актом,зворотна сила цивільного закону). Дія сивіл.законів в просторі та по колу осіб.

Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Норма ст. 5 ЦК встановлює загальні правила щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Щодо цих загальних норм, правила п. 4 - 10 Прикінцевих положень ЦК мають характер спеціальних норм, і тому підлягають переважному застосуванню.Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності цих актів.Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 57 Конституції України). Однак такий закон Верховна Рада не приймала. За таких умов Президент, уповноважений Конституцією ст. 94 Конституції офіційно оприлюднювати закони, видав Указ "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р., яким визнав офіційними друкованими виданнями щодо оприлюднення нормативно-правових актів "Офіційний вісник", "Відомості Верховної Ради Ради України", "Урядовий кур'єр", "Голос України", "Президентський вісник".Нормативно-правові акти цивільного права набирають чинності в строки, встановлені законодавством. Закон набирає чинність через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції).Якщо закон, інший нормативно-правовий акт публікується в кількох офіційних друкованих виданнях, він вважається опри людненим з дня виходу першого з них, тобто більш раннього.Отже, самим законом може бути передбачено, що він набирає чинності в іншому порядку. Однак не допускається введення нормативно-правових актів у дію без або до їх опублікування. На правові відносини, які виникли цього дня або пізніше, поширюється дія цього закону.Датою прийняття закону чи іншого рішення шляхом проведення референдуму вважається день проведення референдуму. Такі закони і рішення вводяться в дію з дня їх опублікування, якщо в самому законі чи рішенні не визначено інший строк (ст. 44 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми").2. Порядок набрання чинності інших нормативно-правових актів визначається Указом Президента "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р.Акти Президента України загальнонормативного характеру набирають чинність через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з офіційних друкованих видань.3. Нормативно-правові акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо в них не встановлено пізніший строк введення їх в дію. При цьому нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов'язки громадян, встановлено, що вони набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях (ст. 5 Указу "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності").Якщо нормативний акт опубліковано в газеті "Урядовий кур'єр" раніше, ніж в "Офіційному віснику України" і "Відомостях Верховної Ради України", він набирає чинності після його опублікування в цій газеті.4. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян чи мають міжвідомчий характер, набирають чинності через десять днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено більш пізній строк, але не раніше дня їх офіційного оприлюднення. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах (п. 1 Указу Президента "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р.). Це правило поширюється на акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, управлінь, відділів та інших служб обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та їх управлінь, відділів тощо.Такі нормативно-правові акти набирають чинності через десять днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено більш пізній строк набрання чинності.5. Нормативні акти Національного банку (постанови правління), що регулюють відносини з участю громадян, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції і набирають чинності відповідно до тих же правил, що й акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 56 Закону "Про Національний банк України"). Постанови Національного банку, що регулюють відносини за участі юридичних осіб і не стосуються фізичних осіб, набирають чинності в строки, встановлені в таких постановах, але не раніше дня прийняття. Нормативні акти Національного банку України також не можуть мати зворотної сили.Рішення сільських, селищних, міських, районних в містах рад, районних і обласних рад набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк набрання ними чинності (ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").6. Чинність закону не обмежена строком, якщо в самому законі не вказано інше або його сама сутність закону не передбачає його дію протягом певного періоду часу.Закон діє до його скасування у встановленому порядку. Про скасування закону може бути прямо вказано в новому законі. Якщо новий закон прямо не передбачає скасування попереднього, який суперечить новому і регулює ті самі відносини, його слід вважати таким, що втратив чинність у відповідній частині чи в цілому, з моменту набрання чинності нового закону.7. Частина п'ята ст. 94 Конституції не допускає набрання законом чинності раніше дня його опублікування. Однак Конституція (ст. 58) встановлює зворотну силу законів та інших нормативно-правових актів, що пом'якшують або скасовують будь-яку юридичну відповідальність. При цьому Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що ст. 58 Конституції поширюється лише на фізичних осіб (Рішення КС України від 9 лютого 1999 р. N 1-рп/99).На розвиток конституційних положень про чинність законодавства в часі, ст. 5 ЦК встановлює, що акти цивільного законодавства зворотної сили не мають. Тому акти не мають зворотної дії в часі. Однак такі акти мають зворотну дію в часі, якщо вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність (ч. 2 ст. 5 ЦК). Це означає, що акти цивільного законодавства діють на майбутній час і не застосовуються до тих відносин, які виникли до набрання ними чинності.При цьому, оскільки Конституційний Суд України дійшов висновку про поширення ст. 58 Конституції лише на фізичних осіб (Рішення КС України від 09.02.99 р., справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), ч. 2 ст. 5 ЦК поширює як на фізичних осіб, так і на юридичних осіб правило про надання зворотної дії в часі актам цивільного законодавства, що пом'якшують або скасовують відповідальність.До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується до тих прав та обов'язків, які виникли з моменту набрання ним чинності. Для цього норма ч. 3 ст. 5 ЦК вимагає дотримання трьох умов: а) відносини відносяться до сфери цивільно-правового регулювання; б) акт, що регулює їх, втратив чинність; в) права та обов'язки учасників цих відносин виникають і після набрання чинності нового акта цивільного законодавства.8. Якщо акт цивільного законодавства, що регулював цивільні відносини, втратив чинність, новий нормативно-правовий акт з моменту набрання ним чинності застосовується до юридичних фактів цивільного права та породжуваних ними цивільних прав і обов'язків. Це загальне правило ЦК України доповнюється спеціальною нормою пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу про те, що новий Цивільний кодекс застосовується до тих прав і обов'язків, що продовжують існувати після набрання ним чинності. У зв'язку з цим новий ЦК України підлягає застосуванню зразу після 1 січня 2004 року, якщо до цього рішення у відповідній справі прийнято не було. Якщо судове рішення було прийнято до 1 січня 2004 р., то апеляційна і касаційна інстанції повинні застосовувати ті нормативно-правові акти, які були чинними на день винесення рішення судом першої інстанції.ЦК України не виключає дії спеціальних правил, які не допускають застосування нових актів цивільного законодавства до зобов'язань, що виникли на підставі договорів, укладених до набрання чинності такими актами.Прикладом таких правил є норма ч. 3 ст. 10 Закону "Про оренду державного і комунального майна", якою умови договору оренди визнаються чинними на весь строк дії договору, хоч би після укладення договору законодавством були встановлені правила, що погіршують становище орендаря. Ця норма вирішує питання співвідношення умов (тексту) договорів і актів законодавства, прийнятих після укладення договору. Умови договору ЦК України (ч. 1 ст. 268 ЦК) розуміє широко як умови, викладені в договорі, так і як положення законодавства, що визначають зміст прав та обов'язків сторін. Цей підхід закріплено положеннями Закону України "Про оренду державного і комунального майна", згідно з яким (ч. 3 ст. 10 Закону) умови договору оренди визнаються чинними на весь строк дії договору, хоч би після укладення договору законодавством були встановлені правила, що погіршують становище орендаря. Наведені положення слід розглядати як можливість дії положень скасованого нормативно-правового акта до закінчення строку дії договору оренди і неможливість застосування (у відповідній частині) до зобов'язання, що ґрунтується на цьому договору, акта законодавства, який набув чинності після укладення договору оренди. При цьому ті права, які виникли до моменту набрання чинності новим актом цивільного законодавства на підставі акту, що діяв і втратив чинність, підлягають захисту на загальних засадах, зокрема передбачених главою 3 ЦК України "Захист цивільних прав та інтересів" (статті 15 - 23 ЦК).Іншими словами, в цьому випадку фактично наявний ефект юридично обов'язкових норм скасованого нормативного акта з одночасним незастосуванням норм нового нормативно-правового акта до раніше виниклих і триваючих відносин.Правотворчій практиці відомі непоодинокі випадки прийняття нових актів цивільного законодавства з умовою, що прийняті раніше нормативні акти підлягатимуть застосуванню лише в частині, що не суперечить новому закону. У цьому випадку спеціальні норми законів, які увійшли в суперечність з більш загальними положеннями нового закону, також не підлягають застосуванню. За відсутності такого зазначення в новому законі, спеціальні правила прийнятих законів продовжують діяти. ЦК України нормою ч. 2 ст. 4 закріплює імперативне правило, згідно з яким інші закони України повинні прийматися відповідно ЦК з дотриманням процедури одночасного внесення відповідних змін до ЦК і нового закону, яким інакше регулюються цивільні відносини, ніж ЦК України. Цю норму ЦК України слід розглядати як положення про неприпустимість застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів, які увійшли в суперечність з ним. За таких умов не матиме значення можливість тлумачення норм нового закону як спеціальних щодо норм ЦК, оскільки правило про перевагу спеціальної норми перед загальною заперечується імперативним правилом про неприпустимість застосування законів, які суперечать ЦК. Такі спеціальні положення законів не повинні підлягати переважному застосуванню перед положеннями ЦК, що є більш загальними. У цьому зв'язку недостатньо логічною видається позиція авторів, які, обґрунтовуючи застосування правила про перевагу спеціальної норми перед загальною, фактично не враховують імперативну норму ч. 2 ст. 4 ЦК. Дія закону щодо кола осіб. Цивільні закони України поширюють свою дію на всіх осіб (фізичних і юридичних), які знаходяться на території України, якщо інше не передбачено в самому законі або не випливає з його змісту. Але деякі цивільно-правові норми розраховані на певне коло осіб — тільки на громадян (наприклад, правила щодо підстав та умов оголошення громадянина померлим) або тільки на юридичні особи (правила щодо підряду на капітальне будівництво)

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

6.Прогалини в цивільному законодавстві. Аналогія закону і аналогія права в цив-правов відносинах. Значення аналогії. Інші способи подолання прогалин в праві.

Реальні прогалини означають дійсну відсутність правового регулювання суспільних відносин, що знаходяться в сфері дії цивільного права.Формальні прогалини відображають такий стан речей, коли те чи інше питання законодавством прямо не врегульоване, але відповідь на нього можна знайти шляхом аналізу та різноманітних прийомів тлумачення правових норм . наслідком існування таких прогалин може бути:

1) подолання прогалин без внесення змін до цивільного законодавства;

2) усунення прогалин шляхом внесення відповідних змін до законодавства.

Оскільки терміном "аналогія" позначають подібність у якихось проявах між речами та явищами, які відрізняються іншими рисами, то в широкому значенні в праві під "аналогією" розуміють поширення певних норм на випадки, не передбачені у цих нормах, але суттєво подібні до них.

Видами аналогії є аналогія закону та аналогія права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (ст. 1 ЦК);

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) існують норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.

Умови застосування аналогії права:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) відсутні норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.

Ще одним засобом подолання прогалин без внесення змін до цивільного законодавства є субсидіарне застосування норм права. Воно полягає в тому, що орган, який застосовує право, використовує конкретні приписи суміжного правового інституту або суміжної (спорідненої) галузі права. Як правило, вказівка на можливість субсидіарного застосування норм права міститься в самому законі.

Умовами субсидіарного застосування законодавства є:

1) відсутність норм, які спеціально регулюють ці відносини;

2) наявність таких норм у суміжних інститутах або галузях права, однорідних з тим, стосовно яких відбувається субсидіарне застосування;

3) однорідність методу правого регулювання, який застосовується в одному та іншому випадках.