3. Соціальні чинники, або «настрій ринку».

Короткострокові зміни обмінних курсів досить часто зумовлені тим, що учасники ринку називають «настроєм ринку», — це погляди трейдерів ринку на короткострокові перспективи руху валюти. «На­стрій ринку» може бути позитивний або негативний. У першому ви­падку валюта зміцнюється, а в другому — слабшає.

Серед перелічених чинників на увагу заслуговує співвідношення ін­фляції та валютного курсу. Річ у тім, що прискорене зростання грошової маси як у готівковій, так і в безготівковій формі сприяє зниженню курсу грошової одиниці. Збільшення грошової маси в обігу в умовах реального спаду виробництва призводить до зростання цін та сприяє підвищенню валютної ефективності імпорту й, відповідно, розширенню попиту на ва­люту і падінню її курсу. Інфляційні очікування також виступають утво­рювальним чинником для валютного курсу. Так, в очікуванні змін курсу валюти інвестори можуть приймати непередбачені рішення, результатом яких може бути як збільшення попиту на валюту, так і його зниження. Зре­штою, це може викликати зростання валютного курсу або його падіння.

Валютний курс виконує основну функцію і додаткову.

Основна функція валютного курсу — це оцінювання порівняльної вартості валюти.

Додаткова функція валютного курсу полягає в тому, що форму­вання на постійній основі звітних даних щодо валютного курсу дає уявлення про співвідношення попиту та пропозиції на валюту (якщо курс формується на ринкових засадах) на валютному ринку.

Валютний курс виступає інструментом аналізу й прогнозу, але тоді, коли існує певний набір історичних даних.

3. Світова валютна система

Світова валютна система — це форма організації та регулюван­ня валютних відносин, які закріплені в міжнародних угодах та обслу­говують міжнародний рух товарів і факторів виробництва.

Світова валютна система виникла в середині XIX ст. одночасно з розвитком міжнародних економічних відносин Функції світової валютної системи:

1. сприяння розвитку товарообмінних операцій;

2. установлення правил та механізмів для забезпечення оптимального співвідношення між національними грошовими відносинами;

3. сприяння у здійсненні розрахунків через систему фінансово-посередницьких закладів.

Еволюція світової валютної системи. Система золотого стандарту

Поняття кризи світової валютної системи виникло з кризою першої світової валютної системи. Під кризою світової валютної системи розуміють загострення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, що проявляється в невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва.

Періодичні кризи світової валютної системи займають відносно довгі історичні періоди: криза золотомонетного стандарту тривала близько 10 років (1913—1922), Генуезької валютної системи — 8 років (1929—1936), Бреттонвудської — 10 років (1967—1976). Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, що забезпечує відносну валютну стабілізацію.

Основні етапи створення світової валютної системи:

• Становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою.

• Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи.

• Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої й органічної цілісності її елементів.

Услід за цим настає період, коли валютно-економічний стан окремих країн покращується, а світова валютна система відповідає у визначених межах умовам та вимогам економіки та функціонує відносно ефективно в інтересах провідних країн.

Розрізняють локальні валютні кризи, що вражають окремі країни чи групу країн навіть за відносної стабільності світової валютної системи, циклічні валютні кризи — прояви економічних криз, спеціальні валютні кризи, що зумовлені різними факторами: криза платіжного балансу, криза, викликана надзвичайними обставинами і т. д.

• Паризька валютна система

Перша валютна система. Стихійно сформувалася в ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично оформлена міждер­жавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей. За цих умов не існувало відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою). Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.

1. Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосову­вала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина —з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р.

2. Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усе­редині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції об­мінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетво­рювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.

3. Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпор­тувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.

4. Органи валютного контролю проводили політику регулювання, її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рів­новага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект деф­ляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).

Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу при­ймалося на вагу.

5. Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масш­табу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс Дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів об­мінювався на 5 дол.

6. Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забез­печувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну мігра­цію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність системи валютних відносин.

Система золотого стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валю­ти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції зо­лота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабіль­ність світових цін. Ця система одночасно забезпечувала стабільність валютних ставок і стабільність платіжного балансу, що виявлялося в такому:

1. Валютні паритети визначалися через співвідношення їх золото­го вмісту. Якщо ринки занадто відхиляються від паритетів, то еко­номічні агенти зацікавлені у здійсненні своїх розрахунків скоріше в золоті, ніж у банкнотах. Наприклад, француз, який повинен здійсни­ти платіж у фунтах стерлінгів, зацікавлений у здійсненні платежу в золоті, якщо різниця між ринковою ціною і золотим паритетом фунта проти франка перевищує витрати на пересилання золота з Франції в Англію. Валютний курс, починаючи з якого така операція буде при­бутковою, називається золотою точкою вивозу. Аналогічно можна визначити так звану золоту точку ввозу, починаючи з якої власники іноземних валют, що прагнуть придбати національні гроші, надають перевагу оберненості своєї валюти в золото за кордоном і намага­ються скоріше імпортувати золото, ніж зазнавати втрат, які викликані занадто низьким валютним курсом.

Золоті точки дорівнюють паритету національної валюти з дода­ванням або відніманням транспортних і страхових витрат, виклика­них матеріальним трансфертом золота.

2. Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівнова­гу платіжного балансу. Справді, країна з негативним сальдо внаслі­док руху золотих точок потерпає від відпливу золота за кордон, що змушує емісійний інститут скорочувати обсяг національної валюти в обігу. Відповідно до кількісної теорії грошей таке зменшення гро­шової маси викликає зниження відносних цін на національні товари, що підвищує їхню конкурентоспроможність і дозволяє збільшувати експорт і скорочувати імпорт, тобто приводити обмін до нового ста­ну рівноваги.

3. Золотий стандарт сприяв розвитку міжнародної торгівлі. її об­сяг дуже швидко зростав з 1850 до 1914 р.: якщо взяти за базу 1850 р. умовно 100 одиниць, то індекс її обсягу збільшився до 370 у 1880 р., до 1000 — у 1913 р. Це зростання, без сумніву, принесло вигоду на­самперед чотирьом провідним західним країнам — Великобританії, Німеччині, Сполученим Штатам, Франції, на які загалом припадало в 1914р. біля половини світової торгівлі. Серед них виділялася Вели­кобританія, яка відігравала домінуючу роль у торговельно-промисло­вій політиці світу.

Отже, система золотого стандарту сприяла міжнародному співро­бітництву між індустріальними країнами, вона забезпечувала трива­лу стабільність міжнародної валютної системи.

Водночас система золотого стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку монетарного товару. Найбіль­шою перешкодою для розвитку валютно-фінансової системи світу було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю ви­ключали можливість проведення окремими державами власної ва­лютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфля­ційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Як наслідок, обмежувалися можливості державного втручання у сферу грошових та валютних відносин, їх регулювання та використання у конкретних напрямах економічної політики.

Зазначені недоліки стали причиною заміни після Першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сут­ність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провід­них країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, які використову­валися в міжнародних розрахунках, називали девізами. Інституційна система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжна­родної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «Великої депресії» — економічної кризи 1929—1933 рр. і в перші післякризові роки. З провідних капіталістичних країн спочатку Англія у 1931 р., а далі в 1933 р. США внаслідок загострення суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення, ви­мушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди' Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни З ходу припинили обмін на золото паперових знаків вартості.

Важливо з'ясувати причини, що викликали ці дії. Вони не пов'язі ні безпосередньо з кількісною невідповідністю між централізовані ми запасами золота і масою грошових знаків, що перебували в обіг; як це здається на перший погляд. Показово, що якщо в 70-х рока минулого сторіччя в умовах повнокровного функціонування золото го стандарту централізовані запаси монетарного товару становили ряді провідних капіталістичних країн 35—45 % загальної суми па перових грошей, то в період структурних перетворень грошової сис теми, про які йдеться, забезпеченість золотом паперового обігу буде нижчою. У 1929 р. така забезпеченість становила в Англії 41 % Франції — 60, у США — майже 100 %. У 1937 р. після відміни в цих країнах обміну паперових грошей на золото цей показник дорівню­вав відповідно 122 %, 74 та 230 %.

Перша світова війна дестабілізувала систему золотого стандарту. Для фінансування війни європейські країни мусили брати кредити у своїх центральних банків і призупинили оберненість у золото своїх валют, установивши примусовий курс. Наприклад, Франції, що за чо­тири роки збільшила свою грошову масу в три рази, війна обійшлася в 215 млрд золотих франків [12, с. 175]. Крім того, розподіл золота у світі змінився докорінно на користь Сполучених Штатів Америки, які вступили у війну з запізненням порівняно з європейськими краї­нами. Щоб подолати нову негативну ситуацію, експерти пропонува­ли прийняти систему золотовалютного стандарту і заохочувати цен­тральні банки включати до складу своїх резервних засобів нарівні з золотом обернені в золото валюти для забезпечення банкнотної емісії центральних банків. Золото поряд з конвертованими валютами зали­шалося основним засобом розрахунків у міжнародних операціях.

Структурні принципи:

• Основа — золотомонетний стандарт.

• Кожна валюта мала свій золотий вміст (Великобританія — з 1816 р., США — з 1937 р., Німеччини — з 1875 р., Франція — з 1878 р., Росія — 1895—1897 рр.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото.

• Склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок.

У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав фунт стерлінгів — 80 %.

З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення долі золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1972 р. до 10 % у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській.

Регулюючий механізм золотомонетного стандарту припиняв діяти під час економічних криз (1825 р., 1836—1839 рр., 1847 р., 1855 р. та ін.).

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золото-девізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічно­му, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відно­син та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело деше­вої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.

Основні характерні риси валютного блоку:

• курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що ке­рує угрупованням;

• міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у ва­люті країни-гегемону. їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

• забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та обліга­ції державних позик країни-гегемона.

Основні валютні блоки:

• Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а та­кож Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов'язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

• Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Кана­да, країни Латинської Америки.

• Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехословаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золо­того вмісту своїх валют.

Девальвація валют напередодні Другої світової війни.

Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні прове­дені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 вересня 1937 р. між США, Великобританією і Францією.

• Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлінгів—на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Генуезька світова валютна система

Друга світова валютна система. Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

Принципи:

• Основа — золото й девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків). Грошові системи 30-ти країн базувались на золото-девізному стандарті.

• Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото почала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн).

• Відновлений режим вільно змінних валютних курсів.

• Валютне регулювання проводилось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

У 1922—1928 рр. настала відносна валютна стабілізація. Її ненадійність полягала в тому, що замість золотомонетного стандарту було введено урізані форми золотого монометалізму. Процес стабілізації валют розтягнувся на кілька років, що створило умови для валютних війн. Методи валютної стабілізації визначили її хиткість. Стабілізацію валют було проведено за рахунок іноземних кредитів. США, Великобританія та Франція використовували важкий валютно-економічний стан низки країн для нав’язування їм обтяжливих умов міжурядових позик.

Під впливом закону нерівномірності розвитку після Першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи до США.

Валютна стабілізація закінчилася кризою.

Головні особливості світової валютної кризи (1929—1936 рр.):

• циклічний характер;

• структурний;

• великий термін;

• виключна глибина та гострота;

• надзвичайна нерівномірність розвитку.

У цей період почали формуватися регіональні валютні угрупування — валютні блоки: стерлінговий, доларовий та золотий. Характерним було те, яка курс залежних валют прикріплювався до валюти країни, що керувала угрупованням; забезпеченням залежних валют були її казначейські векселі й облігації державних позик; міжнародні розрахунки країн, що входили до блоку, здійснювалися у валюті країни — гегемона, їхні валютні резерви зберігалися в цій країні.

Під час Другої світової війни на базі валютних блоків створили валютні зони, що були вищою формою регіональних валютних об’єднань (британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена).

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної системи. Розроблення проекту нової світової валютної системи почалося ще в роки війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттонвудської системи. Загальні принципи обох проектів такі: вільна торгівля та рух капіталів, рів­новага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова валютна система в цілому, золото-девізний стандарт, створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва та покриття дефіциту платіжного балансу.

• Бреттонвудська валютна система

Оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США), де було створено Міжнародний валютний фонд та прийнято його Статут.

Основні принципи:

• Золото-девізний стандарт, основою якого є золото та дві резервні валюти — долар США та фунт стерлінгів.

• Форми використання золота як основи світової валютної системи:

— збережено золоті паритети валют, у МВФ уведено їхню фіксацію;

— золото — міжнародний платіжний та резервний засіб;

— долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

— для цього ж казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам за офіційною ціною, установленою в 1934 р., виходячи з золотого вмісту своєї валюти (35 доларів за 1 тройську унцію, яка дорівнює 31,1035 г).

• Установлений режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (1 % за Статутом МВФ чи 0,75 % за Європейською валютною угодою).

• Уперше в історії створено міжнародні валютно-кредитні організації: МВФ і МБРР.

Післявоєнний розвиток системи характеризувався новою розстановкою сил у світовому господарстві. У 1949 р. США належало 54,6 % капіталістичного промислового виробництва, 33 % — експорту, 75 % — золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві в 1948 р. впала до 31 %, а в експорті товарів — до 28 %. Золоті запаси цих кран знизилися з 9 млрд до 4 млрд доларів, що було в 6 разів нижче ніж у США (24,6 млрд доларів), і їхні розміри різко коливалися. Великобританія обслуговувала своєю валютою 40 % міжнародної торгівлі. Панування доларової гегемонії США.

Багато країн Латинської Америки та Західної Європи практикували множинність валютних курсів — диференціацію курсових співвідношень валют за видами операцій, товарними групами й регіонами.

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їхнього здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара), призвело до кризи Бреттонвудської валютної системи (1967—1976 рр.).

Наплив доларів у країни Західної Європи та Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів, а отже, спекулятивну атаку їхніх валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи почали відкрито виступати проти привілейованого стану долара у світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи «десяти» 18 грудня 1971 р.

США не взяли зобов’язань відновити конвертування долара в золото та брати участь у валютній інтервенції. У такий спосіб вони зберегли привілейований статус долара.

Закон про девальвацію долара було підписано президентом Р. Ніксоном 3 квітня та затверджено конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ та повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р.

Валютна криза збігалася з енергетичною та світовою економічною кризами.

Пошуки виходу з валютної кризи тривали довго, спочатку в академічних, а потім урядових колах та численних комітетах. «Комітет двадцяти» МВФ підготував у 1972—1974 рр. проект реформи світової валютної системи.

• Ямайська валютна система

Угоду було укладено країнами—членами МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. і ратифіковано більшістю членів у квітні 1978 р. Було внесено зміни до Статуту МВФ.

Принципи:

• Уведено стандарт СДР (спеціальні права запозичення) замість золото-девізного стандарту. (Угоду про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (за проектом О. Еммінгера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перші зміни Статуту МВФ, пов’язані з випуском СДР, набрали чинності з 28 липня 1969 р.)

• Юридично завершено демонетизацію золота: відмінено його офіційну ціну, золоті паритети, припинено розмінювання доларів на золото.

• Країни отримали право вибирати будь-який режим валютного курсу.

• МВФ, який зберігся на уламках Бреттонвудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання.

Проблеми СДР:

• емісії та розподілу;

• забезпечення.

СДР характеризуються певними позитивними моментами, що уможливлює їхнє використання як основи багатовалютних обмовок, проте вони не мають абсолютної спадкоємності, не забезпечують еквівалентності зіставлень та врегулювання сальдо платіжного балансу. Малоймовірне використання СДР як міжнародного резервного активу та перетворення їх у повномасштабну світову валюту. Концепція стандарту СДР втратила зміст у 90-х роках, і необхідні зміни цього структурного елемента Ямайської валютної системи.

Проблеми Ямайської валютної системи:

• втрата доларом монопольної ролі;

• проблема багатовалютного стандарту;

• проблема золота;

• проблеми режиму плаваючих валютних курсів.

Проблеми Ямайської валютної системи породжують об’єктив­ну необхідність її подальшого реформування. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики провідних країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему для стимулювання процесу економічної інтеграції.

• Європейська валютна система (ЄВС)

Це міжнародна (регіональна) валютна система — сукупність економічних відносин, пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних відносин країн «Загального ринку» для стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів, підсистема Ямайської світової валютної системи.

Принципи:

• Система базувалася на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС. Доля валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарообігу та участі в короткострокових кредитах підтримки. У 1993 р. доля німецької марки становила 32,6 %, французького франка — 19,9 %, фунта стерлінгів — 11,5 %, італійської ліри — 8,1 %, датської крони — 2,7 %.

• Використання золота як реального резервного активу.

• Режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (2,25 % від центрального курсу для деяких країн (Італія), 6 % до кінця 1989 р., з серпня 1993 р. — 15 %).

• Міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.

Створення ЄВС — явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейської інтеграції для створення власного валютного центру. Однак через те, що ЄВС є підсистемою світової валютної системи, вона випробовує на собі наслідки її нестабільності та вплив долара США.

Досягнення ЄВС:

• Успішний розвиток ЕКЮ (набула деяких рис світової валюти, хоча не стала нею в повному розумінні).

• Режим узгодженого коливання валютних курсів у вузьких межах.

• Відносна стабілізація валют.

• Об’єднання 20 % офіційних золото-доларових резервів.

• Розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів.

• Міждержавне й елементи наднаціонального регулювання економіки.

Недоліки ЄВС:

• Періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за 1979 —1993 рр.).

• Значна структурна нерівновага економіки країн-членів, відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані платіжного балансу.

• Небажання країн-членів передавати свої суверенні права наднаціональним органам.

• Приватні ЕКЮ не були пов’язані з офіційними ЕКЮ, єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю.

• Випуск ЕКЮ «скромно» вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє право використовувати ЕКЮ для погашення взаємної заборгованості розширено з 50 до 100 %.

• Вплив зовнішніх факторів дестабілізує систему.

«План Ж. Делора» — програма створення політичного, економічного та валютного союзу в квітні 1989 р.

• Створення загального (інтегрованого) ринку

• Структурне вирівнювання відсталих зон та регіонів

• Координація економічної, бюджетної, митної політики для стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту державного бюджету та вдосконалення методів його покриття.

• Заснування наднаціонального Європейського валютного інституту в складі керівників центральних банків і членів директорату для координації валютної політики.

• Єдина валютна політика, уведення фіксованих валютних курсів і колективної валюти — ЕКЮ.

• Створення до 2000 р. політичного союзу ЄС.

• Етапи формування валютно-економічного союзу в ЄС

(Маастріхтський договір, лютий 1992 р. — підписаний; листопад 1993 р. — ратифікований і набрав чинності.)

Перший етап (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р.) — станов­лення економічного й валютного союзу ЄС (ЄВС).

Другий етап (1 січня 1994 р. — 31 грудня 1998 р.) — підготов­ка країн-членів до введення ЄВРО.

Третій етап переходу до нової валюти (1999—2002 рр.) — ЄВРО стає загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.

На нашу думку, історія валютних систем свідчить, що їх класифікація здійснюється за ознакою резервного активу, тобто активу, за допомогою якого можна врегулювати дисбаланси в між­народних розрахунках. За цією ознакою стандарти валютних систем поділяються на золотий, золотодевізний та девізний.

Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого мо­нометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торго­вельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами

того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформ­лена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Паризька валютна система грунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рів­новагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; на­явність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії зо­лотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.

Види валютних криз

Локальні валютні кризи — уражають окремі країни чи групу кра­їн навіть в умовах відносної стабільності світової валютної системи. (Після Другої світової війни періодично виникали локальні валютні кризи у Франції, Великобританії, Італії та в інших країнах.)

Циклічні валютні кризи є проявом економічних криз. Спеціальні валютні кризи викликані іншими факторами: криза платіжного ба­лансу, надзвичайні обставини тощо.

Основні особливості світової валютної кризи (1929—1936 рр.):

1. Циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кредитної кризи.

2. Структурний характер, адже основні принципи світової валютної системи, що Грунтувалася на золотому стандарті, зазнали поразки.

1. Велика тривалість: з 1929 р. до осені 1936 р.

3. Тяжкі наслідки кризи для економік країн світу: курс деяких ва­лют знизився на 50—84 %; операції з міжнародного кредитування, особливо довгострокові, були припинені через масове банкрутство іноземних боржників, зокрема Німеччини, Австрії та Туреччини, які припинили зовнішні платежі. Унаслідок цього утворилася велика маса «гарячих» грошей, тобто грошей, які стихійно переміщувалися з однієї країни в іншу в пошуках спекулятивних прибутків.

4. Нерівномірність розвитку кризи у світі.