35. Хріс, як жрець храму Аполлона, мав ознаку жрецького сану — золотий жезл і вінок, власне — пов’язку з білої вовни, яка увінчувала вінок.

36. Рапсод — мандрівний співець, що виконував уривки епічних поем на різних святах, банкетах та поетичних змаганнях. Рапсоди були спадкоємцями творчості аедів гомерівської епохи.

37. Трієра — простий за конструкцією бойовий корабель у Середземномор’ї. Довжина трієри сягала 40—50 метрів, ширина — 5 метрів. Мав близько 170 веслувальників, які розміщувалися трьома ярусами, близько 20 матросів і 10—12 воїнів. Основне озброєння — таран у вигляді продовження кільового бруса.

38. Ще Геракліт казав, що всезнайство “не навчає розуму” (в 40 d).

39. В часи античності надавали дуже великого значення етичній стороні ладів і ритмів, що сприяло виховному значенню музики.

40. Тригон, тригоноп — музичний щипковий інструмент, у якого корпус і струно- тримач утворюють гострий кут, мав ніжне й м’яке звучання. Пектида — багатострунний різновид ліри, на якій грали без плектра, тобто користувались лише пальцями. Сократ вважав, що багатострунні інструменти виховували в людині витонченість і розпущеність, оскільки єдину гармонію вони ніби подрібнювали на безліч відтінків, водночас подрібнюючи й цілісність людини.

41. Сирінга — багатотрубна флейта, складена з п’яти, семи чи дев’яти трубок різної довжини, об’єднаних в один ряд. Улюблений духовий інструмент пастухів і селян.

42. Музичні інструменти Аполлона—ліра й кіфара. Фрігійський сатир Марсій грав на покинутій Афіною флейті. Він досягнув у цьому такої майстерності, що відважився викликати на змагання самого Аполлона, але той переміг його і, здерши з нього шкіру, повисів її в печеру, де вона від подувів вітру видавала жалібні звуки (Овідій. Метаморфози, VI382—400).

43. Античне віршування було побудоване на правильному чергуванні довгих і коротких складів у мові. Із цих елементів складалися метричні одиниці — стопи, які обумовлювали три головні типи ритмічних форм: а) рівні форми, у яких довга частина стопи дорівнювала короткій (дактиль — ш; анапест ии —; спондей ); б) подвійні

форми, у яких довга частина стопи вдвічі довша від короткої ( ямб u —; трохей або хорей — u ; іонік ии ); в) полуторні форми, у яких довга частина стопи в 1,5 разу

довша від короткої (всі чотири види пеонів — ииц v :— ии, ии — и, иии -7-; кре- тик u—u; бакхій и). Античні люди добре відчували урочисту піднесеність і ве

личавість епічного гекзаметра, м’яку сумовитість елегійного вірша, навальність ямба, бадьорість анапеста чи розслабленість іоніка.

Чотири звучання — це музичний тетрахорд, що складається із двох тонів і одного напівтону, який заповнює один із інтервалів на початку, всередині чи в кінці тетрахорда, створюючи систему інтонаційних взаємовідношень, тобто лад, який може бути фрігійським, дорійським, лідійським чи іонійським.

35. Демон — знавець музики в часи Сократа, радник Перікла. Як свідчить Плутарх, він винайшов лідійський лад, що був протилежний міксолідійському, але був схожий з іонійським (Plut. De mus. 16).

36. Дактилічна стопа — неодмінна складова епічного гекзаметра, ось чому Сократ тут поєднує її з героїчним розміром (еноплієм), який нерідко ототожнювали з крети- ком або амфімакром (— u —) чи зближували з пірріхієм (ии ).

37. Ямб і трохей — див. комент. 51.

38. Взаємини між тим, хто кохає, і тим, кого кохають, за Платоном, повинні розвиватися в напрямку до кращого розуміння прекрасного. Ґрунтовніше про це йдеться в діалозі Платона “Бенкет”.

39. Геллеспонт — довга вузька протока (суч. Дарданелли) між Малою Азією і Херсонесом Фракійським, яка поєднує Мармурове море з Егейським.

40. Місто Сіракузи, як і вся Сицилія взагалі, славилось мистецтвом приготування їжі. Греки добре знали імена Мітека, автора куховарської книги, Діонісія та ін. Проте, на думку Главкона, молодь не варто призвичаювати до смачних страв сіракузької кухні, оскільки вона стимулює розманіженість.

41. Дівчина з Коринфа — це уособлення розбещеності; коринфська гетера, оточена надзвичайною розкішшю, мала неабияку славу в античні часи. Сократ дотепно, наче одне із частувань бенкету, згадує про неї між сіракузько-сицилійськими стравами та аттічним печивом.

42. Як у Афінах, так пізніше й у Римі медициною займалися здебільшого раби.

43. Очевидно, тогочасні судді не досить пильно стежили за ходом судового процесу, оскільки Сократ докоряє їм за дрімання, тобто байдужість, недбалість.

44. Асклепіади (від Асклепія — бога лікування) — товариство лікарів, що діяло на островах Родосі, Косі й Кніді.

62 Асклепій — грецький бог лікування, син Аполлона й Короніди, який навчався мистецтву зцілення у кентавра Хірона, міг воскрешати навіть мертвих, за що Зевс, розгнівавшись, спопелив його своєю блискавицею.

63. Сини Асклепія — Махаон і Подалірій були лікарями ахейських воїнів під Троєю (вилікували поранених Менелая та Філоктета). Сократ тут поєднує два різних, не пов’язаних між собою епізоди “Іліади”. У першому з них пишнокоса полонянка Гекамеда частує свого пана й пораненого Махаона прамнійським вином, додавши до нього суміш із потертого козячого сиру та білого яшного борошна (Гомер. Іліада, XI638—641). А в другому Патрокл обробляє рану Евріпіла, вирізавши в того із стегна вістря стріли й присипавши рану порошком розтертого гіркого кореня.

64. Геродік — гімнаст і лікар, уродженець Селімбрії, учитель Гіппократа Коського, утримував гімнасій в Афінах, намагався застосовувати гімнастику з лікувальною метою.

65. Фокілід — грецький поет VI ст. до н. е. з Мілета. Збереглись його повчальні вислови (гноми), написані гекзаметром. Тут мова йде про фр. 9 d.

66. Див. “Іліаду”, IV 218.

67. Мідас — міфічний цар Фрігії, відомий своїм багатством.

68. Див. “Іліаду”, XVII 587: Аполлон, прибравши подобу вождя Асіада Фенопа, картає Гектора за втечу з поля бою, коли той злякався Менелая, який завжди був “поступливим списоборцем”.

69. Тобто пишномовно й величаво. Це ж порівняння Платон вживає і в діалозі “Менон” (76 е).

70. Три види випробувань, про які веде мову Сократ, часто використовувало античне виховання, зокрема спартанське.

71. Див. вище: Кн. друга, розд. 21; Кн. третя, розд. 3.

72. Фінікійська вигадка—тобто чужинецька та ще й дуже давня, пов’язана з іменем фінікійця Кадма, сина Агенора й брата Європи, міфічного засновника Фів у Беотії (докладно про це див. “Метаморфози” Овідія, Кн. III1—137). Міф про Кадма часто використовували законодавці. Про нього Платон згадує і в своїх “Законах” (Кн. II 664 а).

73. У догрецькому та архаїчному грецькому сприйнятті світу земля уявлялася матір’ю всього живого. Відгомін цих міфів неодноразово зустрічається у творчості Платона, зокрема в діалогах “Тімей”, “Софіст”, “Менексен”.

74. Сократ тут наслідує основоположника дидактичного й генеалогічного епосу Гесіода, який вважав, що порода людей невпинно погіршується, пройшовши шлях від золотого покоління через срібне й мідне аж до залізного. Поділ історії людства на покоління різко критикував Арістотель, який з великою долею скепсису поставився до “Держави” Платона.

75. Сиссітії— спільні обіди чоловіків (повноправних громадян), які були широко розповсюджені у дорійських державах, зокрема, у Спарті й на Криті.

76. Сократ виразно іронізує з жадібності афінських урядовців, адже золото, яке пройшло через руки суспільства і якого вони так жадають, входить у суперечність із тим чистим золотом, яке божество вклало в їхні душі.

77. Ідеться про відгомін спартанських звичаїв, які забороняли вільним громадянам володіти золотом і сріблом. Порушників заборони карали штрафами, а інколи й смертю.

Книга четверта

1. Ця ж думка звучить і в діалозі Платона “Гіппій більший” (290 b—d, де стверджується, що “кожну річ робить прекрасною те, що саме для цієї речі підходить”.

2. Ксистіда — довгий парадний одяг.

3. У еллінів вважалося, що на всіляких учтах, бенкетах та інших урочистостях праворуч від господаря мали право сидіти найповажніші та найшанованіші гості.

4. Мається на увазі гра в шашки або шахи, при якій місто (держава—місто, або ж поліс) ніби поділено на дві ворогуючі сторони.

5. Припускають, що цей давній вислів належить піфагорійцям. Ідею спільності жінок, дітей і всього майна Платон розвиває і в п’ятій книзі “Держави” (449 С), і в “Законах” (V 739 с).

6. Гомер. Одіссея, І 351—352.

7. Про величезне значення дитячих забав для виховання Платон веде мову і в “Законах” (VII797 Ь).

8. Словосполучення “andres kaloj kaj agathoj” (дослівно “гарні й добрі мужі”) — це мужі, які в молодому віці отримали досконале виховання.

9. Лікоть — міра довжини, що має близько 46 см.

10. Гідра—легендарне страховисько, що жило біля джерела Лерни в Аргосі, мало 9 голів. Коли Геракл у поєдинку з ним відрубував у нього одну голову, замість неї виростало дві нових. Подібно й законодавці, коли дбають не про загальне добро, а про власну користь, приймаючи усе нові закони, лише породжують ще більші біди для інших.

11. Мудрий законодавець не повинен братися за виправлення вкоріненого зла, бо це марні зусилля; там, де зіпсутість ще не охопила всього організму держави, доцільне законодавство саме виправить погані відносини.

12. Аполлона, бога сонячного світла, музики, проводиря муз і провісника майбутнього вважали також будівником і засновником міст, покровителем упорядкованої держави й суспільної гармонії. Центр культу Аполлона був у Дельфах, тому в “Законах” Платона сказано прямо: “Що ж стосується всього божественного, то необхідно взяти закони із Дельф і користуватися ними, призначивши для цих законів тлумачів” (VI759 с).

13. Екзегети — тлумачі священного права в Афінах, які спостерігали за виконанням священних обрядів, особливо за похованням мертвих, а також здійснювали очищення від прокльонів. Одного екзегета обирали народні збори із давньоаттічної родової знаті пожиттєво, а другого призначали за вказівкою Дельфійського оракула.

14. Тобто Аполлона, який стосовно Афін, цього першовзірця держави Платона, називався рідним богом, адже він був батьком Іона, родоначальника афінян. Походження цього прізвиська Аполлона Платон подає у своєму творі “Евтидем”.

15. Пуп, тобто центр Землі, так званий “Омфал” — давній культовий об’єкт у Дельфах. Мав вигляд брили білого мармуру. Вважали, що це і є той камінь, який колись Рея дала проковтнути Кроносу замість немовляти Зевса. Сидячи на Омфалі, Аполлон, син Зевса, роз’яснював людям волю свого батька.

16. Тему доброчесності Платон заторкує у багатьох своїх діалогах, особливо грунтовно йдеться про доброчесність і її види в “Меноні” (70 а — 81 Ь).

17. Дивна аналогія, взята з геометрії. Сократ має на думці чотирикутник, у якого всі сторони рівні, йдеться про вимір довжини лише однієї сторони; Сократ передбачає можливість, що вимірювання власне тієї сторони пов’язане з певними труднощами, але з’ясування довжини трьох інших сторін легке: отже, довжину першої сторони знаходимо таким чином: знаючи про рівну довжину, всіх чотирьох сторін, вираховуємо ті чотири довжини і від загальної суми віднімаємо суму трьох інших сторін, які було легко виміряти. Так само з-поміж чотирьох основних доброчесностей, тобто мудрості, мужності, розсудливості і справедливості, якими повинні бути наділені охоронці держави, Сократ дошукується передусім справедливості, але оскільки знає, що саме її найважче виявити, тому вирішив зайнятися трьома іншими доброчесностями.

0. 18. Халестрійський поташ — лужний натр, назва походить від міста Халестра або

Халастра в Мігдонії (частина Македонії).

19. Тут Сократ вживає музичну термінологію — співзвучність (симфонія) і гармонія — для моральної характеристики людини, яка цими якостями ніби прилучається до світового порядку, тобто космосу, у якому владарюють гармонія і співзвуччя сфер.

20. Виникнення цієї приказки пов’язують з ім’ям Солона. Дізнавшись, що мітілен- ський правитель Пітгак сів біля вівтаря як прохач і вимагає звільнити його від влади, оскільки “обтяжлива це річ — бути чесною людиною”, Солон вигукнув: “СЬаІера іг каїа”, тобто “прекрасне — важке”.

21. За Платоном, ті чи ті моральні якості кожної окремої людини типові для цілих держав і народів.

22. Фракія — область на південному сході Балканського півострова, що простягалася від Карпат до Егейського моря і від Чорного моря до ріки Аксій (Вардар); була кордоном Фракії з Македонією.

Скіфія — степи між Дунаєм і Доном, разом із степовим Кримом, основна територія розселення скіфів, які мали міцні економічні й культурні зв’язки з грецькими містами на берегах Понту. І

19. Фактично тут має місце вивід логічного закону суперечності, що звучить формально у порівнянні із діалектичним законом єдності протилежностей.

20. Предметом знання як такого є ідея, вона — абсолют, який становить найважливіше завдання філософії; знання спеціальне, тобто набуте, стоїть нижче, бо прагне до чітко окресленої мети, яку йому вказує насущна потреба, наприклад, будівництво тощо.

21. Відгомін цієї історії зустрічається у фрагментах аттічних комедіографів (див. Коек, І, р. 739 Тгеошрі ґг. 24).

22. Гомер. Одіссея, XX 17.

23. Розум названо “малою частиною” душі, подібно до того, як у державі урядовці як представники розуму становлять малу частину громадянського загалу.

24. Жити згідно з вимогами природи означає, що одна частина організму повинна панувати над іншою, наприклад, шлунок, який, перетравлює їжу, повинен мати вищість над язиком, який відчуває смак їжі; коли ж ми дозволяємо тілу споживати те, що язику смакує, а ігноруємо бажання шлунка, якому не під силу засвоїти певні страви, тоді з’являються хвороби. Відповідно й душа: життя згідно з вимогами природи народжує в ній справедливість, тобто здоров’я душі, яка стає гарною, і навпаки, життя всупереч природі викликає в душі несправедливість (хворобу душі, яка стає прикрою і ослабленою).

25. Є тільки одна добра форма правління, незалежно від того, чи її представником буде один, чи кілька, лише б вони дотримувалися основоположних законів державного устрою, про що йшлося вище. Всі ж інші види правління Платон вважає “наслідуваннями”.

Книга п ’ята

1. Розгляд чотирьох видів порочного державного устрою, до яких Сократ відносить тимократію, олігархію, демократію і тиранію, дається у восьмій книзі.

2. Див. Кн. четверту 424 А і комент. 5.

3. Тобто безтурботно згаяти час.

4. Адрастея, вона ж Немесіда — богиня, що уособлює долю, карає людей за гординю і несправедливість.

5. Сократ порівнює державу з драмою, власне з “andrejon drama” — чоловічою драмою, оскільки досі в ній були задіяні лише чоловіки; і хоч жіночих постатей ми не побачимо на сцені й надалі, однак принаймні про них ітиме мова “dynaikejon drama” — жіноча драма.

6. Палестра — місце для спортивної боротьби та вправ.

7. Гімнасій — навчальний заклад для дітей повноправних громадян. Бу8 другим ступенем освіти після музичної і гімнастичної школи (для підлітків віком від 16 до 18 років), де займалися різними видами спорту й підготовкою до спортивних змагань (загонів). •

8. Жителі Криту й Спарти, які славились своїми надміру суворими звичаями, першими почали займатися гімнастикою в оголеному вигляді, хоч доти серед еллінів вважалося великою ганьбою для чоловіків, коли їх бачили голими (Геродот. Історія, І). Зокрема, про це повідомляє Фукідід (16,5). А старий Пелей у драмі Евріпіда “Андро- маха” обурюється поведінкою спартанських дівчат,.які не соромляться скинути з себе одяг, щоб у палестрі позмагатися разом із юнаками з бігу.

9. Греки вважали, що дельфіни часто приходили на допомогу людині, яка потрапляла в біду на морі.

10. Хибна діалектика виникає з того, що люди в якому-небудь вислові знаходять суперечність і вперто намагаються дати йому власне пояснення, започатковуючи безперспективну полеміку про значення того вислову, замість того, щоб дослідити різні його значення й ствердити різницю тих значень чи бодай зрозуміти дух тієї різниці.

11. Сократ протиставляє метод суперечки — еристику методові бесіди й розмірковування — діалектиці. Тоді як діалектика домагається об’єктивної істини, еристику учасники суперечки використовують для досягнення суб’єктивної правоти. Тому еристика негідна справжнього філософа.

12. Ці слова належать Піндарові (фр. 209 Snell-Mackler).

13. Платонівська держава з її спільністю жінок і дітей викликала різке несприйнят- тя в Арістотеля, який вважав, що об’єднання держави в одну сім’ю приведе до її загибелі (Політика, II 1).

14. Геометрична необхідність — тобто міркування розумного порядку. Можна порівняти з діалогом “Горгій” (508 а), де геометричною названо рівність, яка “між богами і між людьми має велику владу”. За визначенням схоліаста, геометрична рівність — це“справедливість”.

15. Священним шлюбом греки називали шлюб Зевса й Гери на Гаргарській вершині гори Іди (Гомер. Іліада, XIV 292—360) чи взагалі ідеальний шлюб божественної пари. Платон у “Законах” називає священним той шлюб, який дотримується ухвалених законів (VIII 841 Щ

16. Див. вище Кн. третю 389 В—С.

17. Заховати “в якомусь потаємному й недоступному місці” — означає умертвити. Очевидно, Платон був прихильником спартанського звичаю, за яким дітей, що народилися з фізичними вадами, прирікали на смерть, скидаючи їх з високої скелі.

18. Джерело цитати невідоме.

19. Найкращий людський вік для народження дітей Платон встановлює, орієнтуючись на спартанське законодавство. Приблизно такої ж думки про це дотримувались і Ксенофонт (Ііер. Бас. 16), Плутарх (Ьус. XV 4), Гесіод (Роботи і дні, 696—698), Арісто- тель (Політика, VIII14) та ін.

20. Тобто мають дитя заморити голодом.

21. Піфія -— верховна жриця і віщунка Аполлона в Дельфах.

22. Платон сприймає людину цілісно, тому він переконаний, що “будь-який лікар, будь-який вправний ремісник... займається частиною задля цілого, а не цілим задля частини” (Закони, 903 с).

23. Ідеалізація примітивного комунізму варварських племен у античні часи була доволі поширеною. Ще Геродог, ведучи мову про плем’я агатірсів, зазначав, що в них жінки були спільними, завдяки чому усі були між собою братами та родичами (Історія,

4. 104).

15. Античність дуже часто уявляла державу як тіло (Ббта), ба, навіть на людину там дивилися передусім як на тіло, а не на особистість. Правда, в добу еллінізму “тілом” називають уже не вільних громадян, а невільників.

16. Переможці Олімпійських ігор мали багато привілеїв, Сократ же робить наголос лише на тому, що вони упродовж життя харчувалися за громадський кошт, натомість він зовсім оминає славу, яка їх оточувала. А вона була настільки великою, що, наприклад, коли переможець Олімпіади прибував на тріумфальнім повозі до столиці, там руйнували оборонні мури, не стільки для його вільного в’їзду в місто, скільки для утвердження думки, що місто, яке має таких мужів, не потребує для свого захисту жодних фортифікацій.

17. Докір Адіманта, див. вище Кн. четверту 419 А.

18. Гесіод. Роботи і дні, 40. Тобто, охоронець, охоплений жагою збагачення, перестає бути охоронцем: щодо нього справджується сентенція Гесіода в тій мірі, що він обирає “половину”, тобто хибну думку про сутність щастя, замість того, щоб пильнувати “цілість”, тобто виконувати обов’язки свого покликання, яке для нього є джерелом справжнього щастя. У цьому, власне, й полягає іронія Сократа: такий охоронець принаймні не виграє зі своєю “половиною”, бо половина суттєво менша, ніж цілість: він хіба що в засліпленні може втішатися цією сентенцією Гесіода.

19. Гомер. Іліада, VII321.

Ііолядвиш -ГТ7- м’ясна вирізка з хребтовини бика.

15. Гомер. Іліада, VIII162.

16. Див. вище Кн. третю, 415-—416.

17. Гесіод. Роботи і дні, 122—124.

18. У греків віддавна побутував звичай знімати з переможеного вбитого ворога зброю і обладунок. Подібними сценами багата й Гомерова “Іліада”. А Фукідід повідомляє, що після однієї з перемог Демосфена у храми Аттики принесли “триста повних обладунків” (Історія, III 114, І). Не дотримувались цього звичаю лише спартанці, оскільки вважали, що “обладунки належать боягузам” (Плутарх). Як відомо, Платон високо цінував спартанські закони, тож не виключено, що відмова від стародавніх диких звичаїв, що тут має місце, продиктована під їхнім впливом.

15. Йдеться про свідомість грецької людності, яку належить прищеплювати воїнам. Як не дивно, але Платон веде мову лише про воєнні взаємини, а не про господарські чи будь-які інші мирні. Отож, знаючи еллінську вдачу, він навіть не може уявити, щоб дві сусідні держави, навіть ідеально організовані, могли у всьому дійти згоди і обійтися без війни. А воювати потрібно задля єдиної мети— щоб здобути мир.

16. Г реки щиро вважали, що вони і за своєю природою, і за людською сутністю цілком інакші, ніж “варвари”. Так, Іфігенія в Евріпіда віддає своє життя за Елладу, бо переконана, що

Еллін варваром хай править, а не варвар — елліном,

Той у рабстві народився, еллін — до свободи звик.

(Іфігенія в Авліді, 1396—1397)

17. Під першою хвилею Сократ має на увазі подолання тих труднощів, які стояли на шляху до згоди, що “в душі кожної окремої людини є одні й ті самі начала і що кількість їх і там і тут однакова” (Кн. четверта 441 С). Другої хвилі він уникає, викладаючи законодавство про жінок (Кн. V 457 В). Третя хвиля для греків — це те саме, що для нас дев’ятий вал.

18. Платон тричі побував на Сицилії у тиранів Діонісія Старшого й Діонісія Молодшого, щоразу намагаючись переконати їх у необхідності втілити в життя пропоновані ним рекомендації щодо побудови держави на нових засадах. Однак закінчилося усе тим, що філософа продали в рабство й друзям ледве вдалося викупити його звідти.

19. Зовсім голі, тобто ніби атлети в палестрі.

20. Оскільки філософів сприймали як дивакуватих оригіналів, то ставити їх на чолі держави — це парадоксальна суперечність.

21. Аналогічне ставлення до об’єктів закоханості й такого ж плану їхні характеристики знаходимо і в поемі Лукреція “Про природу речей” (IV 1140—1160).

22. У тогочасних Афінах, як повідомляє схоліаст, було 10 філ (адміністративних одиниць), які в свою чергу ділилися на 3 трітгії (узбережжя, місто и гори), а кожна тріттія складалася із трьох фратрій. Отже, очолювати тріттію, тобто бути тріттіар- хом,— означало мати доволі незначну владу.

23. Великі, або міські, й малі, або сільські, діонісії належали до циклу народних свят, пов’язаних з культом Діоніса — одного з найпопулярніших давньогрецьких богів, бога рослинності, родючості, вологи, покровителя виноградарства й виноробства. Великі діонісії були святом весни, вони тривали від 28 березня до 2 квітня, тоді відбувалися урочисті процесії на честь бога, змагання трагічних та комічних поетів, а також хорів, які виконували дифірамби. Малі діонісії, які зберегли пережитки аграрної магії, влаштовували по селах у грудні — січні (при першій пробі молодого вина). Характеризувалися вони веселими процесіями, грубуватими жартами, танцями та імпровізованими виставами мандрівних акторів.

24. Як подають схоліасти, ця дитяча загадка звучить так: “Чоловік, а не чоловік, у птаха, але не в птаха, що сидить на дереві, однак не на дереві, ударив каменем, але не каменем”. її розгадка — євнух влучив пемзою у кажана, що сидів на тростині.

25. Тут і вище гра слів, яку неможливо відтворити в перекладі: “рЬіІозорЬоУ’ (любитель мудрості) і “рЬі16(Ї0к80.і” (любитель думок).

Книга шоста

1. Тобто, які не є філософами.

2. Така “Бтікго^іа” — дріб’язковість — була б протилежністю до притаманного філософові розмаху душі, яка прагне схопити всю цілість буття, а не розмінюється на його дріб’язки. Схоліаст роз’яснює, що щедрість і широту душі Платон окреслює терміном “ше£а1оргере]а”, під яким він розуміє також великодушність, тобто моральну щедрість людини, а не лише її щедрість, коли йдеться про гроші.