2. Суб’єкти конституційно-правових відносин

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб’єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм.

Пріоритетними суб’єктами конституційних правовідносин об’єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, територіальні громади та інші суб’єкти місцевого самоврядування тощо.

У теорії конституційного права немає єдиної думки щодо суб’єктів конституційно-правових відносин. Спостерігається тенденція до розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин, що є виправданим у зв’язку з розширенням кола суспільних відносин, які є предметом конституційно-правового регулювання.

Суб’єкти конституційного права – це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов’язки.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є:

1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо);

2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи;

3) політичні партії, громадські організації;

4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;

5) підприємства, установи, організації;

6) міжнародні органи і організації;

7) органи самоорганізації населення;

8) засоби масової інформації.

Пріоритетним суб’єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ.

Відповідно до ч.1 Преамбули Конституції України Український народ – громадяни України всіх національностей.

Український народ згідно зі ст. 5 Основного Закону є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування і саме Українському народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Народ України виступає первинним суб’єктом владарювання землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Особливістю Українського народу як суб’єкта конституційних правовідносин є те, що Український народ як і інші суверенні народи має переважно природні права в усіх сферах суспільних відносин, які до того ж майже не обмежені чинним законодавством.

Зокрема, у політичній сфері він як носій суверенітету і єдине джерело влади має право на утворення держави (право на самовизначення), право визначати і змінювати конституційний лад, визначати основи місцевого самоврядування, право легітимізувати діяльність будь-якої кількості політичних партій і громадських організацій, право на будь-яку форму безпосередньої демократії: референдуми, вибори, мирні збори, мітинги, демонстрації, революції та інші форми прямого народовладдя, за винятком обмежень, прямо визначених Конституцією України.

У духовній сфері народ України має право, зокрема, на державну мову, релігію, церкву, національну ідею, ідеологію, освіту, науку, на утворення загальнонаціональної та галузевих наукових академій тощо.

Народ має право на природні ресурси: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Народ має право на будь-яку економічну та соціальну системи, що вважає найбільш прийнятними для себе, свого існування і розвитку. При цьому народ може визначати моделі такого розвитку безпосередньо на загальнодержавному референдумі.

Конституція України у ст. 11 визначає такий суб’єкт конституційно-правових відносин, як українська нація. На жаль, цей суб’єкт конституційного права не отримав належної нормативно визначеної конституційної правосуб’єктності у чинному законодавстві України.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є також національні меншини та корінні народи (ст.11 Конституції). Видається, що конституційно-правовий статус національних меншин і корінних народів залишається недостатньо законодавчо визначеним щодо їх правосуб’єктності.

Зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. визначає у ст.3, що до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Держава гарантує національним меншинам права: на національно-культурну автономію, а саме на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних закладах освіти або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству тощо.

Більш складною є ситуація щодо визначення конституційної правосуб’єктності корінних народів України. Ситуація ускладнюється тим, що не існує нормативного визначення корінних народів. На сьогодні у світі не існує єдиної точки зору ні у юристів-теоретиків, ні у юристів-практиків на поняття «корінні народи».

У вітчизняній теорії конституційного права склалася думка, що під національними меншинами необхідно розуміти громадян України, що мають національність нині існуючих держав і постійно підтримують зв’язки із зазначеними державами, а корінні народи – це національні спільноти, що споконвічно проживали на теренах сучасної України.

Наступною спільністю є територіальна громада. Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування» 1997 р. територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр. Цей Закон детально визначає конституційну правосуб’єктність територіальної громади.

Важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є релігійна громада, оскільки у багатоконфесійній державі, якою є Україна, саме релігійні громади виступають важливим чинником формування як загальнодержавної, так і регіональної політики.

Попри те, що відповідно до ч. 3 ст. 35 Конституції церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви, порядок організації та діяльності релігійних громад визначається законодавством України, а відтак вони є повноцінними суб’єктами конституційно-правових відносин. Відповідно до ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. релігійною громадою є місцева релігійна організація віруючих громадян одного і того самого культу, віросповідання, напряму, течії, або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Недостатньо визначеним залишається питання конституційно-правової правосуб’єктності таких учасників конституційно-правових відносин, як трудові колективи. Зокрема, трудові колективи виступають суб’єктами конституційно-правових відносин хоча б з огляду на ті обставини, що є суб’єктами висунення кандидатів на претенденти на державні нагороди.

Наступним самостійним суб’єктом конституційно-правових відносин є Українська держава. Відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб’єктності Української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов’язки:

• дбати про людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку (ч.1 ст.3 Конституції);

• утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч.2 ст.3 Конституції);

• гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст.7 Конституції);

• забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч.1 ст.10 Конституції);

• сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ч.3 ст.10 Конституції);

• сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції);

• забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч.4 ст.13 Конституції);

• охороняє землі, що є основним національним багатством (ч.1 ст.14 Конституції);

• гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.4 ст.15 Конституції);

• забезпечує екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу (ст.16 Конституції);

• захищає суверенітет і територіальну цілісність України, забезпечує її економічну та інформаційну безпеку (ч.1 ст.17);

• забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч.5 ст.17) та ін.

Важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження.

Органи державної влади – це основний складовий елемент механізму держави, представлений сукупністю колегіальних та одноособових органів державної влади, наділених юридично визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами для здійснення завдань і функцій держави.

Формування та діяльність органів державної влади ґрунтується на принципах демократизму, гласності, підзвітності та підконтрольності органів державної влади, поділу влади тощо.

Органи державної влади формуються безпосередньо народом (шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і власну внутрішню організаційну структуру.

Органи державної влади співпрацюють з іншими елементами механізму держави – державними підприємствами та державними установами, а також недержавними органами (політичними партіями, громадськими об’єднаннями, органами та посадовими особами місцевого самоврядування тощо), що забезпечує функціонування держави в цілому.

Існують різні види органів державної влади, які можна класифікувати за різними критеріями.

За способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна прокуратура України, Вища рада юстиції, Центральна виборча комісія, Національна рада телебачення і радіомовлення, місцеві державні адміністрації та інші).

За територією, на яку поширюється юрисдикція, виділяють загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні) (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) органи державної влади.

За терміном дії виділяють постійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (спеціальні комісії Верховної Ради України тощо) органи державної влади.

За складом виділяють колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) органи державної влади.

За характером повноважень виділяють державні органи загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (Міністерство юстиції України) компетенції.

За видами державної влади поділяють на законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади.

За функціями та правовими формами діяльності виділяють правотворчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) державні органи.

Державні органи влади виконують свої функції відповідно до чинного законодавства України (Конституція України, закони України, підзаконні нормативно-правові акти). Порушення чинного законодавства про органи державної влади з боку органу державної влади чи державного службовця передбачає юридичну відповідальність – конституційну, адміністративну, кримінальну, цивільну та дисциплінарну. На органи державної влади поширюються загальні та спеціальні (юридичні) гарантії права в Україні.

Особливим суб’єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так, ст. 7 Конституції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до п.1 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р. місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Основою місцевого самоврядування в Україні є територіальні громади. Поряд із безпосередніми формами демократії на місцях (місцеві референдуми, загальні збори тощо) важливим елементом механізму реалізації волі територіальної громади є представницькі органи місцевого самоврядування – виборний орган (рада), що складається з депутатів, і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення, а також посадові особи місцевого самоврядування – сільські, селищні та міські голови і голови районних та обласних рад.

Самостійними суб’єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також профспілки. Зазначені суб’єкти мають на меті представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Політичні партії є одним із первинних і найважливіших суб’єктів державно-владних відносин. Їх виникнення пов’язують із виникненням парламентських об’єднань і клубів виборців. Політичні партії стали першими суспільними спільнотами, що виражали певні політичні інтереси.

Відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні» 2001 р. політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Тобто політичні партії мають своїм першочерговим завданням сприяння реалізації політичних прав громадян і насамперед їх виборчих прав.

Наступним суб’єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці. Відповідно до ст.1 Закону України «Про громадянство України» 2001 р.

громадянин України – це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України;

іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України, і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;

особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про біженців» 2001 р. біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Фізичні особи не є рівними у своїй конституційній правосуб’єктності. Відповідно до ст.26 чинної Конституції іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. При визначенні прав і свобод людини і громадянина у Конституції України застосовується подвійна формула – «кожна людина має право», «кожен має право», «усі мають право» (ст. 27, 28, 29, 30 і т. д.) і «громадяни мають право» (ст. 25, 36, 38, 39).

Суб’єктами конституційно-правових відносин також є підприємства, установи, організації незалежно від форм їх власності. Традиційно ці суб’єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне законодавство України визначає їх і як суб’єктів конституційних правовідносин. Наприклад, п.6 ст.13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1998 р. передбачає можливість виникнення конституційно-правових відносин між омбудсманом та вищеназваними суб’єктами.

Суб’єктами конституційно правових відносин є також міжнародні органи та організації. Зокрема, важливий вплив на перебіг референдної кампанії 2000 р. в Україні мав моніторинговий комітет ПАРЄ, більш відомий як «Віденська комісія».

До суб’єктів конституційно-правових відносин також необхідно відносити органи самоорганізації населення – жителі певного регіону, об’єднання населення за місцем проживання, трудові колективи, колективи виборців, релігійні громади, асоціації міст і місцевих влад тощо. Коло цих суб’єктів є доволі поширеним, а їх функції, як правило, є законодавчо невизначеними.

Суб’єктами конституційних правовідносин, що в цілому визначають внутрішню і зовнішню політику держави, є депутатські групи. Вони поділяються на парламентські фракції (за партійною належністю) та депутатські групи (як правило, за регіональною належністю).

Суб’єктами конституційно-правових відносин є також жителі певного конкретного регіону, котрі можуть реалізувати свої права та обов’язки через зібрання населення за місцем проживання тощо. Зокрема, важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є зібрання селян за місцем їх проживання.

На сьогодні ні, у кого не викликає сумнівів конституційна правосуб’єктність засобів масової інформації як повноцінних учасників конституційно-правових відносин. Саме ЗМІ на сьогодні формують громадську позицію всіх суб’єктів конституційно-правових відносин, порушують найактуальніші проблеми суспільного та державного будівництва. Існують й інші суб’єкти конституційно-правових відносин.

Із суб’єктами конституційно-правових відносин тісно пов’язаний інший елемент складу конституційно-правових відносин – права і обов’язки учасників конституційно-правових відносин. Права учасників конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичним та іншими цінностями.

Для суб’єктивних прав властиві такі ознаки:

• суб’єктивні права визначають вид і міру можливої правомірної поведінки учасника конституційно-правових відносин;

• зміст суб’єктивних прав визначається нормами конституційного права;

• суб’єктивне право виступає способом реалізації інтересів учасників конституційно-правових відносин;

• суб’єктивні права одних учасників конституційно-правових відносин породжують юридичні обов’язки інших суб’єктів конституційно-правових відносин тощо.

Права суб’єктів конституційно-правових відносин об’єктивізуються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та законами України й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Наприклад, ст. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради України, ст. 106 – Президента України і т. д.

Обов’язки суб’єктів конституційно-правових відносин – це нормативно визначена міра належної діяльності або поведінки учасників правовідносин у сфері конституційних правовідносин. Юридичний конституційний обов’язок має три основні форми:

а) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших учасників конституційно-правових відносин;

б) здійснення конкретних дій чи дотримання конкретної поведінки;

в) обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності).

Юридичні конституційні обов’язки поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні юридичні конституційні обов’язки поширюються на всіх суб’єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов’язки визначаються в ст. 65-68 Конституції України: неухильно додержуватись Конституції та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; відбувати військову службу відповідно до закону.

Спеціальні юридичні обов’язки у конституційно-правових відносинах покладаються на спеціальні категорії суб’єктів цих правовідносин – народних депутатів України, Президента України, суддів Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо. Як правило, спеціальні юридичні обов’язки учасників конституційно-правових відносин об’єктивізуються у відповідних нормативних актах, що визначають правовий статус суб’єктів конституційного права. Наприклад, Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. містить нормативні положення про обов’язки народного депутата України.