4. Сократ має на увазі Гомера, у якого батько Ахілла “стоїть... на старості скорбнім порозі” (Іліада XXIV 487).

5. Кефал нагадує давню грецьку приказку: найкраще розважаються ровесники: дід утішається таким самим дідом.

6. Ця думка Софокла дозволяє припустити, що сам поет у юності сповна відчув на собі тиранію Ероса, тому пригасання статевої спроможності видається йому чарівним порятунком від докучливих пристрастей.

7. Фемістокл (бл. 525 — бл. 460 до н. е.) — афінський державний діяч і полководець періоду греко-перських воєн, зробив вирішальний внесок у перемогу в битві при Саламіні (480 до н. е.). За його ініціативою афіняни перетворили Пірей на військову гавань, розпочали будівництво Довгих стін, які з’єднали гавань з Атенами. Фемістокл багато зробив для зміцнення афінської демократії. Підданий 471 до н. е. остракізму, останні роки життя провів у перського царя Артаксеркса І. Розмову Фемістокла з серіфійцем, мешканцем невеличкого злиденного острова, з якого полюбляли глузувати заможні греки, наводить також і Плутарх у своїх “Порівняльних життєписах” (“Фемістокл”, XVIII).

8. Піндар (бл. 518 — 442 до н. е.) — грецький поет, виходець із фіванської аристократії, представник хорової лірики, автор од на честь переможців Олімпійських і Піфій- ських ігор, а також численних гімнів, пеанів і дифірамбів. Наведений у тексті фрагмент 214 Sn. переклала Дзвінка Коваль.

9. Сімонід Кеоський (550 — 469 до н. е.) — його ще називають Сімонідом з Кеосу (острів) — уславився своїми епіграмами, елегіями, епінікіями, гімнами, партенями, дифірамбами, гіпорхемами тощо: був придворним співцем грецьких тиранів (володарів).

10. Полемарх був старшим сином Кефала, отже, мав успадкувати й усе його майно; тут же він ніби успадковує погляди свого батька, які той виголошував і повинен був виголошувати в цій розмові.

11. Відплачувати добром друзям і злом ворогам у античному суспільстві було загальноприйнято. Зокрема, про це ж говорить і Евріпід: “Я вважаю, що людині властиво завдавати ворогам зло” (фр. 79 a Diehl). Сократ же постійно протестував проти цієї традиційної етичної норми. Він закликав перетерпіти зло, а не відповідати своїм злом на чуже.

12. Гопліти—важкоозброєні воїни у грецькому війську, їхній обладунок складався з шолома, панцира, наголінників, щита, списа й меча.

13 У Гомера про Автоліка, діда Одіссея по матері, сказано так:

Був це отець його матері, що між людей вирізнявся клятвопорушенням здавна й злодійством. Цс все від Гермеса Мав він, — годив йому тим,' що з козлят і овечок жертовні Стегна палив, і Гермес був у всьому до нього прихильний.

(Одіссея XIX, 395—398, пер. Б. Тена).

14. Іонієць Біант (середина VI ст. до н. е.) — філософ, що прославився висловом “усе своє ношу з собою” і вождь мітіленської народної партії, правитель і законодавець Мітілени Піггак (VII — VI ст. до н. е.) були з так званих семи мудреців, до яких ще належали Фалес, Клеобул, Солон, Хілон і Періандр.

15. Періандр (627 — 585 до н. е.) — корінфський тиран, один із семи мудреців; щоправда, уже в античні часи в його мудрості сумнівалися. Наприклад, Діоген Лаертський пише про те, що Сотіон, Гераклід і Памфіла в V книзі “Записок” стверджували, що Періандрів було двоє і мудрецем був не тиран, а той, що родом з Амбракії (“Про життя, вчення і вислови славнозвісних філософів”, кн. 194 — 100). Платон також заперечував мудрість Періандра (Протагор, 343 а). Пердікка II (V—IV ст. до н. е.) — македонський цар, батько відомого царя Архелая; Ксеркс (485—465 до н. е.) — син Дарія І, цар Персії; Ісменій із Фів (V — IV ст. до н. е.) — фіванський політичний діяч і полководець.

16. Софісти за навчання брали відповідну плату.

17. Панкратій — поєднання кулачного бою і боротьби. Як зазначає схоліаст, най- славетнішим п’ятиборцем був Полідамант із Фессалії, він, коли перебував у Персії в царя Оха, убивав левів і змагався завжди оголеним.

18. Цю приказку вживали стосовно тих, хто намагався взятися за якусь непосильну справу.

19. З розвитком елліністичного суспільства справедливу державну владу почали розуміти як таку, де дотримуються принці шу_однодушності (hоmonoіа) і дружби (рhіІіа). Термін однодушності часто зустрічається в браторів Ісократа й Демосфена, а Діон Хризостом ідеї однодушності присвятив три промови. Розмірковував над нею в “Нікомаховій етиці” й Арістотель, який однодушність, або однодумність, відрізняв від дружби (IX 6, 1167а22 — Ь 15).

20. Платонівське порівняння допитливої людини з ласуном пізніше широко вживало багато авторів, усіляко розвиваючи його й деталізуючи, зокрема історик Полібій (III — II ст. до н. е.), Юліан (IV ст. н. е.), ритор Фемістій (IV ст. н. е.) та ін.

Книга друга

1. Ідея громадської угоди, опертої на взаємну згоду людей, а не на природну обумовленість, за античних часів була дуже поширеною серед досократиків-атомістів і софістів. Згідно з нею, всі закони, за якими жило суспільство, були витвором мистецтва, як, до речі, й самі боги; справедливого ж за природою не було взагалі (Платон, Закони, 889 е — 890 а).

2. Про Гіга, що став царем Лідії, убивши попереднього володаря Кандавла, у якого він був улюбленим охоронцем, розповідає Геродот (Історія, 18 — 15). Це ймовірна історична особа, бо ім’я Гугу зустрічається в ассірійських літописах. Щоправда, був Гіг сином Даскіла, а не Ліда, як подає Платон. За Геродотом, від Ліда одержала свою назву країна Лідія, яка перед тим називалася Меонія. Очевидно, Платон тут творить власний міф, надаючи йому глибокого морального змісту.

3. Есхіл, ведучи мову про Амфіарая — ворожбита й мудреця, одного з семи ватажків, що воювали проти Фів, сказав про нього так: “Не видаватись мужнім — хоче бути ним” (Трагедія “Семеро проти Фів”, 570).

4. Есхіл. Семеро проти Фів, 571—572 (тут також ідеться про Амфіарая).

5. Коріння цієї приказки слід шукати в Гомера, у якого потік Скамандр, щоб подолати Ахілла, закликає собі на допомогу брата Самоента: “Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутність конче нам треба” (Іліада, XXI 308—309).

6. Гесіод. Роботи і дні, 233—23Ф, пер. Дзвінки Коваль.

7. Гомер. Одіссея, XIX 109—113, пер. Б. Тена.

8. Мусей (або ж Мусайос) і його син Евмолп — міфічні співці. Афіняни шанують Мусея ще як поета й героя, пізніше йому приписували деякі пророцтва й культові пісні. За однією з версій міфу Мусей був сином Орфея і Селени, попередником Гомера. Його ім’я виразно вказує на персоніфікацію такого виду мистецтва, як спів.

9. Тут має місце відверта насмішка над уявленнями прибічників орфічного вчення про потойбічне життя: вони вірили, що після смерті їх чекає щастя й суцільний бенкет, тоді як усі інші люди загинуть у Тартарі.

10. Подібна покара для людей нечестивих і неправедних перегукується із грецькими переказами про п’ятдесятьох дочок Даная, які всупереч власній волі були змушені вийти заміж за п’ятдесятьох синів свого дядька Єгипта: у шлюбну ніч вони вбили своїх чоловіків, за що були приречені вічно наповнювати водою бездонні амфори в Аїді. Звідти і ж відомий вислів “бочка данаїд”, тобто марна нескінченна праця.

Щ Про шкоду, якої можуть завдати люди з допомогою ворожіння і звичайних мотузяних вузликів, пише Платон і в “Законах” (XII 933 а).

12. Гесіод. Роботи і дні, 287—290, пер. В. Свідзинського.

13. Фрагмент звернення старого Фенікса до свого вихованця Ахілла, який зоставався глухим і байдужим до всіх благань посланців ахейського люду (Гомер. Іліада, IX 497—501).

14. Про Мусея див. прим. 8. Орфей - міфічний співець, родом із Фракії, син музи Калліопи й річкового бога Еагра. Його спів і гра на золотій арфі зачаровували навіть тварин і рослини. Учасник походу аргонавтів. Загинув від рук фракіянок чи (за іншою версією) вакханок, яких наслав на нього Діоніс, оскільки Орфей через тугу за померлою дружиною Еврідікою відмовився брати участь у оргіях. Орфея вважають засновником орфічного вчення.

15. Ідеться про уявлення орфіків —послідовників релігійного містичного вчення, що виникло в Греції в VI ст. до н. е. і.засновником якого вважали Орфея. Це вчення тісно пов’язане з фракійськими діонісійськими містеріями. Його теогонія близька до Гесіодової, а ритуали багато в чому повторюють хліборобську магію. Орфічна традиція дуже відчутна в есхатологічних міфах Платона.

16. Піндар, фр. 213 Sn., пер. Дзвінки Коваль.

17. Ця думка належить Симоніду Кеоському (фр. 55 Diehl).

18. Архілох (друга половина VII ст. до н. е.) — грецький лірик, творець ямбів, а також елегій, гімнів і епіграм. До нас дійшло трохи більше 100 уривків, серед них і дві байки про лисицю й мавпу в переказі Езопа.

19. Найбільші держави: йдеться передусім про Атени, які особливо шанували елев- сінські містерії, пов’язані з Деметрою і Посейдоном, -— вони були частиною атенсько- го державного культу; діти богів — Мусей і Орфей.

20. Авторство цього твору невідоме. У ньому оспівуються Главкон і Адімант — “сини Арістона”, тобто “кращої людини”, які в суперечці відзначаються так само, як і в битві під Мегарою (409 чи 405 до н. е.).

21. Роль задоволення потреб людини у виникненні держави Платон розглядає і в діалозі “Закони” (III676 а — 682 е).

22. Всілякі мисливці: Це можна розуміти як у прямому, так і в переносному значеннях. Скажімо, в “Законах” Платон веде мову про полювання на звірів і птахів, а також на людей під час війни (823 Ь), а в діалозі “Софіст” стверджує, що, як і рибалка, софіст підчіплює своїх співрозмовників на гачок оманливої мудрості (221 d—е).

23. Про ідеальне виховання молодої людини, її тілесне й духовне вдосконалення та значення в цьому спеціальної гімнастики й музики йдеться у діалозі Платона “Крітон” (50 d—е).

24. Критичні зауваження на адресу Гесіода й Гомера зустрічаються уже в досокра- тиків. А елеат Ксенофан Колофонський (VI ст. до н. е.) вважав, що Гесіод і Гомер “доволі багато беззаконних речей розповіли про богів: злодійство, перелюб і взаємний обман” (В 12), він називав Гомера ошуканцем (А і D) і говорив, що “однаково нечестиво чинять як ті, хто стверджує, що боги народились, так і ті, хто каже, що боги померли” (All D).

25. Очевидно, тут мова йде про вузьке коло посвячених у елевсинські містерії, на яких приносили в жертву порося.

Міф про те, як Кронос вихолостив Урана, а потім і сам був скинутий до Тартару своїм сином Зевсом, Гесіод наводить у космологічній і генеалогічній поемі про походження богів “Теогонії” (154—210,452—505). На думку Ксенофана, цей міф також належить до “беззаконних справ” Гесіода (В 12).

24. Битву титанів з олімпійськими богами яскраво описав Гесіод у своїй “Космогонії” (674—735), а битву богів — Гомер (Іліада, XXI — 75, XXI 385—514). Алегоричні тлумачення Гомера давали філософ Гераклід Понтійський (IV ст. до н. е.) та інші автори.

25. Гомер. Іліада, XXIV 527—532.

26. Авторство цього рядка невідоме.

27. Троянець Пандар з намови Атени вистрілив з лука у вождя ахейців Менелая, порушивши таким чином домовленість між протиборчими сторонами про відносно мирне вирішення конфлікту (Гомер, Іліада, IV 68 — 126).

28. Ідеться про Троянську війну, яку Зевс зі своєю колишньою дружиною Фемідою задумали для знищення в ній людського роду — див.: Гомер. Іліада, І 5 та “Ргосіі chrestomat., р. 102, 13 Allen).

29. Есхіл, фр. 156 N. — Sn (трагедія “Ніоба”).

30. Ніоба — дочка фрігійського царя, Зевсового сина Тантала, дружина фівансько- го володаря Амфіона, маючи дванадцять дітей, дорікнула богині Лето, що в неї їх лише двоє. Діти ображеної богині Аполлон і Артеміда жорстоко помстилися Ніобі, повбивавши стрілами в один день усіх її синів і дочок.

Пелопіди — нащадки сина міфічного Тантала, пелопонеського володаря Пелопса, над яким, крім прокляття богів, тяжіло й прокляття візника Міртіла, який допоміг Пе- лопу у змаганнях з бігу на колісницях перемогти Еномая, але замість обіцяної винагороди Пелопс підступно вбив його, зіштовхнувши в море. За це сини Пелопса Атрей і Тієст та їхні нащадки Агамемнон, Іфігенія та Орест зазнали тяжких випробувань долі. Історія Пелопідів, або ж Атридів, відбита в багатьох грецьких трагедіях (Есхіл, Софокл, Евріпід).